Мати

Дощ над містом падав беззвучно, наче в депресивному сні, сірий і важкий, як бетонні плити кладовища. Амалія стояла біля свіжої могили, тримаючи в руках парасольку, яка чомусь зовсім не заважала краплям сікти її обличчя.

Елеонора Романівна, її прийомна мати, пішла раптово. Інсульт зрізав відому професорку психології прямо за робочим столом, серед стосів рукописів про «актуалізацію ментальних конструктів» та «межові стани колективного несвідомого». Колеги по інституту пошепки називали її дослідження окультизмом, тому що по-справжньому боялися її залізного інтелекту.

Дивацтва почалися відразу після винесення труни. Коли процесія рушила до виходу з цвинтаря, на Амалію налетів старий чорний «Вольво». Дівчина замружилася, чекаючи удару, але відчула лише дивне, нудотне коливання повітря і запах бензину. Машина проїхала крізь неї... Водій навіть не натиснув на гальма.

— Перепрошую... — тихо покликала Амалія колегу матері, доктора Бецького, який ішов попереду.

Він не озирнувся. Дівчина схопила його за рукав пальта, але пальці пройшли крізь сукно, відчувши лише сухе, мертве тепло. Ба більше, Бецький навіть не здригнувся. Він дивився крізь неї, обходячи те місце, де вона стояла, так природно, ніби там нікого не було.

Дорогою додому паніка переросла у нічний кошмар. Перехожі "наштовхувались" на неї, не помічаючи. Вірніше — їхні траєкторії оминали її за міліметр, як вода оминає невидимий камінь...

Світ навколо став глухим, вакуумним. Разом із цим накотився нестерпний головний біль. Голову стис кало залізним обручем, у скронях стукало: «Тебе немає. Тебе немає».

Вдома, у кабінеті матері, пахло лавандою і старою картою. Сходячи з розуму від болю та жаху, Амалія кинулася до сімейного альбому. На першій сторінці — випускний у початковій школі. Ось мама посміхається, тримаючи руку на повітрі... Порожнеча. Поруч нікого. Наступне фото — поїздка до моря. Мама сидить у шезлонгу, дивиться вбік, туди, де мала бути дванадцятирічна Амалія. Але на знімку була лише порожня галька.

— Ні, ні, ні! — закричала дівчина, але власного голосу вона вже не почула.

Вона почала швиргати книжки, розкидати альбоми, перевертати важкі папки з архівами. З глибини нижньої шухляди випав товстий зошит у шкіряній палітурці — особистий щоденник Елеонори Романівни.

Амалія гарячково перелистувала сторінки, списані дрібним, біглим почерком професорки:

«14 березня. Мені шістдесят, і я абсолютно самотня. Мої теорії про матеріалізацію психічної енергії висміюють. Але я доведу їм. Мені потрібна дитина... дочка.

Я створю її. Я назву її Амалією. Я дам їй свої спогади, свій біль, свій дім. І вона стане моєю тульпою, моїм ідеальним ментальним продуктом...»

«29 серпня. Концентрація неймовірна. Вона ходить по дому, я чую її кроки. Для мене вона матеріальна. Але колеги бачать лише мою шизофренію. Це неважливо. Вона живе, поки моє серце б'ється і живить цей образ...»

Останній запис був зроблений в день смерті:

«Я відчуваю, як слабшає контроль. Якщо я помру, матриця розпадеться. Без мого мозку Амалія зникне. Господи, що ж я наробила??? Моя маленька дівчинка...

Мій всесвіт наче закривається. Я відчуваю такий нестерпний холод.... Чому так холодно?..».

Щоденник випав з рук. Головний біль став абсолютним, випалюючи залишки свідомості. Амалія, розумна симпатична дівчина із великим майбутнім... Вона була лише галюцинацією самотньої старої жінки, яка померла. Джерело живлення відімкнули. Проекція згасала.

Амалія заплющила очі, готуючись розчинитися у небутті, чекаючи, коли згасне остання іскра її вигаданого життя.

Біль раптово зник. Повністю.

Амалія розплющила очі. Вона все ще стояла в кабінеті, але кімната змінилася. Зник запах лаванди, меблі виглядали інакше — сучасніші, пласкіші. Вікна виходили не на стару вулицю, а на нескінченні ряди залізобетонних корпусів під низьким, жовтуватим небом.

Вона подивилася на свої долоні — вони знову були щільними, живими.

Двері кабінету прочинилися. У кімнату увійшов чоловік у строгій сірій уніформі Комісії з Контролю. У руках він тримав товсту теку з емблемою Інституту Експериментальної Психології. За ним йшли двоє медиків.

Чоловік байдужо подивився на Амалію, потім на розкидані книжки й щоденник, і зітхнув.

— Записуйте, — холодно промовив він до асистента. — Експеримент «Елеонора» завершено. Суб'єкт №1 — ментальний проектор Елеонора Романівна — померла від штучно викликаного інсульту. Але, як ми й передбачали, її смерть не знищила створений об'єкт.

Амалія зробила крок назад, спираючись на стіл.

— Хто... хто ви? Де я? Я ж... я тульпа. Мене вигадали!

Чоловік з Комісії вперше подивився їй прямо в очі. У його погляді не було жалю, лише нудьга вченого, який спостерігає за лабораторною мишею.

— Вас ніхто не вигадував, Амаліє, — тихо сказав він. — Усе з точністю до навпаки. Це ви — реальна людина. Співробітниця нашої секретної лабораторії з вирощування штучних світів. А «Елеонора Романівна» — це був ваш перший, тестовий ментальний конструкт. Ваша власна тульпа, яку ви створили і в яку випадково занадто глибоко занурилися, втративши самоідентифікацію.

Він підійшов ближче і підняв з підлоги шкіряний щоденник. Текст на сторінках на очах Амалії почав змінюватися, літери переплавлялися в цифрові коди та графіки стабільності психічного поля.

— Ви так сильно хотіли вивчити психологію створених вами фантомів, що заблокували власну пам'ять і прожили життя її «прийомної дочки», — продовжував чиновник. — Але ваш фантом — Елеонора — виявився занадто сильним. Вона почала вірити, що це вона створила вас. І її «смерть» була нашою примусовою командою на перезавантаження вашої свідомості. Головний біль — це просто побічний ефект виходу з чужої матриці.

Амалія дивилася на жовте небо за вікном, на незнайомі корпуси, на людей у формі. Світ Елеонори, з його дощем, цвинтарем і затишним кабінетом, стрімко танув у її пам'яті, стаючи далеким, неважливим сном.

— Отже... я вдома? — прошепотіла вона, відчуваючи, як всередині прокидаються чужі, холодні знання про цей залізобетонний світ.

— Так, Амаліє. Ви вдома, — відповів чоловік, закриваючи теку. — Відпочиньте до завтра. Ваші тульпи в сусідньому секторі починають виходити з-під контролю. Їм потрібен творець. Їм потрібна мати...