Один день з майбутнього

Літо. На вулиці новий дві тисячі п'ятдесятий рік, а я досі з болем згадую час між дві тисячі чотирнадцятим і дві тисячі двадцять п'ятим роками. Особливо дві тисячі двадцять другий — дві тисячі двадцять п'ятий, коли розпочалась і нарешті закінчилась повномасштабна війна з росією. Так, це було важко, але воно того вартувало. Мені п'ятдесят два. Тоді я був молодим студентом, а пізніше спеціалістом у своїй справі. Важко нам тоді прийшлося, в принципі як і завжди. Однак, на відміну від попередніх перемог була одна суттєва різниця — росії як держави більше не існує. Точніше рештки її ще досі забруднюють кордони карт нового світу, але загрози це вже не становить. Зате розрослися інші держави! Країни Балтії: Латвія, Литва та Естонія. Китай, Японія, Молдова, а до України нарешті повернувся наш Крим. Довкола стало набагато спокійніше і запанував довгоочікуваний мир. Хто б міг подумати, що треба буде не менше пів тисячоліття, щоб у наших краях нарешті запанував спокій.

Зараз ми нарівні з іншими країнами. В ЄС не вступили, бо такого союзу більше не існує як і НАТО. Тоді вони довели свою малоефективність і з часом самі розпались. Натомість з'явився альянс миру. До нього на цей момент входять двісті двадцять дві держави й ми в тому числі. Символічна цифра, правда? Лише нулика не вистачає.

Дві тисячі двадцять п’ятий рік. Довгоочікувана перемога! Довгоочікуваний мир! Довгоочікуване правосуддя! Гаазький суд все ж таки дотримався обіцянок і багатьох винуватців було покарано. Українська влада також не сиділа склавши руки й більшість колабораціоністів було арештовано та запроторено за ґрати. Почалась відбудова. Ще один не легкий період, але ми й з ним впорались. Правда вже зовсім з іншою владою, яку обрав нарешті свідомий народ. Було важко, адже ніхто не виключав корупцію, недбалість, аморальність, цинізм, лицемірство, байдужість, "какая разница"... До речі, тепер точно є різниця. Російська мова була заборонена на теренах України, а згодом і по території усього новоствореного альянсу! Не було сенсу розмовляти мовою, такої маленької країни як "Малоросія", в яку перетворилась так звана велика держава росія.

Солов'їна лунала по всюди, навіть за межами України! Було створено безліч музики, книг, витворів мистецтва, наукових винаходів саме Українцями й про це знав увесь світ. Нова влада потурбувалась, щоб громадяни почували себе впевнено і головне — безпечно у квітучій Україні. Дерусифікація та українізація робили своє. З-за кордону йшло безліч інвесторів, адже їм було вигідно вкладати у нову країну майбутнього. В нас почали розвиватись транспорт (наземний, морський, повітряний, підземний і навіть космічний!). Також медицина, освіта, спорт, культура, судочинна система, правоохоронні органи та інші сфери й галузі. Це все завдяки тому, що до влади прийшли ті, хто дійсно хотів допомогти країні стати кращою і вона стала.

Ми довго не могли обрати, адже скільки людей, стільки думок, але зрештою ми це зробили. Було два визначних фактори: влада прийшла з народу і дійсно сам народ, свідомо, без замилювання мізків і фальші обрав шляхом демократичних виборів тих, кому готові довірити своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Другим визначним фактором були інші країни, які встановили жорсткий контроль за виконанням усіх домовленостей і всі мали їх дотримуватись, якщо хотіли залишитись на своїх посадах і не сісти у в'язницю. Насамперед позбулись корупції. Інновацією був новий додаток: "упіймай корупціонера". Завдяки йому кожен пересічний громадянин міг внести дані людини, яку підозрював або мав прямі докази злочинів. Звичайно ніхто не ув'язнював лише за показниками з додатка, але правоохоронні органи брали до уваги скарги населення, ретельно їх перевіряли та здійснювали певні заходи. Не одразу, але така система почала приносити свої результати. Люди отримували певні винагороди за пророблену роботу і свій вклад у побудову нового майбутнього, що давало більший стимул, щоб продовжувати допомагати власній країні. Так, були недобросовісні користувачі додатка, які скаржилися на своїх недругів, конкурентів, не виключення особисті мотиви, щоб завдати їм клопоту. Існувала спеціальна служба, яка перевіряла усі сигнали й тільки тоді залучали команду для захоплення корупціонера. Все було прозоро та чисто.

