Держава у смартфоні.

Під час масштабних святкувань такої очікуваної перемоги, президент відвідував всі обласні міста України і багато менших містечок, аби бути разом зі своїм народом, і особисто перевіряв стан відновлення після руйнувань на місцевому рівні. мав зустрічі з місцевою владою і гостями з інших країн, які охоче включилися у процес відновлення України.

Кожна країна брала на себе фінансування відбудови одного міста. Тож проводились зустрічі зі спонсорами й узгоджувались плани, а вечорами на головних сценах міст відбувалися безкоштовні концерти.

На одному з таких святкувань, коли Володимир Олександрович зійшов зі сцени після урочистого слова, будучи трохи втомленим від приємних клопотів, він розглядав людей з-за спин своєї охорони. Він думав над тим, скільки тут пробути: 10 хвилин чи півгодини. Але раптом з натовпу почувся крик.

— Хлопці, тримайте цей прапор! — вигукнув охоронець, який був найближче.

Прослідкувавши за його поглядом, всі, хто були поблизу, виявили, що крізь перший ряд охорони промайнула маленька постать у синьо-жовтому спортивному костюмі, з косою до пояса, в яку вплетені стрічки таких самих кольорів. Двоє охоронців кинулися до неї, та дівча прудко промайнуло між ними і вже було майже біля президента. З її погляду було помітно, що саме він – її ціль. А ще вона викликала неабияку підозру в охорони, бо стискала щось у руці.

— Я швидко! Я тільки хочу… — почала казати, та не встигла більше ні слова вимовити, як її схопив за руки здоровань-охоронець.

— Стояти! — пролунало над нею.

— Я… нічого поганого… мені лише треба сказати… я хочу… — запиналася, не в змозі підібрати слова, аби швидко і чітко викласти свої думки. — Мені треба донести ідею… План… — пручаючись, продовжувала.

— Це тобі не в кабінет до директора школи зайти, — спокійно, але твердо промовив шатен, не збираючись більше чекати незрозуміло на що, взяв тендітну україночку за талію, розвернувся, аби випроводити гостю, від чого вона виявилась не у захваті.

— Що ти собі дозволяєш?! — крикнула і вдарила його коліном нижче пояса, через що він розтиснув руки. Та не встигла вона й землі під собою відчути, як, опанувавши себе, чоловік знову підхопив дівчину, закинувши собі на плече, таким чином, тримаючи їй ноги, а вона висіла на його спині вниз головою і безпорадно дріботіла кулачками і щось відчайдушно викрикувала.

Виніс дівчину аж за межі натовпу, де ледь доносились звуки музики, і тільки тоді поставив її на ноги, біля паркана, під ліхтарем. Від різкої зміни положення у дівчини закрутилася голова, через що вона похитнулась, вдарившись об паркан, що змусило її закричати від болю і присісти. Перед президентським охоронцем була вже переможена, нещасна, розтріпана дитина, та ще й, здається, з розбитою губою.

— Чорт! — вилаявся, побачивши кров на дівочих вустах. — Треба десь холод пошукати, — почухав потилицю.

— Не вдавай, що тебе це турбує… — тихо промовила, — не вмієш дівчат носити. Грубіян! — палила його поглядом.

— Я грубіян?! — обурився. — А хто влетів на заборонену територію? До речі. Що ти мала у руці? Де ти це поділа?

— У твоїй кишені, — холодно відповіла. — Можеш перевірити, що там нічого загрозливого, та обов'язково передай президенту.

— Що?! Ти залізла до моєї кишені?! — Стиснув побілілі кулаки, наливаючись кров'ю. А потім плюнув собі під ноги, розвернувся і пішов, залишивши її сидіти.

Через кілька місяців в Офісі президента.

— Хлопці, — звернувся президент до своєї охорони, — а пригадуєте той смішний випадок, коли дівча підкинуло комусь з вас листа до мене?

Кабінетом прокотився сміх.

— Ага, то Артуру пощастило, — Озвався перший високий блондин.

— Я просив його зберегти. Чи є він у тебе? — поглянувши на Артура, запитав президент.

