Скрипка мерця

Наступного ранку, ще вдосвіта, Орися взялася до роботи. Перестелила постіль, склала брудні речі у жлукто дерев'яне, пересипала золою, краєм ока пильнуючи піч, де розігрівалися камені. Заливши білизну окропом, вона, стискаючи зуби від болю, вкинула зверху декілька каменів, аби причавити простирадла чимось важким. Прохолодне ранкове повітря наповнилося хмарками пари.

Коли жлукто охололо, Орися переклала прання до відер, почепила на коромисло й понесла до річки. Високі сосни обабіч стежки сонно похитувалися, їх темні верхівки губилися на тлі передсвітнього неба. Десь у далині пронизливо закричала сова.

Важка то була робота — сидячи на помості, м'яти і вибивати праником білизну. Вже після кількох хвилин в Орисі звично заболіла спина і руки; і хоч хотілося їй пісні якої заспівати, та вихопився з грудей лише хрипкий стогін.

Коли закінчила — ще раз на дошках вибила, врешті решт виполоскала у воді — втома важким клунком повисла на плечах. Покладавши нашвидкоруч білизну, Орися простягнулася на помості, відганяючи настирливе бажання стрибнути у річку.

По гладенькій водяній поверхні зміїлися напівкола. Темне, мулисте дно так і вабило перевірити, наскільки воно глибоке. Чи швидко то буде, чи безболісно? Чи стане вона нечистю, як усі самогубці, як Гордимир? Чи стане русалкою, вічно юною жителькою річкових глибин; чи реготатиме, лоскочучи невірних чоловіків, проникаючи пальцями під самісінькі ребра...

Ні, треба жити. Життя Господь дає лише раз, і відмовлятись від нього — великий гріх. Треба жити — хай не для себе, та заради дітей, що їх Орися відчайдушно та невміло намагалася усім серцем любити.

Орися мотнула головою, відганяючи паскудні думки, підвелася з помосту... Й зустрілася поглядом зі знайомими, хижо-карими очима.

Серце тривожно стиснулося й завмерло.

— Здрастуй, красна молодице, — навпроти неї, у затінку кремезної, порепаної верби, стояв Гордимир. Скрипка, його одвічна товаришка, мовчки гойдалася на вербовому гіллі.

— Здрастуй, — шепнула Орися, ні жива, ні мертва. Зірватися б зараз, і бігти, бігти під рятувальні промені сонця, що вже сходило на небосхил, бігти, доки не почує кукурікання півнів... Але вона лишилася стояти.

— Чогось сумна ти сьогодні, — зауважив він, ступаючи крок вперед.

— Дурниці, — ніяково відвела погляд Орися.

Гордимир ступив ще ближче — Орися несвідомо напружилася, але не відійшла.

— Дозволь мені, — тихо попрохав він, і, не встигла вона й слова сказати, його пальці торкнулися її щоки. Шкіру, на якій ще виднілися сліди Прокопової люті, обпекло морозом. — Хто скривдив тебе?

— Ніхто, — звично збрехала Орися, опустивши очі, і, для достовірності, додала : — Впала, на курячому лайні підслизнулася.

— Дивні в тебе кури, господине, — мугикнув повішений, відступивши назад, у прохолодні обійми затінку.

***

Пізніше, вернувшись до хати, Орися пожалкувала, що та розмова тривала так коротко. Поруч з повішеним було на диво спокійно і легко, немов з плечей упав невидимий тягар. Подекуди вона й забувала, хто він. Якби не багряне обличчя й слід від мотузки на шиї, прийняла б вона його за звичайного парубка.

Як тоскно, як безрадісно дожидатися чоловіка пізніми червневими вечорами, коли все навколо дихає життям і безповоротно втраченою молодістю! У ці вечори так хотілося Орисі скочити на потомлені ноги і податися з односельцями у запальну коломийку. Чи, розмовляючи ні про те, ні про се, неквапом походжати окраїною села, знаючи, що місцеві кумоньки вже давно вас заручили, повінчали й поховали у своїх пересудах. Яким нестерпним, яким осоружним видавався у такі вечори її власний чоловік, за якого вона, простодушна дівка, вийшла собі на лихо по дурості молодецькій!

А бодай той Прокіп і не вертався!

***

Прокіп справді не повернувся. Ні цього дня, ні наступного, і лише на третій день до хати, мнучи в руках повстяну шапку, ступив його кум, Степан.

Орися миттю скочила з припічка, безладно покидаючи шитво. Погляд Степана, засоромлено-боязкий, утвердив її найкращі і водночас найгірші сподівання.

— Не муч, Степане, скажи, що з ним! — вигукнула Орися, тремтячими руками наливаючи кумові чарку оковитої.

Діти, усі троє, прибігли на крик, і повсідалися на лаві, збившись до купи, наче налякані шулікою курчата.

— Прокіп, царство йому небесне, нажаль не повернеться, — ретельно добираючи слова, вирік розгублений Степан. — Весь ліс, кумонько, обшукали, та краще б не знаходили, бо видовище то не для слабкодухих. Дикий звір розшарпав його... Тільки обличчя цілим лишилося.

Орися, схлипнувши, опустилася на лаву поруч з дітьми. Те дивне відчуття, що опанувало її, змусило розплакатися просто перед іншою людиною, не було співчуттям, але довгоочікуваної радості вона теж не відчула. Скоріше — порожнечу, яка буває, коли після довгих тривог врешті наступає розв'язка.

— Ну-ну, не треба, — ще більше розгубився Степан, ніяково погладивши її по руці. — Таке життя, кумонько, і не нам з Господом Богом сперечатись. Ми того звіра знайдемо, а ти поки молись за Прокопову душу, аби знайшла вона заслужений спокій.

Порившись за пазухою, Степан витягнув полотняний мішечок.

— Тримай. Знадобиться на перший час.

Орися взяла, коротко й рвано подякувавши кумові. Мішечок з чужою подачкою — милостинею! — обпік її руку дотиком розжареного металу.