Скільки треба для щастя?

Разом із моїм хобі рибалки, онука — особливо тонка натура — нами завжди жартома зараховувалася до категорії зоологів і була своєрідною покровителькою всіляких жучків, метеликів, цвіркунів, ящірок та їхніх побратимів. Приблизно з п'яти років, де б ми разом не відпочивали на природі, вона могла невтомно ганяти з сачком за комашками, які її цікавили, і педантично вивчати спійманих.

Територія нашої дачі з моменту її побудови не стала винятком. Ба більше, це був для неї справжній «клондайк», де вона у високій траві та квітниках, біля плодових дерев і чагарників і навіть серед складених біля альтанки дров могла годинами вивчати всіляку дрібну живність. Дружина на прохання онуки не встигала видавати їй все нові скляночки та коробочки: вони швидко заповнювалися її дивовижними персонажами, які на деякий час ставали її підопічними.

Перед тим як брати їх із «рідних» місць, вона надовго схилялася і, ніби знаючи їхню мову, домовлялася з ними. А коли приносила в дім, перед поселенням у тимчасові «квартири», оглядала, приділяючи особливе значення затишку і харчуванню. До того ж ставилася до них винятково по-доброму — завжди обережно й дбайливо. І дуже переймалася, якщо випадково когось травмувала.

Вимощена доріжка швидко скінчилася, і ми вже йшли м'якою, неопрацьованою землею — стежкою, яку педантично втоптували з весни під час походів на річку. Зараз по обидва боки розкинувся строкатий килим із різнотрав'я, польових квітів і бур'яну, які чекали на черговий безкомпромісний покіс.

Через високу траву і яскраві квіти з пряним запахом ще частіше траплялися різноколірні метелики, велетенські цвіркуни, ящірки та мурахи, які сновигали туди-сюди, оминути яких було непросто. Онука, попри те, що зустріла вже свій дванадцятий день народження, побачивши цих беззахисних рудих мурах, сповільнювала ходу і навіть підскакувала, боячись заподіяти їм шкоду...

Пригадалися випадки, коли під час посадки саджанців чи кущів ми з дружиною знаходили й одразу знищували неприємних на вигляд, небезпечних садових шкідників — хрущів, слимаків; вона ж — добра душа — могла лише відкинути їх убік.

— Що ж ви лізете... просто під ноги?! — вирвалося в мене через нових мурашок, що виникли під ногами.

Я поспішав, спонукуваний азартом: сонце давно зійшло і кортіло швидше почати риболовлю. Онука ж, маючи свій «особливий» азарт, встигала зупинятися і розглядати «пожежних» метеликів і великих равликів, розбуджених настільки ласкавим ранком. І так цьому раділа, що, здавалося, зовсім забула про основну мету нашого походу.

Часом я пригальмовував, спостерігаючи за нею і дивуючись її зосередженості в такі моменти. Незабаром земля закінчилася, передаючи естафету дерев'яному містку, в кінці якого виднілася вже наша вимостка. «Нашою» вона, як і довгий місток, була в буквальному сенсі: будувалася на наші «кровні» і під моїм чуйним керівництвом. Маючи від початку зведення будинку непереборне бажання обладнати персональне місце для риболовлі та купання, я спромігся-таки його втілити в життя.

Ось і вимостка. Швидко, зі знанням справи, я розклав наш простацький рибальський інвентар і в першу чергу відправив у точки лову одразу половину прикорму. Потім, приготувавши вудлища і спорядивши наживками, дві з них відправив слідом за прикормом. Третя чекала на онуку...

Соня ж, як зазвичай у цю фазу риболовлі, вивчала річкову фауну. Відійшовши, щоб не заважати, вона кидала у воду шматочки підсохлого хліба і, тримаючи напоготові сачок, спостерігала... Крім дрібної річкової братії, об'єктом її постійної уваги залишалися і такі мешканці цих місць, як різноманітні пернаті (чайки, качки, лебеді, чаплі), ондатри, вужі, черепашки, жуки-плавуни та інша живність, назви яких я навіть не знаю.

Завершивши всі приготування, я покликав Соню і вручив готову для закидання її пушинку-вудку. З легкістю досвідченої рибалки вона спрямувала свій поплавок у потрібне місце і сіла поряд.

