Горизонт омани. Скляні сади.

Безодня не мала кольору. Це не була темрява, яку можна виміряти; це була відсутність самого поняття світла, що пожирала наш корабель, наче іржа поїдає занедбаний механізм. Ми, троє блідих привидів у металевій труні, відчували, як саме єство нашого розуму розтягується вздовж нескінченних ниток гравітації. Горизонт подій був не межею, а роззявленою пащею небуття. — Ми падаємо не вниз, — прошепотів капітан Міллер, і його голос звучав так, ніби він долинав із глибокої могили. — Ми падаємо всередину себе. Потім стався розрив. Не вибух, а тихий звук сторінки, яку виривають із книги буття. Ми прокинулися на березі моря, що не мало хвиль. Вода була густою і чорною, як пліснява на покинутому склепі, а небо над нами нагадувало розпечене залізо — тьмяно-червоне, без сонця, без зірок....