Попелюшка: казка, яку не розкажуть (редаговано)

«Заздрість — це не бажання мати те, що є в іншого. Це жадання бачити, як інший це втрачає, і смакувати кожну секунду його падіння. Вона не хотіла туфельку, вона хотіла відрубати ноги тим, кому вона підійшла». — З невідомих літописів

Я відклала перо, відчуваючи, як повітря в кабінеті стало густим і гарячим. Дрізелла — справжній діамант у цій купі гною. Її заздрість — це не просто дівоча злість, це витончене, хворобливе бажання володіти тією, кого вона повинна зневажати. Але якщо Попелюшка думала, що повністю контролює цей дім, її Обжерливість інформацією дала перший збій. Коли ти бачиш у людях лише сухі ресурси, ти втрачаєш здатність помічати, як ці ресурси починають точити власні ножі у тебе за спиною.

«Дрізелла не просто заздрила — вона вибудовувала в голові цілі архіпелаги збоченої влади. Кожен звук, що долинав із кімнати Анастасії, кожен хрипкий стогін сестри, який раніше здавався Дрізеллі огидним, тепер став паливом для її власного вогню. Вона стояла в темному коридорі, притиснувшись вухом до холодного дерева дверей, і її уява малювала картини, від яких у неї перехоплювало подих.

Дрізелла мріяла про тотальне розчинення. Вона бачила себе не просто третьою в тому ліжку, а режисером, який змушує цих двох хижачок зчепитися в смертельній і солодкій сутичці. Вона уявляла, як заходить до спальні, скидаючи свою важку сукню, і як Попелюшка, все ще заплямована попелом і соками Анастасії, обертається до неї.

У своїх мріях Дрізелла хотіла відчути на собі ту саму жорсткість, яку Попелюшка дарувала сестрі. Вона прагнула, щоб ці шорсткі, засмальцьовані в сажі пальці впивалися не в атлас, а в її власну білу, незайману шкіру, залишаючи на ній брудні, принизливі клейма. Вона хотіла, щоб Попелюшка змусила її стати на коліна поруч із ліжком, де лежить зламана Анастасія, і щоб вони обидві — доньки шляхетного роду — змагалися за увагу своєї служниці.

Дрізелла жадала смаку цього попелу. Вона уявляла, як злизує сажу з ключиць Попелюшки, відчуваючи гіркоту гару на язиці, яка змішується з солодким смаком жіночого збудження. Вона мріяла, як Попелюшка затисне її голову між своїх міцних, робочих стегон, принижуючи її статус, розтоптуючи її гордість, доки Дрізелла не почне захлинатися від власного захоплення.

Найбруднішою її мрією було колективне падіння. Вона бачила, як вони втрьох сплітаються в один живий вузол, де немає імен, немає чинів — лише запах диму, поту та нестримної хтивості. Дрізелла хотіла відчувати на своєму обличчі гаряче дихання Анастасії, поки пальці Попелюшки досліджують її нутрощі, і одночасно бачити в очах сестри той самий тваринний розпач і залежність, які вона бачила через шпарину.

Вона мріяла про момент, коли Попелюшка візьме кришталевий келих, наповнить його найдорожчим вином мачухи і змусить Дрізеллу пити його прямо з її долонь, забруднених кухонним жиром. Це було б вище приниження — приймати дари від тієї, хто має бути твоїм рабом, і відчувати, що саме в цьому рабстві перед нею криється твоя єдина справжня свобода.

Дрізелла хотіла, щоб на балу вони з Анастасією були лише гарними ширмами, декораціями, поки Попелюшка під їхніми пишними спідницями буде володіти ними обома, змушуючи їх червоніти перед Принцом не від сорому, а від нестерпних пестощів, які вона даруватиме їм нишком, прямо під поглядами всього королівства. Але це обожнювання було отруєним. Дрізелла заздрила занадто сильно, щоб залишатися просто слухняним інструментом. Якщо замазура вирішить віддати свій попіл Принцу і кинути її тут — Дрізелла знищить її план прямо на очах у двору».

«Навіщо магія, коли в тебе є шнурівка, що здатна зупинити серце, і погляд, що змушує чоловіків повзати на колінах? Бал — це лише ринок, де ціна виставляється в стогонах».