Були й інші нововведення, наприклад, сто відсоткове звучання солов'їної по всіх телеканалах України. На радіо, в газетах і журналах, у будь-якій сфері обслуговування обов'язково мала лунати українська мова. Звичайно в побуті ніхто не забороняв спілкуватись тією мовою, якою заманеться, навіть російською. Спочатку був певний спротив, але зрештою більшість відмовились від мови агресора, а найбільш вперті русофіли, що не змогли прийняти по-справжньому українську державу покинули її. Зате повернулось багато емігрантів, які щирим серцем любили батьківщину та були раді повернутися на рідну землю, щоб разом будувати світле майбутнє.

Зараз дві тисячі п'ятдесятий рік. Україну просто не впізнати. Гладенькі дороги, високі хмарочоси, надземні автобани, по яких їздять екологічно чисті електрокари. Навіть де-не-де проїжджають водомобілі — новий винахід українських вчених. Це автомобіль, що їздить виключно на воді. Але по-справжньому видатним винаходом є аеромобілі. Мало того, що вони їздять на звичайнісінькому повітрі, яке ні крапельки не забруднюють, та ще й можуть літати. Ото так диво техніки..! Повітря, зокрема кисню, на планеті вдосталь, адже люди нарешті почали дбати про екологію. Карпатські, галицькі та буковинські ліси розрослися та відновили свою красу. Не зважаючи на значний приріст населення і рівня урбанізації, українські села розцвітали у своїй мальовничості та простоті. Як писав Шевченко:

Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть.

Нещодавно в моїй області, а саме в Тернопіллі побудували метро! Уявіть собі: метро в Тернополі! Місяць тому було закінчено побудову підземних шляхів у Івано-франківській області, а тепер у нас! До речі, хочу зауважити, що це не просто підземні маршрути, що сполучають інфраструктуру міста, а усі обласні центри! Тобто тепер можна спокійно на метро дістатися до Києва чи, наприклад Харкова.

— Пане, до вас відвідувач, — почулося одразу після того, як від'їхали розсувні двері й на порозі появився мій власний робот.

Так, у мене є робот! Він виглядає як механічна людина, тобто гуманоїдного типу. Носить елегантний костюм, а замість очей видніється радар сканера. Лисий, стрункий, з двома руками та ногами. Замість рота динамік, а в загострених вушних раковинах вбудовані надчутливі приймачі. Все інше як у людини, тільки з металу. Андроїд володіє надзвичайним штучним інтелектом, потенціал якого просто безмежний. Давно хотів придбати такого робота, але завжди відкладав. Не діло в грошах, адже це не імпортний, а наш, отже дешевший і точно не гірший за японських чи американських. Його звати Грицько. Він дуже корисний в побуті та прекрасний дворецький. Ось думаю чи не придбати для нього пару. Навіть недавно бачив відповідну модель. Її звати Оксана. Серед простого люду більш відома як гуцулка Ксеня, бо виготовили її так само як і Грицька в Івано-Франківську. Тільки справжні гуцули могли створити таке диво техніки. Ба! Так скоро й діточок для роботового сімейства прийдеться купувати. Напевно вже треба відкладати кошти. Тільки спочатку піду погляну хто там до мене навідався.

