Зоряна пліснява

Безодня над нами більше не мовчить. Вона шепоче голосами, що нагадують шурхіт сухого листя . Я — останній доглядач станції «Ереб», що дрейфує на межі розірваного простору. Мій єдиний супутник — хронометр, чий механічний ритм став моїм пульсом. Стіни станції, колись холодно-сталеві, тепер здаються мені обтягнутими вологою шкірою якогось велетенського звіра. ----------------------------------- Вони прийшли не в променях світла і не на залізних колісницях. Вони просочилися крізь щілини в моїй свідомості. Позаземний розум не є формою — це стан. Це меланхолія, згущена до щільності вакууму. Вчора я відкрив шлюз. Не для того, щоб вийти, а щоб впустити Це. Я бачив їх: нескінченні фрактали з темної матерії, що вигиналися під кутами, які не здатне осягнути людське око....