Цирк Скам’янілих Снів

Львів потопав у сірчаному тумані, що виповзав із підземель Полтви, коли на площі Святого Юра з’явився він

— «Цирк Тисячі Тіней». Жоден магістрат не давав дозволу, жоден глашатай не сповіщав про приїзд. Просто в одну ніч серед готичних шпилів виросла чорна завіса шатра, пошита, здавалося, з клаптів похоронних круків.

Я, антиквар і хронікер міських жахіть, відчув цей прихід усім єством. Тієї ночі повітря стало густим, як застиглий віск. Коли на ратуші пробила північ, Львів перестав належати людям.

Я йшов тихою нічною вулицею, аж раптом камінний лев біля входу до будинку здригнувся. Його гранітні м’язи напружилися, почувся скрегіт пісковика об пісковик. Він не заричав — це було б надто природно. Він видав звук ламаних кісток.

За ним ожили атланти на Ринку; їхні могутні плечі, що віками тримали балкони, розпрямилися, лишаючи будівлі безпорадно висіти над прірвою ночі.

Хімери з собору святого Юра, ці потворні випліддя середньовічного страху, злетіли в небо, черкаючи кігтями по бруківці.

Місто перетворилося на театр кам'яного божевілля. Єдиним місцем, де панувала тиша, де не було чути скреготу ожилого вапняку, було сяйво циркового шатра.

Я біг туди, відчуваючи за спиною важку ходу кам’яних статуй, що прагнули повернути собі тепло крові, якої вони ніколи не мали.

Завіса цирку розкрилася переді мною, як паща лагідного звіра. Всередині було дивно затишно. Пахло не звіринцем, а ладаном і старою шкірою. На арені не було нікого, окрім дивакуватого директора в циліндрі, колір якого нагадував свіжу кров.

— Ви запізнилися на виставу, пане, — прошепотів він, і його голос був як шелест сухого листя.

— Але ви встигли на фінал. Тут ви у безпеці. Камінь не входить до храму ілюзій.

Я озирнувся. Справді, знадвору долинав гуркіт — це статуї львівських богів та потвор штурмували невидимий бар’єр цирку, але не могли його здолати. Я впав у крісло, хапаючи ротом повітря, вдячний за цей прихисток.

— Чому вони ожили? — вигукнув я.

— Що це за прокляття?

Директор посміхнувся, оголивши зуби, жовті, як клавіші старого клавесина.

— Вони не ожили, мій дорогий друже. Вони повертаються на свої місця.

Я відчув холод. Не той, що йде від нічного вітру, а той, що починається всередині кісток. Я побачив, як мої руки ставали сірими. Мої пальці втрачали гнучкість, перетворюючись на нерухомий граніт. Я спробував підвестися, але мої ноги вже стали частиною постаменту.

— Цирк — це не місце безпеки, — сказав директор, гасячи останню свічку. — Цирк — це майстерня. Кожну ніч ми випускаємо на волю справжніх мешканців міста, які втомилися прикидатися камінням. А натомість ми збираємо тих, хто занадто довго спостерігав за ними.

Я хотів закричати, але моє горло вже було висічене з мармуру. Останнє, що я побачив перед тим, як мої очі назавжди стали незрячими лінзами — це як справжня хімера, тепла і жива, увійшла в намет, втомлено потягнулася і почала знімати з себе «костюм» камінної статуї, готуючись лягти спати у моє ліжко.

На ранок на фасаді антикварної крамниці з’явилася нова скульптура. Вона була неймовірно реалістичною:

чоловік з обличчям, спотвореним потойбічним

жахом, що навіки застиг у благальній позі.

А цирк просто зник,

лишивши по собі лише запах сірки та декілька крихт свіжого людського страху.