Горизонт омани. Скляні сади.

Безодня не мала кольору. Це не була темрява, яку можна виміряти; це була відсутність самого поняття світла, що пожирала наш корабель, наче іржа поїдає занедбаний механізм. Ми, троє блідих привидів у металевій труні, відчували, як саме єство нашого розуму розтягується вздовж нескінченних ниток гравітації. Горизонт подій був не межею, а роззявленою пащею небуття.

— Ми падаємо не вниз, — прошепотів капітан Міллер, і його голос звучав так, ніби він долинав із глибокої могили.

— Ми падаємо всередину себе.

Потім стався розрив. Не вибух, а тихий звук сторінки, яку виривають із книги буття.

Ми прокинулися на березі моря, що не мало хвиль. Вода була густою і чорною, як пліснява на покинутому склепі, а небо над нами нагадувало розпечене залізо — тьмяно-червоне, без сонця, без зірок. Ми були живі, але ця життєвість здавалася наругою над законами природи.

Ми почали будувати.

На цій «Землі» не було звірів, лише тиша, що тиснула на барабанні перетинки, та дивні дерева, чиє листя нагадувало людське волосся. Ми садили насіння, яке привезли з собою, але замість пшениці з ґрунту проростали кристалічні квіти, що шепотіли нашими власними голосами.

Минуло багато років — або ж миттєвостей, бо час тут застиг, наче смола. Ми старіли, але не помирали. Ми збудували місто з білого каменю, який знаходили в надрах цієї землі. Ми заснували нову цивілізацію, стали першими патріархами світу, де не було хвороб, лише вічна, меланхолійна втома.

— Це рай, — казав капітан, хоча в його очах оселилося божевілля.

— Ми пройшли крізь пекло, щоб стати богами.

Я часто гуляв берегом того чорного моря, вдивляючись у кривавий небосхил. Одного дня я помітив щось дивне. На горизонті, там, де червоне небо торкалося нерухомої води, з’явилася тріщина. Величезна, рівна, вона розширювалася, пропускаючи сліпуче, нестерпне біле світло.

Ми всі троє зібралися на березі, тремтячи від невідомого жаху. Світ навколо нас почав вібрувати. Наші білі будинки, наші кристалічні сади, саме наше безсмертне життя почало розмиватися, ставати прозорим.

І тоді я почув голос. Він був гучним, як грім, і водночас механічно-холодним.

— Об’єкт номер триста двадцять чотири демонструє стабільну активність нейронів у стані коми. Експеримент «Чорна діра» завершено. Відключайте симуляцію.

Червоне небо згорнулося, як старий пергамент. Мої товариші розчинилися в повітрі, перетворившись на цифрові іскри.

Останнє, що я побачив перед тим, як остаточна темрява поглинула мій розум, був не всесвіт і не Бог. Це було обличчя вченого в білому халаті, який схилився над моїм нерухомим тілом і байдужим жестом натиснув клавішу «Delete».