Попелюшка: казка, яку не розкажуть (редаговано)

«Найстрашніший гріх — це не той, що штовхає до дії, а той, що змушує тебе байдуже дивитися, як світ навколо розсипається на порох, поки ти ліниво підпираєш підборіддя королівською рукою».

— З невідомих літописів

Я знову занурила перо в чорнильницю, спостерігаючи, як остання жирна крапля чорнила падає на пергамент, розпливаючись темною гріховною плямою. Цей сувій про Лінощі — фінал мого маленького домашнього архіву, де кожен рядок пахне не просто димом, а тріумфом прихованого ляльковода. Коли ти переконала двох найнебезпечніших хижаків королівства, що саме вони керують грою, настає вона. Смертна, тягуча, королівська нудьга. Подивимося, як закінчується казка, коли в ній не залишається нікого, хто міг би розгадати мою власну, найтемнішу інтригу.

«Палац занурився в літаргічний сон розпусти та повної апатії. Королева більше не видавала жорстоких указів, засліплена власною уявного всемогутністю, і не перераховувала золото в підвалах — їй просто набридло. Параноя та страх знову повернутися в бідність, які так довго гнали її вперед, нарешті затихли, заколисані блиском корони. Вона годинами сиділа на троні, підібгавши під себе ноги в незмінних кришталевих мештах, і ліниво спостерігала за тим, як державне управління котиться в прірву.

Її Лінощі були абсолютними, наче чорна діра, що висмоктувала енергію з кожного, хто наближався. Попелюшка гадала, що підім'яла під себе весь світ, але вона не помічала, хто насправді підливав отруйне, солодке вино в її келих.

Чоловіки, яких вона зібрала навколо себе — колишні палкі кавалеристи мачухи, статні гвардійці та сам Принц — перетворилися на її особистий, слухняний гарем. Але справжнім режисером цього вертепу була не вона. Принц Крістіан, який прагнув випалити стару знать руками замазури, і сама Попелюшка, яка прагнула золота, стали рабами одного ліжка. Вони повзали біля підніжжя трону, змагаючись за право розстебнути шовковий халат або злизати пил із кришталю, але вночі, коли свічки догорали, вони обидва підкорялися зовсім іншим рукам. Тихим, спостережливим, ненаситним рукам, які намацали слабкість кожного з них через Хіть, Обжерливість та Заздрість.

Весь цей блиск, золото, корони та чоловічі сльози розчинялися в смертній нудьзі Попелюшки. Вона думала, що отримала все, не підозрюючи, що стала лише дорогою екзотичною ширмою, за якою справжня господарка ситуації ліниво перебирала державні папери та рахувала чужі зітхання».

Я відклала перо, покрутила в пальцях порожній келих і солодко потягнулася, підставивши обличчя променям вечірнього сонця, що пробивалися крізь важкі портьєри моєї таємної кімнати. Яке зворушливе видовище я щойно описала! Аж сама ледь не заснула, поки згадувала ці нудні королівські пики моїх улюблених маріонеток.

Я підвелася, підійшла до великого трюмо, але замість пудри лінивим, звичним рухом взяла з кришталевої тарілочки дрібку гарячого попелу з каміна. Повільно, з чисто вуайєристською насолодою розтерла його по своїх білих витончених щоках, дивлячись на власне віддзеркалення. На моїй голові не було важкої корони Попелюшки, але мої очі... очі залишалися очима тієї самої Дрізелли, яка розгадала правила цієї брудної гри ще на кухонній підлозі.

Яка ж це вишукана іронія. Попелюшка думала, що Анастасія була її єдиним фасадом, а Принц гадав, що використовує замазуру як свій фінансовий таран проти лордів леді Елеонори. А в результаті — я пролізла в ліжко до них обох. Я вивчила кожен спазм Попелюшки, кожну політичну калькуляцію Крістіана. Мої шорсткі від кухонного минулого пальці тепер однаково вправно пестили і вологе єство Королеви, і гарячу плоть Принца, змушуючи їх зчепитися в потрібному мені екстазі. Вони ділили мене, згораючи від ревнощів, поки я ліниво керувала їхніми підписами на указах. Стара леді Елеонора шукала ворога серед міністрів, а справжній тиран виріс прямо в неї під носом, у тіні портьєр.

Я підійшла до ніші, де за оксамитовою завісою ховалося величезне дзеркало в рамі з чорного срібла — те саме скло, що бачило кожен мій нічний шантаж і кожну тристоронню розпусту на королівському шовку. Провівши пальцем по таємному механізму, я змусила поверхню піти дрібними брижами. За хвилину звідти проступило знайоме обличчя жінки з хижою, переможною посмішкою та діамантовою підвіскою на шиї.

— Ну привіт, Королево, — ліниво протягнула Сніжка з того боку скла, спираючись ліктем на раму. — Чи краще моя люба Дрізелло? Чула, ти там уже повністю прибрала до рук цей срібний трон? Як твої королівські іграшки?

Я важко зітхнула, облокотившись на раму, і грайливо посміхнулася у відповідь.

— Ой, Сніжко, ти не уявляєш, як мені смертельно набридло, — ліниво протягнула я. — Руйнувати королівства через чужу дурість виявилося забавою на один сезон. Моя люба Попелюшка зовсім скисла в своєму золоті, тільки й знає, що сидить на троні й позіхає. А Крістіан... боги, цей Принц став таким передбачуваним. Вони обидва ходять за мною як побиті собаки, заглядають мені до рота в спальні, благаючи про мої пальці й мій попіл, і зовсім втратили будь-яку політичну гідність. Мені набридло дивитися на їхні кислі, підкорені фізіономії.

Я швидко написала кілька слів на маленькому шматочку пергаменту, коментуючи кожне слово вголос для своєї єдиної гідної співрозмовниці по гріху:

— Тож у мене до тебе ділова пропозиція, сестричко. Я вирішила розпродати весь цей королівський гарем разом із Принцом та його гвардійцями. Мені їхня слухняність без потреби, а на твоїх весільних бенкетах — чула, ти святкуєш уже п’яте весілля — ці пещені хлопчики якраз згодилися б як офіціанти чи іграшки для твоїх ельфів. Забирай їх за безцінь, тільки звільни мої покої від цього слухняного непотребу. Готуй нормальне вино, бо якщо ми разом не придумаємо щось масштабніше, я спалю це королівство руками Попелюшки просто для того, щоб погріти руки біля великого багаття.

Я згорнула записку в трубочку і просунула її прямо крізь магічне срібло дзеркала. Сніжка підхопила її з іншого боку, голосно розгоготавшись і притискаючи мій лист до своїх розкішних грудей.

— Домовилися, люба Дрізелло! — в її очах спалахнув той самий первісний вогонь. — Чекаю твою Королеву та її Принца в гості. Мої ельфи якраз скаржилися, що їм бракує нових зламаних ляльок. Буде гаряче!

Дзеркало згасло, знову перетворившись на звичайне холодне й німе скло. Я повернулася до дверей, де в тіні стояв мій найкращий, мовчазний гвардієць, якого я особисто віджала у Принца під час наших нічних ігор.

— Чув? — хмикнула я, ліниво поправляючи складки своєї важкої сукні. — Пакуй цих принців та королеву в коробки й відправляй до Білосніжки. Їхня казка закінчилася моїм фіналом. Пора здути попіл із цього світу і подивитися, як він горітиме в наших руках.

КІНЕЦЬ.