Скрипка мерця

Миска з пузатими галушками безмовно парувала на столі. Поруч покірно лежала дерев'яна ложка, і її гладенька поверхня також не зраджувала жодних почуттів — хіба що сліди від масла і сметани.

Чоловік голосно сьорбнув.

— Прісні, наче з піску ліпила, — невдоволено буркнув він, щедро доливаючи сметани. — Хоч би м'яса поставила якогось! Я весь день на полі горблюся, а ти навіть вечерю по-людськи не зварила.

Орися не відповіла — перебирала горох, уважно перекатуючи в пальцях кожну насінину. Зрештою, слова тут були непотрібні — що б вона не сказала, чоловік все одно продовжив би нарікати. Головне, аби дітей не розбудив — ті спали без задніх ніг у світлиці, втомлені після довгого дня.

— Що ж ти за господиня така? — приречено прошамкотів чоловік, зрозумівши, що іншої вечері вже не буде. Густі темні брови, що завжди нагадували Орисі волохату гусінь, досадливо зійшлися на переніссі. — Ні до печі, ні до поля не надаєшся...

Десь за вікном тужливо заливалася скрипка. Невже троїсті музики з якогось дива вирішили грати серед ночі, та ще й під їхньою хатою?

Хата їх, побудована ще за діда-прадіда, стояла осторонь села, відмежована сосновим підліском. І, на превеликий жаль Орисі, Прокіп навідріз відмовлявся перебиратися поближче до людей, хоч зимою вовки добігали ледь не до самого тину.

Раптом чоловік, вилаявшись, підвівся з місця і прожогом кинувся до вікон, зачиняючи ставні. Жалібний плач скрипки поволі затих.

— Чого ти? — озвалася Орися, насупивши брови. — Нехай грають. Аж на душі від тої музики легшає.

— Дурна ти, бабо, — гнівно кинув Прокіп, сідаючи назад до столу і відкушуючи чималий шмат хліба. На столешню посипалися дрібні крихти. — Повішеного Гордимира знов бачили.

Орися швидко перехрестилася.

— Не згадуй проти ночі, — зойкнула вона. — Ще почує, боронь Боже.

Чутки про живого мерця, що вряди-годи з'являвся на околицях села, були ще свіжі в її пам'яті. Колись повішений пройдисвіт, за словами очевидців, тепер промишляв розбоєм та людоїдством — диявол у людській подобі, не інакше. Не один і не два рази вже отець Онуфрій освячував околиці, рясно оббризкував святою водою дороги й перехрестя, читав молебни — та все марно. Гордимир пропадав, немов у воду, що і слуху за ним не було, та за певний час селяни знов чули проникливий відгомін його скрипки.

— Виманює, бісів син, пустоголових молодиць, таких як ти, — вагомо додав чоловік, з сердитим завзяттям доїдаючи галушки. — Неподобства з ними чинить, а по тому з'їдає.

По тому вони пішли в ліжко — літні ночі короткі, мов комариний ніс, до світанку лишалося не так багато часу. Чоловік звично навис над нею, обпікши вухо важким, поривчастим диханням.

В такі миті Орися, заплющивши очі до болю у повіках, намагалася зосередитися на чомусь іншому, наприклад, уявляючи квітчасті візерунки на килимі, що залишився ще від її бабусі. Було б гірше, якби вона бачила свого чоловіка, але нічна темрява вдало приховувала його обриси, лишаючи лише відчуття і дотики байдужих, мозолистих рук.

Опісля Прокіп перевернувся на інший бік і захропів, притиснувшись неголеною щокою до подушки. Орися зморгнула, силкуючись відігнати непрохані сльози — і почула, як у нічній тиші бринить скрипка.

Її скорботний голос уже не лякав, не полохав. Ніжний, журливий наспів медом лягав на її втомлену душу, немов примовляючи : “Поспи“. Сон поволі затуманював її очі, а скрипка за вікном усе розливалася і линула...