...З огляду на особливості її темпераменту та притаманну підліткам непосидючість, онука могла залишатися в полоні риболовлі лише тоді, поки риба була активною і хоча б клювала. Але риболовля — заняття для особливо терплячих, а оскільки клювання не було вже хвилин тридцять, вона, терзана спокусою повернутися до колишнього заняття, вирішила «прогулятися», що мене зовсім не здивувало.

Я ж, відклавши вбік її вудку, продовжив експерименти зі своїми наживками: тридцять хвилин без клювання — не привід вважати риболовлю невдалою.

Соню, здавалося, зовсім не засмучувала відсутність кльову, і вона залюбки підвищувала свій «ай-к'ю» із зоології. І в якийсь момент, зосереджена на експериментах, вона, забувши про тишу на рибалці, голосно вигукнула:

— Діду, дивись, кого я зловила!!! — і побігла до мене.

Від бігу тендітний місток і вимостка захиталися, видаючи гучні скрипучі звуки, порушуючи рибальську ідилію та лякаючи чайок, які спокійно ширяли над нами...

Галас в очікуванні клювання мене засмутив, і я, на повчання насупивши брови й бурчачи, як годиться дідові, їй трохи дорікнув. Соня швидко пригальмувала і перейшла на обережніші кроки, але зберігаючи водночас радість старателя, який відшукав злиток золота.

Наблизившись, вона зі щирою гордістю вказала на дно сачка, де стрибав... ледь помітний, розміром з пуголовка, мальок білого амура.

Це була вдача і, відкрита, у весь рот, захоплена посмішка ще довго не сходила з її обличчя. Я ж, обеззброєний таким щастям, привітав її з «настільки вдалим уловом»! Внучка була щасливою, а чого ще треба дідові?!

Пам'ятаючи настанову не стояти без потреби, Соня присіла поруч, усе ще розглядаючи дорогоцінний улов.

Розуміючи, що спека, яка наближається, не дасть нам переваги, я продовжив імпровізацію з насадками, додаючи ще й ароматичні рідини... Але попри всі мої хитрощі, риба продовжувала нас ігнорувати: клювання так і не було.

Не змінювалася наживка досі тільки на «дальній» вудці: я все ще сподівався, що на неї ось-ось візьме «мій» короп, і не хотів його злякати, перезакидаючи її. Однак ситуація, як то кажуть, «вимагала...», і моя рука звично потягнулася до вудилища.

І тут почало відбуватися щось, ну дуже неординарне...

Тепер я спостерігав усе начебто збоку, або, іншими словами, бачив те, що відбувалося, через екран, на якому йшов фільм за моєї участі!

«Дежавю», — подумав я, згадуючи подібні випадки з життя та значення цього слова — «бачене раніше»; стан, який, навіть якщо переживав неодноразово, кожен новий раз сприймаєш як диво...

Цей майже містичний стан, у якому опиняєшся наче «по клацанню», я б поділив на такі етапи: спочатку — ледь вловима команда «стоп» у мозку і фіксація картинки з реального життя, потім — видалення цього «стоп-кадру», і зрештою — запуск фрагмента з життя, який я вже проживав.

Можливо, хтось опише це якось по-іншому, але мені це уявлялося саме так.

Дежавю було, найімовірніше, пов'язане з моїм ранковим сном, за сценарієм якого перед різким клюванням коропа я теж потягнувся за вудкою... Мана тривала недовго, може кілька секунд, а те, що відбувалося потім, більше нагадувало гру розуму: всупереч події з мого сну, в ЦІЙ реальності риба клюнула на іншу вудку!

Уже майже взявшись рукою за вудлище з дальньою, донною снастю, я раптом помітив, як поплавок іншої вудки, що лежала поруч, упевнено пішов під воду! Миттєво забувши про витягнуту праву руку, я слабшою лівою зробив різку підсічку...

Від стану дежавю і думок навколо нього не лишилося й сліду — вже було не до того: на кінці снасті я відчув потужний опір риби, і тепер усе довкола на певний час стислося до розмірів моєї дуелі з нею.

