Що там, за стіною?

— Толіку! Агов! Ану стій!

Толік здригнувся від несподіванки та підвів очі від телефона. Просто перед ним стояв Макс, тримаючи в руці відерце із зеленою фарбою.

— Толіку, а ти зараз дуже поспішаєш? — Макс роззирнувся, впевнившись, що крім них, у шкільному холі нікого немає.

— Та ні, — Толік заховав телефон та поправив окуляри. — А що?

— Діло є.

— Давай кажи, не тягни.

— Тут Васильович попросив підфарбувати стіни в роздягальні, — він кивнув на відро. — Допоможеш?

— Ну, не знаю, — Толік почухав потилицю. — А там багато роботи?

— Та ні! Просто замазати кілька дірок та написів.

— А, ну тоді…

— Тсс! Тільки нікому не кажи, — Макс перейшов на шепіт та іще раз роззирнувся. — Насправді ми туди йдемо з іншою ціллю. А пофарбувати — це прикриття.

— З якою ціллю? — перелякано запитав Толік.

— Тсс, дурнику! Так, слухай сюди. Я взяв молоток та цвяхи. Проб’ю дірочку в дівчачу роздягальню, там стіна тоненька. Якраз буде тренування в дівчат через двадцять хвилин. Подивимося, а потім замажемо дірку, ніби нічого й не було. Ясно?

Толік розкрив рота від подиву.

— Подивимося? Та ти що! Дівчата ж нас помітять та по мордах дадуть. Там одні старшокласниці будуть. Ні, я пас!

— Дурень! Ніхто нас не помітить! Я проб’ю дірку високо, станемо на стілець та будемо дивитися. Стілець я уже приніс, нібито щоб пофарбувати стіну під стелею.

— Та ні, якось воно стрьомно, — задумливо протягнув Толік. — Та й нащо мені за дівчатами підглядати? У мене інтернет є…

— От справді дурень! Інтернет у всіх є, а наживо — то інше! Адреналін!

— І що? Вони ж там не догола роздягаються. Не цікаво.

— В тому й справа, що догола! У них там вимагають якісь спортивні купальники, чи щось таке. Їх без трусів надягають.

— А ти звідки знаєш? — Толік недовірливо примружив око.

— Так… Одна людина сказала, — Макс хитро посміхнувся. — То що, ти зі мною?

— Ну… Якщо все так, як тобі сказали, то з тобою, — кивнув Толік.

***

У роздягальні Макс завбачливо закрив двері на засувку та для надійності ще забив цвяхом, щоб їх не застукали. На щастя, поряд нікого не було. Фізрук уже пішов додому, а тренерка дівчат мала прийти пізніше. Макс протягнув Толікові пензлик та наказав фарбувати стіну, щоб мати прикриття, якщо раптом хтось зайде, а сам став на стілець та пробив у стінці дірку. Майже під стелею, в кутку. Там дівчата точно не помітять, а їм гарний огляд зверху.

— Ну що там? — запитав Толік, сяк-так зафарбовуючи непристойний напис на стіні.

— Усе окей! Видно все! Я дірку зробив трохи навкосець, донизу. Вся роздягальня, як на долоні!

— Ух ти! А там хтось уже є?

— Та ні. Порожньо. Мабуть, запізнюються. Ну ми почуємо за дверима голоси, тоді швидко станемо на стілець та будемо дивитися. А коли вони підуть на тренування, все зафарбуємо — і додому. Ясно?

— Угу.

Час ішов, а дівчат усе не було. Макс нервово ходив туди-сюди, прислухаючись до усіх звуків, а Толік грав на телефоні.

— Та блін, ну де вони? — зарепетував Макс. — Уже має тренування починатися.

— Може, перенесли? — Толік підняв голову від телефона та поправив окуляри. — Ну нічого, іншим разом…

— Та коли іншим разом, — Макс від злості тупнув. — Ми ж прикриття не знайдемо! Дарма стіни фарбували, виходить?

— Тсс! Слухай!

За стінкою щось зашаруділо. Почулися приглушені дівчачі голоси та сміх.

— Ну пора! — радо вигукнув Макс та заліз на стілець.

Толік заховав телефон та став поряд із ним. Стілець ледве витримував двох підрослих за літо підлітків, скрипів та хитався, загрожуючи ось-ось тріснути під ними.

— Ну що там? — прошепотів Толік, тулячись до Макса, який зазирав у дірочку.

— Нічого не видно…

— Ану дай гляну. Що це? Каламуть якась. Блін, вони що, скотчем дірку заклеїли? Ніхто ж не заходив… Так, здається, краще стає видно… Там… Боже! Максе, дивися!