— Та є, звісно, лише тому, що ви сказали його зберегти. Хоча не розумію, навіщо це вам.

— Скоро прийде хтось інший правити країною. Можливо, я встигну ще щось зробити корисного. Треба перевірити, чого вартує її ідея.

Через день, СБУ мала повне досьє на Марину Костянтинівну Ореняк, яку запросили на зустріч у головний офіс країни.

Заступивши на зміну, ознайомлюючись зі списком відвідувачів Офісу президента на сьогодні, Артур веселився, уявляючи те незграбне дівчисько в такому солідному приміщенні. Не міг дочекатися, коли в реальності побачить цю картину. Нарешті настала та хвилина, коли він точно знав, що зараз увійде саме вона. Відчинилися двері і до секретарки попрямувала, тихо вистукуючи невисокими підборами, молода дівчина у діловому брючному костюмі — темно-зелений низ, бежевий верх, з чорним піджаком, накинутим зверху. Розпущене, довге русяве волосся ніжно лягало на спину. Стильна сумочка й охайний манікюр доповнювали образ. Якби охоронець не почув імені, яке знав від СБУ, коли вона представлялась секретарці, то і не впізнав би. Навіть голос її був спокійним, лагідним, виваженим, а не те що тоді. Затримав погляд На її губах, видивляючись, чи не лишилося шраму, та тепер злегка червоніла помада, а не кров. Направляючись до кабінету, не могла не помітити його погляд на собі. Бездонні блакитні її озера з'єдналися в одну лінію з його нескінченною чорнотою. Дівоче обличчя покрилось легким рум'янцем від такого пильного погляду. Ніяково посміхнувшись, зникла за дверима.

В середині її зустріли Володимир Олександрович і кілька представників команди розробників «Дії».

— Ну що ж, покажіть нам, панночко, що вас підштовхнуло тоді на такий відчайдушний вчинок, — випрямляючись у головному кріслі країни, промовив він.

— Все продумано на основі висновку, зробленого з ваших слів, — з іскорками в очах, дістаючи із сумочки планшет, мелодійним голосом сказала відвідувачка. — Ваші впровадження «Дії» у смартфоні, плюс ваша коронна фраза «Кожен із вас президент»… Ми додали спостереження нашої команди про нарікання людей на чиновників, бо щоб ви не робили, то одні, то інші будуть незадоволені. А все тому, що ніхто з них насправді не опиняється на вашому місці, а з дивана завжди легко оцінювати й давати поради.

Слухачі без ентузіазму очікували, що буде далі. Хтось удавав, що щось занотовує. Тільки рівний погляд Зеленського давав надію.

— Треба до «Дії» створити інтерактивну гру, де кожен виконуватиме завдання, які стоять перед президентом, — випалила основну думку, відкривши один з файлів на планшеті.

Довго показувала різні схеми, пояснювала, що до чого і яким буде розвиток. Хтось зацікавився, а хтось і далі з байдужістю очікував кінця зустрічі.

Отримавши обіцянку подумати над ідеєю, порадитись і повідомити її про рішення, втомлена Марина покинула будівлю. Та несподівано для себе виявила, що погода раптово змінилася: весь час, поки вона розповідала про свою ідею, йшов сильний дощ, який не припинився після її виходу. Ще й вітер безжалісно жбурляв різкими потоками, аж подих перехоплювало від неочікуваності. Спинилась розгублена дівчина під дашком будівлі, роздумуючи над своїм маршрутом. Раптом джип, що виїжджав з підземної стоянки, зупинився перед нею. Вікно опустилося і вже знайомий погляд темних очей заблищав перед нею.

— Сідай, підвезу.

— Ні, дякую. Краще таксі візьму, не хочу бути викинутою під паркан у таку негоду, — намагаючись замерзлими пальцями зробити потрібний виклик на телефоні, відповіла дівчина. Але оператор повідомив про відсутність вільних машин.

— То ти будеш тут мерзнути, чи все-таки сідаєш в машину? В таку погоду довго доведеться шукати таксі.

