Заповіт професора Арно

Лондон 1896 року задихався у власному прогресі. Небо над Темзою було кольору іржавого заліза, прошите мільйонами мідних труб, якими під тиском мчав газ. Гігантські дирижаблі-готелі кидали тіні на злиденні квартали, де люди жили під вічним гуркотом парових поршнів. Молодий хірург Віктор Стоун стояв у лабораторії свого вчителя, великого винахідника і біолога Етьєна Арно. Старий професор помирав. Його тіло було обплутане гумовими трубками, що з’єднувалися з масивним латунним агрегатом, який хрипко качав кров замість зношеного серця. — Вікторе, — прошепотів Арно, і його голос звучав так, ніби терлися металеві пластини. — Світ став занадто важким для плоті. Ми будуємо залізні хмарочоси, але самі лишаємося крихкими, як порцеляна. Я знайшов спосіб... Справжній синтез...