Макс зазирнув у дірку та ледь не впав зі стільця від подиву. Каламуть, наче туман, розсіялася, відкривши його оку дивовижну картину. На тому місці, де мала бути роздягальня для дівчат (і була десять хвилин тому!), з’явився справжнісінький сад. Дерева хитатися на легенькому вітерці, навколо гілок кружляли дивовижні птахи та метелики, а внизу хлюпотів прозорий, наче кришталь, потічок. Із-за дерев вийшли три дівчини: стрункі, високі, з довгим розпущеним волоссям, одягнені у легенькі напівпрозорі туніки, прикрашені вигадливими вишивками та візерунками з бісеру. На головах обручі з крученого срібного дроту, з майстерно вигравіюваними листочками. У волосся вплетені квіточки лілеї. Вони сміялися, гомоніли, але якоюсь милозвучною невідомою мовою. Зупинившись біля струмка, дівчата почали роздягатися, а одяг складали на великий валун.

— Це що таке? — видавив Макс, не в змозі відірватися від дірки.

— Дай подивитися! — Толік заліз поряд та намагався посунути товарища.

— Та ну тебе! — огризнувся Макс. — Обережно! Щоб не помітили!

Тим часом дівчата роздягнулися. Одна з ним, чорнява та найвища, ступила до струмка, спробувала воду ногою та зойкнула. Мабуть, холодна. Подруги, білявка та руденька, засміялися та підбадьорливо підштовхнули її до води, а тоді залізли самі та почали хлюпатися. Прозорі бризки летіли довкола, дівчата сміялися та перемовлялися. Толік прошепотів, поки вони не чули:

— Диви, он у тієї рудої…

— Ого, які великі, — облизнувся Макс.

— Та ні! Я не про це! На вуха дивися!

Макс придивився та роззявив рота: у дівчини були загострені вуха, які визирали з-під намоклого волосся. У обох її подруг вуха виявилися такі самі. Дівчата продовжували бавитися у воді, не помічаючи спостерігачів. Аж тут білявка зупинилася, наче до чогось прислухаючись, підняла голову та подивилася в бік дірочки. Толік, який саме зайняв свою чергу, від несподіванки закліпав та відсахнувся. Стілець загрозливо заскрипів під ногами. Макс подивився в дірку: білявка так і гляділа в їх бік. Залишалося тільки гадати: чи вона побачила їх очі, чи просто щось інше.

І в цей момент Толік чхнув. Гучно, потужно, так що аж стіна затремтіла.

Аж тут білява щось крикнула до подруг і показала пальцем туди, звідки Толік із Максом спостерігали за незнайомками. Тепер усі три дівчини дивилися в таємничу дірочку. Сумнівів не лишалося: їх помітили.

— Ой, що зараз буде, — заскиглив Толік.

Макс цитьнув на нього. Дівчата тим часом про щось сперечалися і, судячи з інтонацій, сварилися. Білявка та чорнявка накинулися на руденьку, сварили її та показували в бік дірочки. Руда опустила голову та наче виправдовувалася. Годі було розібрати їх мову, але хлопці кілька разів виразно почули слово, схоже на “портал”. Зрештою руденька востаннє щось крикнула до подруг, ті відійшли від неї. Дівчина виструнчилася, підвела долоні догори та прошепотіла якісь слова. З її рук вийшли голубуваті промені, утворюючи кулю. Все довкола замиготіло, загуділо, і раптом стіна між роздягальнями розвалилася. Макс із Толіком, які опиралися об неї, втратили рівновагу та попадали зі стільця. На щастя, не забилися, бо впали просто на траву. Тим часом дівчата вилізли з води, зірвали на березі довгі вербові лозини, підбігли до хлопців та почали їх хльостати, щось вигукуючи.

— Ай! Припиніть! — заверещав Толік. — Максе, ану тікаймо!

— Куди? — заволав Макс. — Я ж двері забив! Ай! Боляче!

Довговухі дівчата гамселили підглядників з усієї сили, а бігти було нікуди — або незнайомий ліс, або забиті двері, з яких ще треба гвіздок та засувку витягти. Аж тут хтось голосно постукав у двері та посмикав ручку. Звісно, вони не відчинилися, і тоді ззовні почувся розлючений голос завгоспа Васильовича:

— Гей! Відчиняйте! Що там коїться?! Хто це там кричить?!