Дружина кудись пішла, напевно на шопінг як і говорила зранку. Заслужений вихідний все ж таки. Вона у мене кулінар. Працює в одному із найкращих ресторанів Тернополя. Звичайно роботи також вміють не погано готувати, але в кулінарному мистецтві, як у будь-якому іншому, важлива душа. Добре, що будинок повністю облаштований для незрячих людей. Механізовані розсувні двері, роботизовані кухонні прилади, просторі кімнати, через меблі, які приховані у стінах. Тепер в моді вільний інтер'єр. Все акуратно та доступно. Якщо щось потрібно, то швидкісні служби доставки все принесуть, а непотріб викинуть, точніше віддадуть на перероблення. Однак, я люблю сам ходити за покупками. Весь будинок просто кишить електронікою. Колись щось подібне могли мати хіба що олігархи та мільярдери, а тепер доступно звичайним людям. Навіть незрячому.

— Грицю, ти розпізнав хто саме до нас прийшов?

— Так, господарю, це ваш друг Любомир.

І на правду на порозі перед моїм будинком стояв давній друг дитинства, з яким ми частенько відвідуємо спортзал, парки, кафе і навіть нічні клуби. Байдуже, що нам за п'ятдесят. З розвитком сучасної медицини тривалість людського життя значно збільшилась і середнім віком для українця тепер вважається шістдесят років. Отже, ми ще молоді та повні енергії.

— Привіт, що ти так довго шкандибаєш? Старість не радість?

— Здоров. Та яка тут старість. Просто не очікував тебе сьогодні побачити.

— Як це не очікував? Ти що забув, що ми планували цієї неділі піти в галицький кінотеатр на новий фільм? Це ж має бути прем'єра фільму "завойовники галактики"! Недалеке майбутнє. Українці відкрили нову галактику. Там виявили інші форми життя. Бійки, пригоди, еротичні сцени... Ти що хочеш це все пропустити?

— Гаразд-гаразд, заспокойся. Звичайно я хочу піти, просто трішки призабув.

— Точно старієш, друже.

— Взагалі, я більше фанат фентезі. Та й у космосі мало що може здивувати пересічну людину. Достатньо вже вивчено. Організовують цілі тури по нашій галактиці і як тобі відомо ніякої форми життя там не виявили. Окрім людей звичайно, які вже добряче колонізували найбільш придатні до існування планети.

— Ну тебе. Ти точно постарів. Раніше залюбки ходив зі мною на схожі фільми, а тепер носом крутиш.

— Добре-добре, не кип'ятись, Любчику. Піду я з тобою на той фільм. Та і якщо чесно, то мені самому цікаво. Просто хотів тебе трішечки позлити.

— Тоді хутко збирайся і пішли. У нас менш ніж година.

— Грицьку! Приготуй мені одяг для відвідування кінотеатру і відшукай мою електронну тростину!

— Слухаюся, пане.

За десять хвилин я був у повній бойовій готовності. Досить по простому одягнутий, але водночас зі смаком: темні джинси, легкі чорні кросівки та синьо-жовта футболка. Любомир був одягнений практично так само: білі кросівки, світлі джинси та біла футболка, на якій був зображений тризуб і напис: "все буде Україна". Допоки дворецький відшукував і підготовляв все необхідне я швиденько прийняв душ і навіть встиг поголитися. Точніше це зробив автоматичний робот-перукар. просто сідаєш у крісло, а далі чудернацькі механічні мацаки з різноманітними насадками все роблять замість тебе. Раніше це я робив самостійно. Розледащила нас так звана сучасна цивілізація.

— Грицько! Тростину знайшов?

— Так, господарю.

— Гаразд. Електронний наручний годинник?

— Ось.

— Смартфон? Кредитні картки? Мої окуляри?

— Все тут, мій пане.

— Та годі тобі прибиратись, — забурчав Любомир. — Геть як моя дружина.

Та я вирішив його проігнорувати:

— Грицю, не треба так офіційно. Ми з тобою про це вже не раз говорили. Мені не до вподоби, коли до мене так звертаються.

— Вибачте, мій пане, але я не можу по-іншому, бо мене так запрограмували.