***

Орися безжально різала м'ясо на менші шматки. Пальці з силою вминали його в дерев'яну дошку, ніби вона намагалася задушити й без того мертву плоть. Тонкі курячі кісточки відкладала вбік — згодяться на юшку.

Крізь прочинені ставні до хати зазирало грайливе червневе сонце. Воно вже хилилося до обрію, забарвлюючи небо пурпуром і золотом. Довгі тіні опоясували подвір'я, надаючи землі схожість зі шкурою старого, розлінивілого кота, що приліг, зморений немилосердною спекою.

— Подайте кусень м'яса, молодице красна!

Орися здригнулася. Що за мара?..

Попід вікнами стояв чоловік. У, яка пика! На залитому багрянцем обличчі яскравою плямою виділялися синюшні губи, а на шиї — страшно глянути! — випуклі жили оперізувала темно-бура борозна. Крізь благенький одяг проглядало біле, вкрите синюватими плямами тіло.

Похололо на серці в Орисі, потяглася вона до хрестика — здогадалась-бо, нещасна, що перед нею стоїть не абихто, а сам повішений Гордимир.

— Подайте, молодице, давно я скоромного не куштував, — лагідно повторив мрець. Очі його, пронизані павутинками червонавих жилок, не втратили по смерті своєї насиченої карої барви. — Віддячу сповна.

Не вірячи, що вона справді це робить, Орися одірвала грудку м'яса й кинула за вікно.

Повішений, не зважаючи на неї, підібрав кусень з землі і жадібно вп'явся в нього зубами. Перед очима в жінки промайнули гострі, геть не людські ікла та розпухлий синій язик.

— Чорт-зна що! — не втримавшись, вигукнула Орися, і тривожно поглянула в бік городу: донька її, Надійка, пасла гусей неподалік.

— Не бійся, молодице красна, — немов прочитавши її думки, мовив покійник. — Наситився я, твоїх дітей не чіпатиму, а тебе і поготів.

— Чого це? — насторожено спитала Орися.

— Бо ти й сама за межею була, — відповів мрець, спокійно доїдаючи м'ясо. Кілька мух сіли йому на щоки, але він відігнав їх нетерплячим помахом руки. — Пахне від тебе смертю.

Орися заціпеніла.

— Що ти верзеш? — мимовільно вихопилося в неї.

Повішений продовжив, і вусом не моргнувши:

— Гарячка була, напевно? Люди того вже не чують, а наш брат розпізнає одразу.

Забалакавшись із повішеним, Орися й сама не помітила, як швидко минув час. Отямилася лише тоді, коли сонце остаточно сховалося за виднокраєм, а над лісом простягнулася оксамитова пелена ночі.

Отямилася — та де там! Білизну, розвішену між яблунями в саду, вона так і не зняла. Тепер стара коза із задоволеним виглядом дожовувала найкращу свитку чоловіка, а довкола неї на землі лежали потоптані копитами сорочки.

Орися кинулася рятувати вбрання, але вже було запізно.

***

Прокіп, як вона й передбачала, розгнівався.

— Ах ти ж дірява голово! — загримів він ще у сінах. — Тобі що не доручи — усе пропаде!

— Я лише на хвилину відволіклася, — поспіхом виправдовувалася Орися, складаючи пошкоджений одяг до купи, й прикидаючи, що з того можна буде полагодити. — Коза, мабуть, перелізла через загорожу. Я й не помітила...

— Не помітила вона! — перебив її Прокіп. — Сидить у хаті, і за холодну воду не береться!

— Я поралася по господарству...

— Не бреши мені!

Орися не очікувала, що він її вдарить. Похитнувшись, вона впала на підлогу, боляче вдарившись головою об двері до хати. По ту сторону дверей почулися шорохи — діти, либонь, прокинулися від криків і прислухалися до сварки.

— Безтолкова! — ще раз крикнув Прокіп.