Вихід із фрейму. За запитом.

Темрява навколо Артура була не просто відсутністю світла — це була відсутність даних...

Як і належить у світі, що працює на принципах відкладеного рендерингу, всесвіт за межами його зору не існував. Будинки за його спиною розчинялися в сірому математичному нічому, щойно він зачиняв двері. Дерева в парку ставали лише ймовірнісними хмарами, поки він не повертав на них погляд, примушуючи квантову піну застигнути в кору та листя.

Це була велика економія обчислювальної потужності Буття. Колапс хвильової функції — це просто спосіб Всесвіту сказати: «Я намалюю це лише тоді, коли ти по дивишся».

Артур знав про це все життя. Він навчився не обертатися занадто різко, щоб не побачити «дірок» у текстурах світу, які не встигли підвантажитися. Він звик до того, що звук кроків за стіною — це лише аудіофайл без джерела, поки він не відчинить сусідню кімнату, змушуючи реальність терміново рендерити сусіда з газетою.

Того вечора він сидів у своїй квартирі на 24-му поверсі. За вікном місто мерехтіло вогнями — мільярди обчислених точок світла. Артур відчував втому. Йому здавалося, що він бачить, як світ навколо нього стає «тоншим». Деталі на руках виглядали менш чіткими, кольори — приглушеними. Можливо, система виділяла йому менше ресурсів?

Він підійшов до великого дзеркала в передпокої.

Це був найскладніший тест. Дзеркало вимагало подвійних обчислень: воно мало рендерити і кімнату, і його самого, і рефлексію його погляду на самого себе. Артур вдивлявся у свої зіниці, намагаючись знайти там іскру коду.

Раптом він помітив щось дивне.

На краю його периферійного зору, у кутку дзеркального відображення, за його плечем, стіна почала розмиватися. Замість шпалер там з’явилася чиста, нескінченна білизна. Простір не просто не встигав рендеритися — він скасовувався.

Артур завмер. Його серце калатало, і цей звук відлунював у порожній квартирі занадто ідеально, занадто штучно. Він повільно почав повертати голову, щоб побачити, що там, за його спиною.

«Не роби цього», — проковтнув він клубок у горлі. Якщо він подивиться прямо на помилку рендерингу, система може просто вийти з ладу.

Але цікавість була сильнішою за страх. Він різко розвернувся.

Він очікував побачити пустку, цифрові артефакти або «синій екран» небуття. Але реальність виявилася значно гіршою.

Кімната за його спиною була ідеальною. Кожна книжка на полиці, кожна пилинка в повітрі були промальовані з неймовірною точністю. Але щось було не так. Він підбіг до вікна і подивився на місто.

Місто зникло. Замість нього до самого горизонту простягалася гігантська дзеркальна поверхня, на якій стояли мільярди таких самих ідентичних житлових веж.

Артур відсахнувся і знову подивився в дзеркало в передпокої.

У відображенні він побачив не себе. Він побачив тисячі операторів у білих халатах, які стояли за склом, наче в операційній. Один із них, помітивши погляд Артура, розчаровано зітхнув і натиснув кнопку на планшеті.

— Об’єкт №402-біс знову усвідомив структуру рендерингу, — пролунав голос прямо в голові Артура.

— Експеримент із самосвідомою симуляцією провалено. Очистити кеш.

Останнє, що встиг побачити Артур перед тим, як світ навколо нього став абсолютно чорним, — це напис, який виник просто в повітрі:

Are you sure you want to delete 'Arthur_Final_v2.obj'? [Yes] / [No]

Курсор на мить затримався над «Yes»,

і хвильова функція Артура колапсувала в останній раз. Тільки тепер її вже ніхто не збирався відновлювати.