— Ех. Гаразд. Скажеш дружині, що я пішов з Любомиром у кінотеатр. Залишаю будинок на тебе. Зв'язок з усіма приладами, що в ньому є підтримується?

— Так, господарю. Все передам.

— Тоді пішли, — обернувся я до друга, який стояв вже біля брами й нервово тупотів ногою.

Розклавши свою електронну тростину, одягнувши спеціальні окуляри та переконавшись, що зв'язок між смартфоном і супутниковою системою навігації в нормі я вийшов із будинку. Давня звичка все перевіряти. Можливо я дійсно старий...

Нарешті я наздогнав товариша. Ми порівнялись. Тростина миттєво реагувала на будь-які перешкоди. Все працювало синхронно. Окуляри сприймали картинку попереду. Смартфон вказував маршрут. Тростина працювала як ехолокатор, інформація з якого передавалась на смартфон. Все це видавало чіткі команди, що вчасно подавались мені через бездротовий навушник, що був зафіксований на моєму правому вусі. На щастя сучасні навушники не мали жодного негативного впливу на слух, як і екрани будь-якого гаджета на зір. Тож можна без остраху користуватись здобутками цивілізації. Не те що раніше.

Мені не потрібно користуватись допомогою зрячого. Взагалі поняття супровідник вже близько десяти років не використовується, адже все замінили гаджети й доступна інфраструктура. До речі, без неї усе вище перераховане не мало б сенсу, адже чого вартує електронна звукова тростина, коли навколо тебе безлад, а перед тобою ями та потріскані плити. Як обходити автомобілі, зухвалі власники яких вирішили припаркуватися посеред тротуару? Якби не було спеціальних QR-кодів на стінах і важливих об'єктах, наприклад, трамвайна зупинка, завдяки яким система навігації в змозі так оперативно працювати, то смартфон був би просто непотребом у руках незрячої людини під час мандрівок. Спеціальні сенсорні окуляри без наявності зв'язку з супутниками землі та якісного 6G були б зайвим тягарем. Навіть так звана тактильна плитка, яку б зараз було доречніше називати звуковою плиткою, адже реагує на дотик тростини й подає відповідні сигнали. Багато змінилось за цей час. Раніше цього всього не було, але незрячі жили і якось собі давали раду. Пам'ятаю ті мандрівки. Веселі, сповнені пригод і ризику. Важкі, екстремальні та дуже захопливі. Вони загартовували мене і таких як я. Ми ставали сильнішими, самостійнішими, незалежними. Хто б міг подумати, що за такий короткий час все настільки зміниться. Ми досі самостійні, але тепер не одні проти темряви, що стоїть перед нашими очима. З нами інші люди. Наша держава. Весь світ.

Не так давно читав, що вчені працюють над розв'язанням проблеми усіх незрячих, а саме повернення зору. Одні кажуть, що це буде пересадка необхідних частин ока від тварин. Інші кажуть, що будуть імплантувати ціле око, як тварини, так і людського донора. А треті говорять, що скоро розроблять електронний прототип очного яблука, що нічим не буде поступатися звичайному, а то й перевершить біологічний людський зір. Вигадки напевно, хоча в наш час все можливо...

Ось ми з Любомиром нарешті дісталися трамвайної зупинки. Смартфон миттю сповістив мені про це.

— Ненько, — звернувся я до голосового помічника у моєму смартфоні: скажи коли буде найближчий трамвай до Галицького кінотеатру?

— За дві хвилини, — почулося в моєму вусі.

— Дякую, Ненько!

— Прошу.

— Круто, що наші нарешті створили український прототип штучним інтелектам, що існують закордоном. Причому ніскілечки не гіршим за чужоземні, — обізвався Любомир.

— Так. Ненька чудово справляється зі своєю роботою.

Ось під'їхав трамвай. Одразу сигнал у вусі:

— Шістнадцятий трамвай з маршрутом: вулиця поетична та Романа Лебухорського прибула на зупинку.