Відвівши погляд від смартфона, піймала на собі теплий погляд і ніби ця теплота йшла із самої машини. Застрибнула у салон, знову дозволивши своїй гордості зламатися перед цим чоловіком.

— Ти вибач за той випадок, — неочікувано почула. — Робота в мене така. Обіцяю під парканом тебе більше не залишати, — Трохи ніяково і впевнено говорив, спостерігаючи за її реакцією у дзеркалі.

— А в низ головою носити, значить, будеш.

— А це вже залежить від твоєї поведінки, — широко усміхнувшись, відповів.

Марина попросила відвезти її на вокзал. Хоча до потяга був ще час, та не хотіла в таку погоду ніде гуляти.

— Заїдемо поїсти, бо і я після роботи, а ти в дорогу.

Дівчина не стала суперечити, бо відчула голод, якого не помічала за усіма бентежними моментами.

За кілька спільно проведених годин молоді люди трохи роззнайомились і знайшли цікаві теми для розмов.

Пройшов тиждень. В Офісі президента точилися суперечки. Оточення президента переконувало його відмовитися від проекту, який запропонувала дівчина.

— Невже вам більше нема чим зайнятись перед відставкою? — з докором запитував один зі старших програмістів. — Ми маємо план розробки і його дотримуємось, навіщо нам аж такі втілення та ще й когось додавати до команди?

— Треба давати шанс молодим, можливо в нас багато проблем, тому що одні панове передпенсійного віку при посадах, — був не змінним у своєму рішенні Володимир Олександрович. — Зараз все більше людей живуть у віртуальному світі, тому треба зближуватися з народом їхніми методами.

Нарешті у відділі розробників «Дії» вирішили виділити куточок для молодої команди, аби і працювали під наглядом, і аби все-таки дати їм змогу побавитись, бо мало хто вірив що з того вийде щось варте уваги.

Марина і ще 4 її друзів переїхали до Києва. Кілька разів вони відвідували головний офіс для різних формальностей. Під час одного з таких візитів, коли довелося очікувати на запрошення увійти, бо затягнулась конференція, привіталась з Артуром, подарувавши йому промінчик своєї посмішки (вони підтримували спілкування через соцмережі і дзвінки). Після цього сіла біля свого колеги, хлопця середнього зросту, з розумними зеленими очима, які так лагідно дивились на Марину. схилившись над одним планшетом, обговорювали робочі моменти. Їхні тіла доторкалися одне до одного і з боку, не чуючи слів тихої розмови, вони справляли враження милої парочки.

Через півроку країна почала ознайомлюватися з грою у «Дії». Спочатку це була проста примітивна гра, яка доповнювалась новими завданнями. Перед черговими президентськими виборами влаштували корпоратив, де лунали взаємні подяки за спільний нелегкий період, побажання на майбутнє. Артуру пощастило опинитися цього вечора не на зміні, а теж серед гостей. Вперше він побачив Марину у вишуканій вечірній сукні, яка відкривала її плечі, робила делікатне декольте, в яке хотілось зануритись далі, ніж дозволяв одяг, і чітко змальовувало під собою вигини молодого жіночого тіла. Дивувало чоловіка тоді те, що, як йому здавалося, партнер красуні активно спілкувався і фліртував з іншими дівчатами. Врешті-решт він не стримався і запросив на танець таку різноманітну особу — від бешкетниці до принцеси.

— Вітаю із запуском проекту.

— Дякую, та це лише краплинка в морі, — сором'язливо посміхнулась у відповідь.

— Дивно, чого в такий вечір ви з хлопцем ніби по різні сторони барикади, — випалив раптом, на що її блакитні озера стали ще більшими і глибшими. Зрештою, вона аж зупинилась посеред танцю.

— Яким хлопцем?

— Ну так ось, — розгублено вказав поглядом на молодого чоловіка, який в одній руці тримав бокал, а іншою жестикулював, щось розповідав, мабуть, веселе, бо панна, яка за цим спостерігала, щиро сміялася.

