Заповіт професора Арно

Лондон 1896 року задихався у власному прогресі. Небо над Темзою було кольору іржавого заліза, прошите мільйонами мідних труб, якими під тиском мчав газ. Гігантські дирижаблі-готелі кидали тіні на злиденні квартали, де люди жили під вічним гуркотом парових поршнів.

Молодий хірург Віктор Стоун стояв у лабораторії свого вчителя, великого винахідника і біолога Етьєна Арно. Старий професор помирав. Його тіло було обплутане гумовими трубками, що з’єднувалися з масивним латунним агрегатом, який хрипко качав кров замість зношеного серця.

— Вікторе, — прошепотів Арно, і його голос звучав так, ніби терлися металеві пластини. —

Світ став занадто важким для плоті. Ми будуємо залізні хмарочоси, але самі лишаємося крихкими, як порцеляна. Я знайшов спосіб... Справжній синтез.

Він вказав на герметичну камеру, де в блакитному мерехтінні плавало щось, схоже на людське око, але з лінзою з чистого гірського кришталю та срібними дротами замість нервів.

— Це — майбутнє, — вів далі старий.

— Я хочу, щоб ти пересадив моє «Я» в ідеальну оболонку. Мій мозок... він має керувати механізмом, який не знає болю та втоми. Ти станеш першим свідком народження Homo Machina.

Операція тривала вісімнадцять годин. Віктор, чиї руки тремтіли від виснаження, діяв згідно з інструкціями вчителя. Він витягнув мозок Арно і помістив його в розкішний сталевий корпус, що нагадував витвір ювелірного мистецтва: матові пластини, тонке гравіювання, гідравлічні суглоби, змащені дорогоцінними оливами.

Коли останній контакт було запаяно, Віктор повернув важіль подачі пари. Механічна істота здригнулася. Кришталеві очі спалахнули холодним світлом.

— Професоре? Ви чуєте мене?

— затамувавши подих, запитав хірург.

Сталеві пальці стиснулися. Механізм підвівся з крісла, його рухи були ідеально плавними, без жодного шуму. Істота підійшла до дзеркала, оглянула своє блискуче металеве тіло і... раптом видала дивний звук. Це був не голос, а серія ритмічних клацань, схожих на телеграфний код.

— Вікторе, це неймовірно! — почувся голос професора через гучномовець на грудях. —

Я відчуваю кожну шестерню, кожен клапан як власне тіло! Жодної слабкості! Я — вершина еволюції!

Професор Арно, тепер вічний і непереможний, підійшов до вікна. Він дивився на задимлене місто, в якому тисячі людей щодня гинули на заводах від хвороб і перевтоми.

— Тепер я можу змінити цей світ, — промовив металевий голос. — Я стану їхнім королем-інженером. Я дам їм безсмертя в залізі!

Він зробив крок до дверей, збираючись вийти на вулицю, щоб заявити про своє тріумфальне перетворення. Але раптом зупинився. Його рухи стали рвучкими. Срібне «око» почало тьмяніти.

— Що сталося, професоре?

— вигукнув Віктор, кидаючись до панелі керування.

— Пара...

— прохрипів апарат.

— Тиск падає... Вікторе, відкрий головний клапан!

Віктор кинувся до величезного котла, що живив лабораторію. Тиск був у нормі. Але машина професора згасала.

— Не клапан...

— затремтів голос Арно.

— Я відчуваю... холод. Де енергія?

Віктор уважно оглянув креслення, які професор залишив для фінальної стадії. Його очі розширилися від жаху. Він побачив те, що професор, засліплений власною геніальністю, пропустив у розрахунках.

— Професоре...

— голос Віктора став тихим і сумним.

— Ви помилилися в основному законі термодинаміки для цієї моделі.

— Про що ти?

— металеві руки безсило опустилися.

— Ви створили ідеальне тіло, — сказав хірург, — але воно настільки складне і вимагає такої кількості енергії, що жодна пара в Лондоні не зможе його живити довше кількох хвилин. Щоб ви просто могли підняти руку, потрібна потужність цілої вугільної шахти.

Металева фігура завмерла. Кришталеві очі згасли назавжди.

— Ви хотіли звільнити людину від слабкості плоті, — прошепотів Віктор до нерухомої статуї, — але натомість зробили її найдорожчим і найбезпораднішим бранцем у світі, де вугілля завжди закінчується.

За вікном пролунав гучний гудок дирижабля, і чорна сажа повільно почала вкривати блискучий сталевий шолом професора Арно, перетворюючи «вершину еволюції» на ще один шматок брухту в імперії пари та іржі.