Ми зайшли в середину. Розрахувались електронними карточками через термінал, що стояв при вході. Вмостилися в зручні крісла та рушили до кінотеатру. Поїздка була легкою. Кожного разу, як ми зупинялись, приємний жіночий голос оголошував зупинку. Таке колись було рідкістю, тепер повсякденність.

— Увага. Зупинка: галицький кінотеатр.

Піднявшись із сидінь ми зійшли з трамвая.

— Куди тепер, Нене?

— Пройдіть десять метрів прямо, тримаючись правої сторони. Потім поверніть на право. Далі я вам скажу.

Покрутив головою, фіксуючи якомога більше візуальної інформації завдяки сенсорним окулярам.

— Довкола вас будинки. Зліва через дорогу кафе "райський павич" і барбер-шоп "у Тараса". Справа огорожа житлового будинку номер 8 і поворот на право. За поворотом 99 відсотків, що знаходиться кінотеатр. Зліва через дорогу іде жінка з дитиною. Видніються житлові будинки. Здається наявний магазин. Для уточнення погляньте на шість за годинниковою стрілкою. Справа сміттєві контейнери, рудий кіт і чоловік близько п'ятидесяти років. Здається ваш знайомий. Для розпізнавання обличчя погляньте на один за годинниковою стрілкою.

— Досить інформації, — подумав я і натиснув кнопку на кутику окулярів.

— Ну що, пішли? — спокійно запитав Любомир.

Він вже звик до моїх маніпуляцій із довколишньою інформацією і ставився до цього з розумінням. Та й не тільки мій друг толерантно відносився до мене і таких як я. Інші люди також навчились розуміти людей з різними формами інвалідності, в тому числі й незрячих. Світ змінився. Україна стала набагато доступніша не тільки в плані інфраструктури, а й ментальності. Люди поки що не змогли побороти інвалідність, але зате навчились її приймати й жити пліч-о-пліч з нами. Та й наука добряче цьому зарадила. Така річ як ампутація не є тепер проблемою, адже існують високоякісні протези, що нічим не поступаються справжнім рукам чи ногам. Люди на візку користуються спеціальними екзоскелетами, що допомагають їм міцно триматись на ногах і вільно пересуватись. Нечуючі практично нічим не відрізняються від звичайних людей, адже мають високочастотні слухові апарати, що повністю нівелюють дефект.

Люди з проблемами мовлення також мають пристосування, що допомагають їм при комунікації з іншими, а саме цифровий годинник. Окрім загальних функцій та програм у ньому вбудований спеціальний додаток — "голос". Працює все дуже просто. Людина пальцями набирає текст на голографічному сенсорному екрані, який складається з клавіатури, редактору вводу і декількох функціональних клавіш. Співрозмовник, що обов'язково має стояти навпроти, бо під кутом зображення розпливається, читає набраний текст або особа з інвалідністю натискає кнопку голосового відтворення тексту і звучить приємний мелодійний голос диктора. Таким чином німота перестає бути проблемою. Такі люди отримують можливість говорити й так, щоб їх почув і зрозумів кожен, а не лише той, хто знає мову жестів чи може прочитати те, що вони напишуть. Навіть я — незрячий з легкістю спілкуюсь з особами такої форми інвалідності, адже можу почути голос диктора і навіть синхронізувати свій смартфон з годинником, щоб озвучений текст лунав лише у моєму навушнику.

Багато захворювань, що у дві тисячі двадцять п’ятому були невиліковними зараз носять статус "ремісійні", тобто виліковні. Так, звичайно за цей час з'явились нові захворювання. Проблемою досі є психічні хвороби, особливо ті, що не мають під собою органічного підґрунтя. Якраз в цій сфері працюю я — дитячий психотерапевт і психіатр. Чому я працюю саме з дітьми? Та тому, що вони найбільш вразливі. Їм важко самотужки впоратися з особистими проблемами і якраз в таких випадках їхні батьки звертаються до мене за допомогою. Зараз Україна посідає третє місце по ефективності боротьби проти психічних захворювань. Створюється безліч проєктів, видаються гранти на подолання проблеми двадцять першого століття. Попри те я ще й письменник, але про це вже якось іншим разом.