Він з усього маху смикнув ручку, засувка зламалася, і двері відчинилися. Васильович, важко дихаючи та роздуваючи ніздрі, зайшов у роздягальню. У руці він тримав лопату з довгим держаком. Мабуть, збирався іти надвір щось копати. Побачивши вельми незвичну картину, завгосп так і застиг на місці, роззявивши рота. Дівчата, помітивши незнайомця, раптом зупинилися та стали, як укопані, вирячившись на Васильовича.

Нарешті руда оговталася та різко виростала руку. Повітря перед нею замерехтіло. Білявка та чорнява повторили її жест. З підлоги вилізли корінці та обвили його ноги, наче змії. Блондинка теж випростала руку, і зі стелі потягнулися паростки лози, охопивши тіло завгоспа зверху.

— Аннатарі тхеівала оталла лессе! — вигукнула чорнява та підбігла до завгоспа. Вона приклала руку до лоба старого чоловіка, і той різко заплющив очі, впавши на підлогу, наче мішок з піском.

Макс із Толіком лежали на підлозі та тихо скиглили. Тут білявка показала пальцем на держак лопати та щось промовила до подруг. Толік розчув слово “майа”.

Макс почухав місця, де пройшлися хворостини.

— Не бийте нас! — закричав Толік. — Ми не винуваті!

Білявка почула його і, здається, зрозуміла зміст сказаного скоріше за інтонацією. Вона нахилилася над хлопцем, ніжно погладила його по голові та приклала два пальці до лоба. Йому здалося, що у голові щось клацнуло, та почув, як загуло у вухах, наче вітерець дме під час їзди на велосипеді. Те ж саме дівчина повторила з Максом. Макс здригнувся від дотику і пробував відповзти, але дівчина шикнула на нього, і він завмер.

— Навіщо ви відкрили цей портал? Хто вам це дозволив!? — суворо спитала білявка.

Макс здивовано заблимав очима та відкрив рота. Толік зніяковів та покрутив головою. Нарешті він почав розуміти мову ельфійок!

— Ми це не навмисно. Ми не відкривали! — відповів Толік.

— Не брешіть нам! — суворо вигукнула руда та встала перед ними, тримаючи хворостину напоготові. Толік заскавулів та відповз у куток, і весь стиснувся, чекаючи нової серії ударів,

Макс підвівся та сів, і впевнено поглянув рудій у вічі.

— Ми говоримо правду, — сказав він. — Ми хотіли пофарбувати стіну. І знайшли діру. А крізь цю діру побачили роздягальню. Де перевдягаються дівчата.

— Отже, ви підглядали? — спитала чорнява ельфійка. — Хіба вас не вчили, що це некрасиво?

— Це ж люди, — засміялася руда. — Що ви хотіли! В них завжди неслухняні діти. А ще такі нахабні!

— Тоді хто відкрив портал? — спитала білявка.

— Я не знаю, — зарюмсав Толік. — Я не знаю ні про який портал. Ми просто підглядали за дівчатами. А тут замість кімнати — ліс.

— Отже, портал сам відкрився? — спитала білявка. — В це важко повірити. Але я не відчуваю, що ви брешете.

Білявка похитала головою та пройшлася вздовж уламків стіни, принюхуючись.

— Тут десь лежить чарівний камінь. Я відчуваю силу. Мабуть, через нього відкривається портал до нашого світу. Ці людські діти справді можуть бути непричетні.

— Ці діти, мабуть, ні, — погодилася чорнява. — А як щодо мага?

Руда мовчки підійшла до завгоспа, який досі лежав непритомним на підлозі, стискаючи у руці держак лопати. Вона обхопила голову чоловіка руками та щось прошепотіла. Навколо голови чоловіка засяяло блакитне сяйво. Воно замерехтіло на декілька секунд та зникло.

— Цей чоловік має дар. — сказала руда. — Але дуже слабкий.

— Він, здається, дуже схожий на того мага, який колись приходив до нас, — сказала чорнява. — Того, хто втерся до нас в довіру. І обманув. І поцупив в нас Камінь Врат. Але я не впізнаю його ауру. Це не він вкрав камінь.

— Так, це не він, — погодилася руда. — Я це відчуваю. Мабуть, це його син чи онук… Бач, як опустився! Крадене щастя не приносить.

— Ось той камінь! — вигукнула білявка, показуючи на сірий валун біля розламу. Камінь світився срібними іскрами, наче хтось розсипав маленькі зірочки по сірому граніту. — Знайшовся! А ми думали що він загубився!

