Над Альбаїсіном

Я зустріла її в Гранаді, у заплутаних лабіринтах району Альбаїсін, де запах смажених сардин змішується з ароматом жасмину та вихлопними газами моторолерів. Мій провідник, старий циган на ім'я Пако, перехрестився, коли ми проходили повз будинок із пошарпаними синіми дверима. — Там живе Белла, — прошепотів він. — Вона бачить те, що сховано під землею і в людських черепах. Белла не була схожа на казкову відьму. Це була жінка невизначеного віку в джинсах та шовковій шалі, з очима холодними, як води Гвадалквівіру взимку. Вона заробляла на життя специфічним ремеслом: Белла вміла «виходити з себе». Поки її тіло нерухомо сиділо в кріслі, її дух — легкий і невидимий — блукав нічною Іспанією. Вона знаходила загублені ключі від сейфів, підслуховувала розмови в урядових кабінетах Мадрида...