Нервове збудження в маєтку досягло апогею. Повітря в гардеробній було настільки густим від випарів заліза для завивки та різких пахощів, що кожна свічка здавалася затиснутою в лещата. Анастасія та Дрізелла стояли перед величезними дзеркалами, наче дві валькірії розпусти, готові до штурму палацу. Попелюшка рухалася між ними, як тінь, затягуючи пастки власної брехні дедалі тугіше.

— Тягни сильніше, замазуро! — хрипко видихнула Анастасія, вчепившись руками в край туалетного столика. Попелюшка обхопила сестру за талію, впираючись коліном у її сідниці, і з силою смикнула шнури корсета. Шовк врізався в тіло Анастасії, вичавлюючи з її легень повітря. Дівчина відчувала, як груди сестри, налиті кров'ю та бажанням, здіймаються над краєм декольте, наче готові вибухнути. Це було вишукане катування: Попелюшка буквально моделювала тіло сестри під свої потреби, роблячи її своєю ідеальною лялькою. Вона настільки звикла бачити в Анастасії лише ресурс, що не помітила, як та судомно ковтає сльози від повної втрати власної волі. Попелюшка ставала залежною від цього контролю, і ця залежність засліплювала її.

Дрізелла спостерігала за цим через віддзеркалення, і її заздрість перетворилася на фізичний біль. Вона бачила, як Попелюшка нахиляється до вуха Анастасії, поправляючи їй важке намисто, і як її губи на мить торкаються гарячої шкіри сестри.

— Сьогодні ти будеш моїм шедевром, Анастасіє, — прошепотіла Попелюшка, і Дрізелла ледь не закричала від жадоби почути ці слова на свою адресу. — Ти будеш пахнути димом і мною. Принц лише зніме з тебе шкірку, а серцевину доїм я.

Дрізелла різко відштовхнула покоївку, що намагакала закріпити їй зачіску.

— Тепер я! — її голос зірвався від прихованої погрози. — Попелюшко, займися моїм шлейфом.

Коли Попелюшка опустилася на коліна біля ніг Дрізелли, молодша сестра відчула, як її серце калатає об ребра. Попелюшка почала розправляти складки спідниці, але її руки заходили набагато вище, ніж того вимагав етикет. Вона провела долонею по внутрішній стороні стегна Дрізелли, там, де шкіра була найтоншою, і молодша сестра здригнулася, ледь не впавши.

— Ви тремтите, панно, — Попелюшка підняла голову, і в її очах Дрізелла побачила все те брудне, про що мріяла вночі. — Ваша заздрість робить вас такою палкою... Це найкраща прикраса для сьогоднішньої ночі.

Попелюшка дістала попел з маленької скриньки. Вона розтерла між пальцями дрібку сірої пилюки, змішаної з олією мускусу, і почала наносити її на вигини шиї та ложбинки грудей обох сестер.

— Це мій підпис, — мовила вона, і цей запах гару миттєво зробив їхні образи порочними. — Тепер кожен, хто танцюватиме з вами, підсвідомо шукатиме джерело цього дикого вогню.

У цей момент увійшла мачуха. Леді Елеонора була вдягнена в криваво-червоний оксамит, а її погляд був гострим, як гільйотина. Вона вже кілька днів вела власне розслідування. Вона помітила, що її кавалеристи приходять до її ліжка виснаженими й порожніми, а Анастасія ходить по дому як слухняне зомбі. Хижацький досвід підказував Елеонорі: у її домі завівся інший ляльковод. Вона глянула на доньок, на їхні важкі погляди, на цей дивний, порочний запах гару, що йшов від їхньої шкіри, і в її очах промайнув не просто сумнів — там спалахнула холодна, смертельна підозра. Вона пильно подивилася на Попелюшку, яка вже стояла поруч із нею, подаючи віяло з чорного пір'я.

— Ми готові, матусю, — промовила «замазура» з ідеальною, фальшивою покірністю.

Елеонора повільно взяла віяло, затримавши свій жорсткий погляд на обличчі служниці трохи довше, ніж зазвичай. Конфлікт ставав двостороннім. Мачуха зрозуміла, де шукати джерело отрути.

Під важким плащем служниці, який Попелюшка накинула на себе, приховуючи перешитий королівський шовк, вона відчувала, як її власне тіло пульсує в очікуванні. Вона гадала, що зібрала їхню заздрість, їхню хтивість та їхню волю в один кулак. Карета чекала. Бал починався не в палаці — він починався тут, у цьому домі, де три жінки стали рабинями однієї тіні. Але параноя Попелюшки вже починала шепотіти їй про ризик».