— Андрій мені не хлопець, — струснувши головою і пустивши іскорки з очей, мовила, стримуючи усмішку. — Ми кузени. Ми разом навчалися, він на два курси старший. Працюємо над одним проектом.

З того вечора, стосунки між Мариною і Артуром стали міцнішими.

Згодом влада в країні змінилася і молодій команді айтівців знову довелося виборювати право на існування свого проекту. На що чиновники врешті махнули рукою, мовляв, «це всього гра, люди полюбляють бавитись. то нехай вже собі розробляють далі»... Та коли настав час наступних виборів, люди були вже краще обізнані у політиці, історії, економіці і праві, дипломатії, будуючи свою країну у грі, яка працювала так, що гравці не могли оминути реальних законів. А коли траплялися складні завдання, то найкращі рішення потрапляли у базу і могли навіть дійти до Верховної Ради на розгляд і втілення рішень гравців у реальне законодавство. Тож гра росла і розвивалась, приносячи користь двом сторонам.

— Сестричко, можливо час тобі змінити свою діяльність і готувати свою передвиборчу кампанію? — сказав Андрій після виходу чергового оновлення гри, під Марининим керівництвом.

— Що ти таке придумав… — посміхнулась у відповідь.

— Ну а що, ти як ніхто розумієш дві сторони — народ і владу.

— Та годі тобі вигадувати, — махнула рукою, — я тут ще маю невтілені ідеї. А потім, ще дітей ростити…

Зацікавились такими технологіями й інші країни світу. Переймаючи досвід від українських спеціалістів, впроваджували кожен у своїй країні подібні механізми. Наша IT-структура стала ще популярнішою, вчили закордонних спеціалістів, які хотіли в нас залишатись і працювати, та країна цінувала своїх громадян і передовсім забезпечувала їх роботою, а іноземцям вже й місць не залишалося. Тому в Україні для них час від часу лише влаштовували різні заходи з обміну досвідом, бо і за кордоном були свої цікавинки і новинки, які не хотілося випускати з поля зору.

Питання про висунення Марининої кандидатури на посаду президента час від часу порушували різні люди, на що, врешті-решт, вона погодилась.

— Мені буде корисно протестувати механізм, який ми створили, з другого боку. Адже, хоч президент з нами і співпрацює, та все одно не на сто відсотків.

І в 2038 році, за результатами голосування, яке вже вдруге проводилось онлайн, де підписом слугував відбиток пальця, 90% виборців вирішили, що країною вперше правитиме жінка. А у 2040 році Україну проголосили найпросунутішою IT-країною. Вона увійшла у 10 найбагатших країн світу. Та якось Почало програмне забезпечення гри «Кожен — президент» давати збої, бо можна було обирати, якою країною керуєш. Щоб виправити проблему, розробники випустили потужне оновлення, завдяки якому користувачі могли керувати тільки своїми країнами. Причому потрібно було довести свою справжність документально.

За цим ще пішло безліч ідей і оновлень. А оскільки тепер у грі були лише реальні люди, то завдяки даним з їхніх документів розробники додатково впровадили можливість створювати генеалогічне дерево для того, щоб, бодай віртуально, але зібрати українців зі всього світу в одному місці.

Згодом технологічний стрибок дозволив разом з відбитком пальця смартфонам зчитувати ДНК людини. В одних це викликало захоплення, а в інших обурення і супротив. Мовляв, збір інформації, нас хочуть контролювати і т.д. та люди звикали і все більше користувались таким комплексом. Виявляли своє коріння, знаходили рідних. А знайшовши своє справжнє походження, ставши віртуальним президентом своєї країни, дізнавались про культуру, звичаї, і багатьом хотілося в реальності поринути в ту атмосферу. Тому багато хто повернувся в рідні краї. Таким чином, Україна зібрала багатьох розгублених своїх дітей.

Останні 2 роки своєї каденції Марина була президенткою лише формально. Натомість вона слідкувала за роботою програмного забезпечення, яке через постійне вдосконалення отримало можливість автоматично ухвалювати рішення і виконувати завдання.