Риба поводилася дуже агресивно. Вона ніби розуміла, що в мене на цій поплавковій вудці немає запасу волосіні, як на «дальній», і для звільнення їй треба було лише обернутися разом із ліскою та гачком навколо будь-якої лілії, яких росте тут удосталь, або рвонути щодуху та обірвати снасть у слабкому місці. Я це чудово розумів і намагався вести боротьбу з урахуванням цих варіантів; щоправда, на відміну від риби, козирів у мене майже не було.

Намагаючись звільнитися, риба вже зробила хаотичні ривки в бік то одного, то іншого латаття і «свічку», і, мабуть, уже розмірковувала про «контрольний» ривок у глибину. Імовірність обриву снасті була надто великою, і я мав знайти спосіб не дати їй стартувати, тож пішов ва-банк: натягнув сам максимально ліску, даючи зрозуміти, що не поступлюся, і примушуючи рибу до підпорядкування...

На щастя, маневр вдався. Далі я лише міняв положення вудлища — зліва направо і навпаки, блокуючи її нові спроби наблизитися до «річкових німфей», щоб заплутати снасть. І мені це поки що вдавалося.

Я швидко, наскільки дозволяла ситуація, похвалив Соню та, відчуваючи поруч помічницю, набув упевненості...

Розслаблятися в останні секунди, що могло призвести до сходу риби, я не збирався і, долучивши залишки холоднокровності, довів справу до переможного кінця: риба, програвши бій, зайшла до підготовленого Сонею підсака, який я, щоправда, швидко перехопив, не залишаючи коропу останнього шансу на втечу...

Риба ще якийсь час показувала свій норов, шукаючи спосіб вистрибнути з підсака, який уже було піднято на вимостку. Чорна сусідська кішечка (улюблениця вулиці), яка непомітно підійшла до нас, усе ще не розуміючи — облизуватися чи рятуватися втечею від цього монстра, почала навколо риби незвичайний, майже ритуальний танець.

— Боня, відійди, це не тобі. Подавишся! — жартома сказала онука, посуваючи її рукою вбік.

Дещо вгамувавши нерви і в надії на повтор цього сценарію (або просто клювання), ми швидко спорядили вудки й, закинувши, стали чекати...

Але якою швидкоплинною часом буває вдача рибалки: наші очікування зловити ще коропа не виправдалися. Та фортуна все ще залишалася десь поруч, подарувавши нам протягом наступних двох годин ще по два карасі «на брата», після чого ми констатували — риболовля вдалася!

Ми неабияк зголодніли, і треба було поспішати додому, де на нас чекав смачний обід, про готовність якого вже двічі телефоном нам нагадала дружина.

Хутко зібравшись, ми в супроводі чотирилапої супутниці Боні бадьоро рушили у зворотному напрямку. Легкий вітерець, який дув із берега, добре освіжав, і йти було набагато приємніше, ніж сидіти на вимостці.

Попри осінь, усе живе реагувало на особливо теплий день, що видався, приблизно так само, як і люди, — млявістю і сонливістю. На якийсь час стихли птахи й домашні тварини — півні, кури, качки. За аналогією з півднем Європи, у селі настала сієста — полуденний відпочинок...

Вузький місток завжди змушував нас іти ним обачно, щоб не оступитися і не впасти. Побоюючись більше за онуку, яка мала ще й вади зору, я, як зазвичай, подав їй руку.

Ми вдало здолали довгий місток, а її рука все ще залишалася в моїй. Але ненадовго. Помітивши щось у траві, вона, вихопивши свою руку з моєї, зробила кілька швидких кроків і припала до землі. Такі «мисливські» звички мені вже доводилося спостерігати й раніше, і тепер треба було просто почекати результату.

Через кілька секунд, пробуджуючи природу, яка задрімала від денної спеки, вона радісним і дзвінким голоском сповістила:

— Дідусю, дивись, яка ящірка!!!

Щира, непідробна радість вмить охопила її, і маленькі карі очі, приховані за лінзами окулярів, знову щасливо заблищали.

«Як же іноді потрібно мало людині, щоб відчути себе хоч на якийсь час щасливою!» — подумав я.