Білявка нахилилася та підняла камінь двома руками. Толік щось вигукнув і прикрив рот рукою. Руда ельфійка повернула голову до хлопців та посміхнулася їм, погрозивши пальцем.

— Ми мусимо йти! І заберемо цей камінь! Бувайте, дітки, поводьтеся добре, і більше не підглядайте!

Дівчата підбігли до каменя, поклали на нього руки та прошепотіли над ним якісь слова. Повітря довкола замиготіло, замерехтіло, пішло брижами, і спалахнуло яскраве блакитне світло. Хлопці замружилися, а коли розплющили очі, дівчат вже не було. Зникли ліс, струмок, галявина. Все що вони бачили — дівчача роздягальня, яка знову була на своєму місці, але вже зовсім порожня. Лише розвалена стінка нагадувала про портал між світами. Васильович застогнав, підвівся та подивився на дівчачу роздягальню, здивовано кліпаючи очима. Потім струсив головою та протер очі.

— Ой! А куди це дівчата поділися? — спитав він у хлопців. — І де ліс? Мабуть, забагато я хильнув сьогодні… От примарилося тут всяке. Пити треба менше.

— Втекли дівчата, як бачите, — знизав плечима Макс, піднімаючись на ноги. — А ліс… Що за ліс?

Васильович хмикнув, протер очі, помотав головою, та ще раз оглянув приміщення.

— Ліс? А, забудьте. Здалося мені, старому. — він посміхнувся. — Я не зрозумів, ви що, за дівчатами підглядали? І хто це стіну розвалив? — він грізно помахав лопатою.

— Ні! Вислухайте нас, — виправдався Толік. — Ми фарбували стіну, як ви попросили. Потім стілець не витримав, похитнувся, я вдарився об стіну, і вона розвалилася. Дівчата подумали, що то ми навмисне, і кинулися нас бити!

— Нічого собі, який ти важкий — цілу стіну розвалив! — примружився Васильович. — Хоча… Вона вже така стара, цегла там погана, один ряд, ще й розчин перемішаний з піском. Будували, аби зекономити, от і розвалилася. Та вірю я вам, хлопці! Все, дякую що допомогли, ідіть додому. Я вже тут якось сам впораюся.

З цими словами Васильович вийшов із роздягальні. Толік з Максом перезирнулися.

— Виходить, він теж бачив? — запитав Толік.

— Виходить, що так. Але він випиває постійно. Подумав, що галюни!

— Але ж у нас такого нема…

— Угу, і били нас по-справжньому! — Макс потер синець на руці.

— То що це було?

— Не знаю…

***

Хлопці йшли додому мовчки. Лише опинившись далеченько від школи в безлюдному сквері, Макс роззирнувся та підштовхнув Толіка:

— Тільки нікому про те, що ми бачили!

— Та ясно! Нам же не повірять! Але що ж воно було?

— Ти мене питаєш? Може, портал до іншого світу.

— Так це ж казки!

— Виходить, що ні, не зовсім казки…

За вечерею Толік сидів задумливий, длубаючись виделкою в котлеті. Побачене не давало йому спокою. Він читав про галюцинації, але вони не можуть бути абсолютно однаковими в різних людей. То що ж вони бачили?

Саме повернувся з роботи тато, явно в доброму гуморі, сів за стіл та піддражнив сина:

— А чого наш Анатолій такий сумний сьогодні, га? Знову погану оцінку отримав?

— Та ні, просто…

— Що?

— Просто втомився, багато уроків задали.

— А, то давай тобі щось цікаве розкажу. Про що хочеш?

— А давай про школу, — несподівано для себе запропонував Толік. — Ти ж у нашій школі вчився. Було у вас щось цікаве, смішне?

— Цікаве та смішне? — батько почухав потилицю. — Та багато чого було, одразу все не згадаю.

— А що можеш пригадати? Ну хоч щось, — Толік благально подивився татові в вічі.

— Ну навіть не знаю. О, пригадав дещо. Була у нас одна байка. Правда, я сам не бачив те, про що там говорилося. Але троє моїх друзів дещо бачили. Казали, що правда, навіть клялися.

— І що вони бачили?

— Та начебто бачили після уроків, як відбуваються у школі дива. То в туалеті дерево виростало, то бігали маленькі чоловічки на горищі. А одного разу навіть бачили, як у роздягальні з’являвся струмок, і в ньому дівчата купалися. А потім усе раптом зникло кудись. Та я, звісно, у таке не вірив. Фантазери!

Тато посміхнувся. Толік закляк на місці, здивовано дивлячись на нього, та опустив очі. І відчув, що в нього горять вуха і він червоніє.