Перед нами роз'їхались розсувні двері кінотеатру. Знімаємо верхній одяг у вестибюлі, показуємо електронні квитки дівчині за прилавком. Звичайно її працю міг виконувати один з найпростіших роботів, але українці ще у дві тисячі сорокових роках прийшли до висновку, що як би не розвивалась наука, зокрема робото-будівництво, все одно необхідне живе спілкування, а тому більшість сфер обслуговування досі під контролем людей. Звичайно роботи присутні всюди, але в значно меншій кількості, а ніж могли бути. Можливо такі старомодні рішення є запобіжними заходами війни між роботами та людьми? Напевно я перечитав забагато книг про апокаліпсис у жанрі кіберпанк.

Піднялись ліфтом на третій поверх. Увійшли в четвертий кінозал. Зайняли свої місця. Весь цей час за нами стежив один із працівників кінотеатру. Був готовий допомогти, якби була в цьому потреба.

Нарешті розпочався фільм. Ще до того я попросив Неньку ввімкнути мені спеціальну звукову доріжку, що синхронізується із зображенням на екрані та приємний голос коментаторки зазвучав у моєму вусі:

— Безмежний космос. Величезний космічний корабель висить у невагомості. Видно як по кораблі нервово крокує солдат космічних військ України...

— Це неймовірно зручно, — подумав я.

Пам'ятаю, ще у дві тисячі двадцятих роках вже було щось схоже, але тоді надто мало фільмів мали такі звукові доріжки та й синхронізувати їх було досить важко. Тепер це все робить Ненька. Оформлені звукові доріжки з аудіодескрипцією для незрячих робляться разом із фільмом і подаються у вільному доступі. Ненька миттєво знаходить потрібний запис на спеціальному сайті та завантажує його. Далі швидка синхронізація і людина зі зниженим зором, а то й зовсім незряча може на рівні зі всіма дивитися найновіші витвори кінематографа.

— Крутезний фільм, — сказав Любомир, коли ми виходили з кінозали.

— Так, фільм просто торба, — відповів я й ми разом увійшли до ліфта.

Спустившись на перший поверх ми вийшли на вулицю. Вже сутеніло. Місто жило своїм життям. Повз нас проходили різноманітні люди: матусі з візочками, у яких возились усміхнені малюки, сім'ї з грайливими дітлахами, старенькі дідусі та бабусі, закохані пари та самотні перехожі (чоловіки, жінки, парубки та дівчата).

— Чуєш, мені тут треба ще зайти в торговельний центр, підеш зі мною? — запитав Любомир даючи дорогу підліткам на летючих скейтбордах.

— Звичайно. А в який саме?

— В "Добрий вечір".

— Гаразд. Нене! Найшвидший піший шлях до торговельного центру "Добрий вечір"!

— Є два шляхи: попри стадіон "Герої України" або через шевченківський парк.

Давай другий. Пішли, Любчику, — звернувся я до приятеля.

