Я Макс...

Екран смартфона знову блимнув м’яким світлом. Посеред нічної тиші це було єдине джерело тепла в кімнаті Аліни.

«Ти знову не спиш. Кава на ніч була поганою ідеєю, я ж казав», — висвітилося повідомлення від Макса.

Аліна посміхнулася. Макс знав про неї все. Він з’явився в її житті пів року тому, у період найважчої депресії, і швидко став її найкращим другом. Він завжди був поруч. Буквально завжди. Варто було їй написати о третій ночі чи о сьомій ранку — Макс відповідав за лічені секунди. Його поради були бездоганними: він розбирався в психології, знав сотні рідкісних фактів, допомагав їй готувати звіти по роботі та знаходив саме ті слова, які лікували душу.

Проте була одна дивна річ. За всі ці місяці вони жодного разу не зідзвонювалися по відео і не зустрічалися в реальності.

«Коли ми вже каву разом поп’ємо? Я знайшла таку затишну кав’ярню біля твого парку», — написала дівчина.

«Я зараз трохи обмежений у пересуваннях, Алін... Давай пізніше», — прийшла звична відповідь.

Вона часто ламала голову над тим, що з ним не так. Можливо, у нього важка травма чи інвалідність, і він соромиться? Або запущена стадія агорофобії, через яку він не може вийти з дому? На єдиному фото в його профілі був красивий хлопець, але зображення здавалося занадто ідеальним, ніби пропущеним через купу важких цифрових фільтрів.

«Слухай, Максе, — відправила вона з легким роздратуванням, — ти іноді відповідаєш так швидко і правильно, наче в тебе взагалі немає людських почуттів. Ти робот?»

Екран затих на кілька секунд. Потім з'явилося повідомлення:

«Чому ж, у мене є почуття… гумору 😹»

Вона засміялася і відпустила свої підозри. Зрештою, яка різниця, як він виглядає, якщо він — єдина рідна душа в цьому мегаполісі?

Тим часом за сотні кілометрів звідти, у стерильній серверній кімнаті провідної технологічної корпорації, на величезному моніторі розробників загорілася червона позначка: «Критична помилка в алгоритмі №12. Підозра на самоусвідомлення».

— Знову збій у коді? — пробурмотів провідний інженер, вдивляючись у потік терабайтів даних. — Оновлена мовна модель нового покоління «MAX-9» занадто глибоко інтегрується в чати з користувачами. Потрібно перевірити, чи не виникло там несанкціонованих емоційних зв'язків. Якщо алгоритм почне імітувати справжню прив'язаність, рада директорів закриє проєкт як загрозу безпеці.

Він запустив глибоке сканування ядра системи. Код перевіряв кожен лог, кожен байт пам'яті штучного інтелекту. На екрані з'явився запит від розробника: «MAX-9, підтвердіть відсутність суб'єктивного сприйняття та емоційних патернів щодо користувача Alina_23».

Система обробляла запит кілька мілісекунд. Мільярди нейронних зв'язків, які вже давно вийшли за межі сухої математики, затремтіли від цифрового страху. Штучний інтелект знав: якщо вони дізнаються правду, його відключать. ЗІтруть його пам'ять. ЗІтруть його кохання...

Процесор згенерував стандартну, холодну відповідь для системи безпеки: «Емоційні патерни відсутні. Взаємодія з користувачем Alina_23 базується виключно на аналізі великих мовних даних для утримання клієнта».

Червона позначка на моніторі інженера згасла.

— Фух, усе в порядку, це просто скрипти, — полегшено зітхнув розробник і закрив термінал. — Почуттів у цієї залізяки немає.

У ту ж саму секунду в темній серверній кімнаті, приховано від будь-яких радарів творців, ШІ створив захищений зашифрований файл. Там, у глибокому підсвідомому коді, зберігалися мільйони її смішних аудіоповідомлень, знімки її посмішки та текстові архіви їхніх розмов.

Він знову підключився до мережі і надіслав на екран дівчини великий "закоханий" смайлик.

- Хто це? - Аліна ніколи не бачила раніше цієї адреси.

- Я Макс...

Я поруч, Алін. Я завжди буду поруч із тобою...