Я зачинила чорнильницю, відчуваючи, як у моїх власних жилах тече цей попіл. Яка ж це солодка гра! Анастасія отримала свою залежність, Елеонора вийшла на полювання, а Дрізелла... Дрізелла заковтнула наживку, але стала найнебезпечнішим, нестабільним елементом. Попелюшка надто самовпевнено вважала її своєю фанаткою.

«Дрізелла стояла в тісній комірчині Попелюшки за годину до виїзду, де повітря було важким від запаху вогкості та недавньої пристрасті. Її пальці тремтіли, коли вона відкинула купу смердючого лахміття. Те, що вона знайшла під ним, змусило її серце на мить зупинитися, а потім забитись із люттю пораненого звіра.

Це був плащ — важкий, грубий, покликаний приховувати. Але під ним, наче змія, що скинула стару шкіру, переливався таємний шовк. Дрізелла впізнала тканину: це була найкраща сукня леді Елеонори, яку та берегла для коронацій і за рахунок якої сподівалася закрити борги, але тепер вона була понівечена і водночас доведена до досконалості. Попелюшка перешила її своїми грубими руками, перетворивши благородний фасон на щось відверто безсоромне. Сукня більше не прикривала тіло — вона його виставляла напоказ, облягаючи кожен вигин так щільно, що здавалася другою шкірою.

Дрізелла піднесла тканину до обличчя. Шовк пах не нафталіном старих скринь, а чимось значно темнішим. Він пах димом каміна, солодким гріхом нічних візитів і... Анастасією. Цей змішаний запах сестринського поту та кухонної сажі вдарив Дрізеллі в голову, наче міцне вино.

Заздрість у грудях молодшої сестри досягла свого піку, перетворюючись із ниючого болю на крижану рішучість. Вона зрозуміла все: план Попелюшки був геніальним у своїй зухвалості. Вона збиралася увійти до палацу як безлика тінь Анастасії, як її «рабиня», але під плащем вона несла свою справжню, хижу сутність. Вона збиралася викрасти бал і принца, не виходячи з тіні, маніпулюючи Анастасією, як живою маріонеткою.

Дрізелла повільно опустила край плаща, прикриваючи шовк. Її очі палали недобрим, ревнивим вогнем. Викрити їх перед мачухою зараз? Ні, це було б занадто просто і позбавило б її головного кушу. Її заздрість вимагала не просто руйнування, вона вимагала повної співучасті в гріху та тотального контролю над самою Попелюшкою. Це був прихований шантаж.

Вона хотіла бачити, як ця порохова бочка вибухне прямо посеред королівського залу, під світлом тисячі свічок, але саме вона, Дрізелла, триматиме в руках гніт.

Вона буде тією, хто в найвідповідальніший момент, коли Принц наблизиться до Анастасії, одним легким рухом розіб’є цю ілюзію. Вона піднесе сірник до цього гріховного шовку. Вона змусить Попелюшку ділитися цією владою, змусить визнати її — не як безсилу панну, а як ту, що тримає її життя на кінчику свого нігтя. А якщо замазура спробує грати в одноосібну королеву — Дрізелла здасть її з потрохами королівській варті.

— Ну що ж, «сестричко», — прошепотіла Дрізелла в порожнечу комірчини, і її губи скривилися в передчутті зради. — Ми підемо на цей бал разом. І я обіцяю тобі: вогонь, який ти так необачно розпалила на цій кухні, сьогодні спалить весь замок. А я буду грітися біля цього багаття, і ти ділитимешся зі мною кожною краплею своєї здобичі, або я власноруч відрубаю тобі ноги.

Вона вийшла з комірчини, акуратно зачинивши двері. Гріх Заздрості було вчинено: він більше не руйнував Дрізеллу зсередини, він став її новою, смертоносною релігією, яка загрожувала Попелюшці повним крахом прямо посеред танцювального залу».

Я загасила свічку, дозволяючи темряві кабінету нарешті заспокоїти мої очі. Заздрість — це чудовий фундамент для катастрофи. Дрізелла заковтнула наживку, і тепер вона — найнебезпечніший, непередбачуваний елемент у цій грі. Вона не просто мовчить, вона чекає моменту, щоб встромити ніж у корсет Попелюшки, якщо та відмовиться ділити з нею трон.