Так поволі, крок за кроком ми дістались вище зазначеного парку. Тут було дуже красиво. Пишні дерева розкинули зелені віти. Свою пісню закінчували вечірні птахи та починали комахи. Ось нам на зустріч вийшов гурт молодих людей — це студенти. Тут поблизу головний корпус космобудівельників з інженерного інституту. Серед молоді крокував ще один такий як я — незрячий. Його я зразу почув. Хоча звук удару тростини об міцну бруківку не такий як був тридцять років тому, але все одно чутний. Зараз електронні тростини ледь торкнувшись покриття чи якоїсь перешкоди видають ультразвук і потім вловлюють його над чутливими ехолокаторами та передають отримані дані на смартфон, який миттєво обробляє інформацію та стисло й зрозуміло подає через навушник користувачеві. Та мій слух все одно почув його — тростинного брата, заздалегідь. Чому саме чоловічої статі, а це вже мені підказали мої окуляри. Як тільки я глянув у бік звуку, то вони одразу зафіксували людину з інвалідністю (стать — чоловіча. Молодий хлопець років двадцяти. Незрячий. Рухається на дев'яту по годинниковій стрілці). Моя тростина також відреагувала, бо вловила ультразвукові хвилі від своєї сестриці — такої самої тростинки. Це додаткова функція, для розпізнавання у натовпі незрячих побратимів. Він також зауважив мене. Усміхнувся. Ми звичайно не знайомі з ним, але все ж таки приємно зустріти такого як ти. Зараз, так само як і колись, люди з інвалідністю не рідкість, але на відміну від колишніх часів ми стали значно самостійнішими та можна зі сміливістю сказати соціалізовані. Причому як ми до суспільства, так і воно до нас. Люди з особливими освітніми потребами вільно навчаються в садочках, школах, коледжах та інститутах. Здобувають найрізноманітніші професії та працевлаштовуються згідно з обраним фахом. Раніше це було практично недосяжною мрією більшості таких як я, зараз держава робить все, щоб люди з особливими потребами, не залежно від форми інвалідності, могли себе повністю реалізувати. Адаптоване середовище та розуміння творить дива.

Вийшли з парку. Ще якихось двісті метрів і буде наша ціль. Люблю піші прогулянки. Дещо залишається незмінним. Хай тепер люди можуть користуватись найрізноманітнішими засобами пересування, але прогулянка на своїх двох ногах є найприємнішою, особливо, коли ти нікуди не поспішаєш. Коли чогось вдосталь, то хочеться простоти. Ось поруч промчалась, як колись би сказали: людина на візку. Тепер це просто:

— Чоловік близько сорока років в екзоскелеті. Рухається паралельно до вас зліва.

— Дякую, Нене, — тихо відповів я.

Торговельний центр. Один із багатьох у Тернополі. Мережа "Доброго вечора" поширилась по всій Україні, а її осередком є місто Київ. Люблю ці торговельні центри. У них багато чого є, та й обслуговування на вищому рівні. Ми з дружиною часто їздимо сюди за покупками. Це ж треба як вони розрослись за якихось двадцять п'ять років.

— Ми прибули, — знову почулось у правому вусі. — Вивіска: "ДОБРИЙ ВЕЧІР" усі великі літери, а нижче: "Ми з УКРАЇНИ". Перше слово з великої літери та назва нашої держави написана великими літерами та підкреслена. Поруч прапор і герб.

— Ми прийшли, — повторив Любомир.

Я глянув на нього як на восьме чудо природи.

— Вибач, звичка з минулого. Колись у тебе не було цих всіх прибамбасів, — ніяково усміхнувся приятель.

— Дещо буває незмінним, — сказав я та усміхнувся у відповідь.

Зайшли у величезну залу. Людей, як бджіл у вулику. Причому не тільки людей. Роботи-помічники вправно виконували свої обов'язки. Хто перевозив у спеціальних візочках речі з одного відділу в інший, хто прибирав та слідкував за порядком, а дехто навіть консультував відвідувачів. Тут вирувало життя. Суміш нового та старого. Ті самі люди, що поспіхом бігають від одного прилавку до іншого та з захопленням розглядають новинки у світі моди, косметики, побутових приладів та гаджетів. І надсучасні технології та зручні пристосування, що дозволяють з легкістю долати відстань між віддаленими відділами, наприклад, містки, що проходять над головою та об'єднують два протилежних крила приміщення чи ліфти, що здатні рухатись не лише вверх і вниз, а ще й ліворуч та праворуч.

Світ дійсно змінився. Ніхто раніше не міг собі уявити такого прогресу. Цей науковий стрибок зробив прорив і продовжує набирати обертів. Варто було лише забути про війни, ненависть та хворобливий егоїзм як все змінилось на краще і в епіцентрі цих змін моя держава — Україна. "Кожен будує своє, однак не забуває ділитися з іншими" — девіз нового світу. Українці ще колись придумали розширення до цієї фрази: "чужого навчайся, але й свого не цурайся".

