Мій Годинникар

Все почалося з дивного відчуття «десинхронізації». Я помітив, що звуки навколо почали запізнюватися: я бачив, як на підлогу падає чашка, чув гуркіт порцеляни лише за кілька секунд після того, як уламки вже нерухомо лежали на килимі. Моє власне життя перетворювалося на погано дубльовану п’єсу.

Я був виснажений роботою над романом «Межі тліну». Пишучи про смерть, я так затято прагнув закарбувати кожну мить, що, здавалося, фізично витискав час із навколишнього простору. Моя кімната стала зоною аномального спокою. Пил у променях світла перестав кружляти й просто завис нерухомими іскринками. Кава в горнятку не холонула годинами, але й не давала тепла.

За три дні до візиту я почув перший сигнал. Це не був стукіт у двері. Це був звук металевого скреготу десь глибоко під підлогою, наче велетенський ключ провертав заіржавілий за мок самої реальності.

Тієї останньої середи я сидів біля вікна і спостерігав за перехожим на вулиці. Чоловік завмер посеред кроку. Його плащ розвіявся на вітрі, але застиг у повітрі, наче висічений з каменю. Світ навколо мене зупинився, перетворившись на величний і мертвий натюрморт. Тільки в моєму кабінеті час ще продовжував текти, але він став густим, як сироп.

Саме тоді я зрозумів: я не просто писав книгу. Я «виписував» себе з загального ритму всесвіту. Я створив вакуум, який природа не могла ігнорувати.

Я повернувся до столу, відчуваючи, як у грудях щось натужно скрипнуло — хворобливий, сухий звук металу, що терся об метал. Я ще не знав, що моє серце більше не б'ється, а лише відраховує останні зубці на поламаній шестерні.

Я взяв перо, щоб описати цей жах, і саме в цей момент повітря за моєю спиною розірвалося з сухим тріском, що нагадував звук зламаної пружини. Гість прибув, бо я сам покликав його своєю відмовою йти в ногу з вічністю.

Тієї ночі, коли темрява розлилася чорнилом над містом, і лише моя лампа кидала хворобливе жовте коло на розкидані аркуші рукопису, повітря в кабінеті згусло, набувши присмаку іржі та застарілого паперу. Зі шва між простором і часом, просто посеред кімнати, виступила постать.

Це був старий, чиє обличчя нагадувало пожовклий пергамент, поцяткований сіткою дрібних зморщок. Він був одягнений у сурдут кольору запеченої крові, а на його жилеті теліпалися десятки ланцюжків. На чолі у нього кріпилася складна система лінз, що нагадувала багатогранне око комахи. У руках він тримав саквояж, з якого долинало ритмічне цокання — тисячі дрібних «тік-так», що зливалися у тривожний гул.

— Ви запізнюєтеся, — проказав він, не дивлячись на мене, і почав розкладати на моєму столі інструменти: тонкі голки, шестерні з невідомого темного металу та крихітні скляні колби.

— Хто ви такий? — мій голос здригнувся.

— Звідки ви прийшли?

— Звідти, де секундна стрілка — це лезо гільйотини, — відказав годинникар 19-го століття, налаштовуючи свої лінзи.

— Я прийшов полагодити ваш механізм. Ви ж відчуваєте, як він проковзує? Як дні стають коротшими, а спогади — прозорішими?

Я заціпенів, зачарований його вправними пальцями. Він не торкався жодного з моїх годинників на стіні. Замість цього він простягнув руку до моїх грудей — і, на мій жах, його пальці пройшли крізь ребра, немов крізь туман. Він витяг з мого тіла щось, що виблискувало холодною міддю: складний пристрій, що нагадував серце, але повністю складався з коліщаток і пружин.

— Оберти завеликі, — пробурмотів старий, підкручуючи гайку мікроскопічним ключем.

— Ще трохи — і пружина б лопнула. Ви надто швидко витрачали свій час на папір.

Він повернув механізм на місце. Холод, що пронизав мене, був нестерпним, але водночас я відчув дивну полегкість. Цокання в кімнаті раптом за тихло. Старий почав збирати речі.

— Тепер я житиму вічно? — запитав я, відчуваючи, як серце б’ється з математичною точністю.

Старий зупинився біля розлому в повітрі й подивився на мене з глибоким, майже людським жалем.

— Вічність — це поломка, яку я щойно усунув, — прошепотів він. — Я не ремонтую життя. Я лише стежу за тим, щоб годинник зупинився рівно тоді, коли закінчиться завод.

Він зник, а я залишився у тиші. Я глянув на свій рукопис і з жахом побачив, що на останній сторінці, де раніше була порожнеча, моїм власним почерком виведено одне-єдине слово:

«Зараз».