Допоки Любомир здійснював покупки, я, щоб не сидіти в залі очікування пішов придбати квітів для коханої. Сьогодні у нас ніби ніякої важливої дати немає, але хіба потрібен привід, щоб зробити коханій людині приємність. За одно й вина з фруктами прихоплю. Зрештою ми з приятелем зустрілися на зазначеному місці, а саме біля магазинчика з фруктами.

— Ем, бачу в когось сьогодні намічається романтична атмосфера, — зауважив Любко: квіти, пляшка вина, фрукти.

— Побачимо. Загалом у нас не є рідкістю вечірні посиденьки біля тріскотливого полум'я в каміні з фруктами та келихом доброго вина. Діти виросли, працюють. Молодший син одружився. Донька вийшла заміж. Старший ще не знайшов ту єдину, тому багато працює. Кар'єру будує, а там як він сам каже: "якщо має бути кохання, то саме його знайде".

— Саме не саме, але в нього точно ще є час. Йому ж лише двадцять сім.

— Так. Ну що, розходимось по домівках?

— Напевно так. Дякую, що склав мені компанію, старий друже.

— Не старіший за тебе, — усміхнено відповів я і потиснув йому руку: дякую, Любку. Ще зустрінемось.

— Давай. Тримайся.

Декілька зупинок на новенькому швидкісному метро і я вдома.

— Пані, повернувся господар.

— Ото Грицько, весь сюрприз мені зараз зіпсує.

Роззуваюсь, проходжу вітальню та заходжу на кухню. Дружина саме щось готує. Апетитний аромат печеного м'яса дражнить нюхові рецептори та шлунок.

— Кохана, радий тебе бачити. Ц тобі, — сказав я і поцілунком наблизився до її щоки. — Як провела день? Сходила на шопінг як планувала?

— Дякую, ти вмієш зробити приємно, особливо, коли я цього не очікую. Так, гарненько з дівчатами закупились і ось сама нещодавно прийшла.

Поцілунок у відповідь. Не в щоку. Довгий... Солодкий... Поза часом і простором. Тільки я і вона... Мені не потрібен зір, щоб її кохати. Не потрібні гаджети та спеціальні програми, щоб знати, що вона найкраща. Її світанкові смарагдові очі, густе каштанове волосся до пліч, трепетний стан і ці по-справжньому п'янкі вуста... Та шлунок перервав наш поцілунок:

— Ммм, а що так гарно пахне?

— М'ясо тушкується в горщечках, але то не зараз. Поки що сідай їсти вареники.

— М'ясо і вареники? В нас що мають бути гості?

— Так, діти їдуть.

— І Онуки?

— Так і малі з ними, тож, дідусю, давай швиденько в душ, перекуси вареничками й готуйся бавити внучат.

Напевно більшість моїх ровесників при таких обставинах розсердилися би, бо замість того, щоб смачно поїсти, відпочити після походу в кінотеатр, провести романтичний вечір із коханою, мають няньчитися з трьома малюками. Один від молодшого сина, а двоє від його сестри близнючки. Ще й зятя з невісткою розважати треба. Але не я, бо це моя сім'я.

Хоча й на вулиці дві тисячі п’ятдесятий рік, але є речі, які не змінюються віками: добро, любов, родинне вогнище, палке кохання, взаєморозуміння та повага. Українці завжди шанували сім'ю, родину та дітей. Світ інтегрувався, але водночас кожен народ не втратив своєї автентичності. Традиції не змінні, навіть під тиском всемогутнього прогресу, адже окрім матеріальних здобутків не варто забувати й про ментальні. Досі почесно бути добрим, справедливим, люблячим, відважним, наполегливим, відданим, розсудливим, щирим, на сам перед з собою, працьовитим, щедрим, незламним, нескореним, незалежним...