Місто.

1.

Це було Місто. Воно здіймалося вгору нескінченними шпилями, що протикали фіолетове небо без жодної зірки. Архітектура нагадувала кошмар вікторіанського архітектора-наркомана:

будинки хилилися під неможливими кутами, вікна світилися тьмяним жовтим світлом, схожим на очі хворої тварини.

— Ти теж бачив це уві сні, чи не так? — пролунав голос поруч.

Сем здригнувся. Біля ліхтарного стовпа, який вигинався, наче жирафа, стояв чоловік у піжамі. Його живіт був розірваний, але замість крові звідти сипався сухий сірий пісок.

— Де ми? — запитав Сем.

— Це Пекло?

— Ні, — чоловік сумно посміхнувся.

— Це Узбіччя. Світ, який ми самі збудували, поки спали. Кожен твій сон, кожна швидка думка перед пробудженням — це цеглина. Тепер, коли «там» усе закінчилося, ти просто переїхав у власну нерухомість.

Сем пішов вулицею. Він пізнав цей поворот — він бачив його у вісім років, коли йому снилося, що за ним женеться безликий клоун. А он той фонтан із чорною водою? Він з'явився після того, як Сем розлучився з дружиною і тиждень пив, не виходячи з кімнати.

Місто було величезним кладовищем нереалізованих страхів і дитячих фантазій. Люди блукали вулицями, наче тіні. Вони не їли, не спали, лише дивилися на горизонт, де небо ставало зовсім чорним.

— Тут є вихід? — запитав Сем у жінки, яка розчісувала волосся, що складалося з живих черв’яків

(певно, її особистий нічний жах).

— Вихід лише один, — вона вказала на високу Вежу в центрі міста. Вона була зроблена з білої кістки і вібрувала від низького гулу.

— Там Канцелярія Сновидінь. Кажуть, якщо піднятися на самий верх, можна отримати «Новий Термін». Повернутися назад.

Сем біг. Він не відчував втоми, лише панічний жах, який зазвичай відчуваєш уві сні, коли ноги стають ватяними. Він увірвався до Вежі, пролетів тисячі сходинок і опинився в маленькій кімнаті з низькою стелею.

За столом сидів старий. Він був схожий на шкільного вчителя Сема, але з очима, як у восьминога. Перед ним лежала величезна книга.

— Я хочу повернутися! — закричав Сем. — Це помилка! Я ще не дожив!

Старий повільно перегорнув сторінку. Його палець зупинився на записі.

— Семюель Еліот. Помер о 18:42. Причина: автокатастрофа.

— Старий подивився на Сема з дивним жалем.

— Ти справді хочеш повернутися у той світ? Світ болю, податків і старіння?

— Так! Будь ласка!

— Добре, — сказав старий. — Але ти маєш зрозуміти механіку. Енергія не береться з нізвідки. Щоб хтось «прокинувся» там, хтось має «заснути» тут.

Старий простягнув Семові важку латунну печатку.

— Тисни. І ти опинишся в лікарняному ліжку. Твій пульс відновиться. Лікарі скажуть: «Це диво».

Сем, не вагаючись, схопив печатку і з силою вдарив по сторінці зі своїм ім’ям.

Світ вибухнув білим світлом.

Сем розплющив очі. Сліпуча білизна. Запахи антисептиків. Він відчув, як у горлі стоїть трубка штучного дихання. Над ним схилилися обличчя в масках.

— Він повертається! — почув він приглушений голос.

— Серце б’ється!

Сем хотів посміхнутися, але не міг. Він відчував неймовірну важкість у всьому тілі. Його рука, що лежала на простирадлі, здавалася чужою.

Він глянув на свої пальці. Вони були зморшкуваті. Старі.

— Дивись, — прошепотіла медсестра. — Він прийшов до тями.

Сем перевів погляд на дзеркало, що стояло навпроти ліжка. З нього на нього дивився старий із очима восьминога.

У той самий момент у його голові пролунав голос старого з Вежі:

— Я ж казав: щоб хтось прокинувся «там», хтось має заснути «тут». Ти щойно змінився зі мною місцями, Семе. Дякую за зміну. Тут, у Місті Снів, я нарешті відпочину.

А ти... ти тепер мусиш підтримувати цей світ.

Сем хотів закричати, але з його рота вирвався лише сухий пісок.

За вікном лікарні сонце почало згасати, набуваючи кольору застиглої крові. Наступний померлий вже стукав у двері Вежі.

2.

Семюель — чи те, що тепер називалося цим ім’ям — сидів у кріслі, яке більше нагадувало трон із переплетених хребтів. Біла Вежа вібрувала під ним, як серце величезної загнаної тварини. Стерильна лікарня зникла, щойно він моргнув. Це була ілюзія, останній «солодкий» сон, який старий Сторож подарував йому як прощальний хабар.

Тепер Сем бачив усе.

Він не просто сидів у кімнаті. Його розум був підключений до мільярдів тонких сріблястих ниток, що тягнулися від Вежі до кожного будинку в цьому божевільному місті. Він відчував кожну дитячу нічну мару про монстра в шафі, кожен холодний піт дорослого, якому снилося, що він голий на іспиті. Всі ці страхи були паливом. Вони зігрівали це холодне небо.

У двері постукали.

Це був нерішучий, ледь чутний звук. Сем знав, хто там. Він бачив його шлях від самої межі світу — молодий хлопець, який загинув від передозування, його душа ще пахла аптечним спиртом і дешевим дощем.

— Увійди, — сказав Сем. Його голос тепер нагадував шелест сухого листя в листопаді.

Хлопець переступив поріг. Його обличчя було блідим, а на шиї все ще синіла слід від зашморгу, який він вибрав сам, не дочекавшись «вантажівки долі».

— Це... Пекло? — запитав юнак, повторюючи вічне питання.

Сем відчув раптовий приплив люті. Йому хотілося кричати, що справжнє Пекло — це сидіти тут і дивитися, як нескінченний потік невдах намагається виторгувати собі ще кілька років гниття в реальному світі. Але він лише механічно перегорнув сторінку Книги.

— Це Узбіччя, синку. Місце, де твої сни стали нерухомістю. Чого ти хочеш?

— Я хочу все виправити, — прошепотів хлопець. — Я не хотів помирати. Це була помилка. Я просто хотів, щоб біль зник на хвилину...

Сем подивився на юнака. У його очах-восьминогах на мить промайнуло щось людське. Він згадав, як сам годину тому

(чи тисячу років тому? Час тут плівся, як стара павутина)

так само благав про повернення.

— Ти можеш повернутися, — сказав Сем, і його пальці самі лягли на важку латунну печатку.

— Але ти маєш знати ціну.

— Я згоден на все! — вигукнув хлопець. Його очі засвітилися надією. Такою яскравою, що Семові стало боляче.

Сем підняв печатку. Він знав: якщо він зараз вдарить по сторінці, цей хлопець прокинеться в реанімації, а Сем... Сем нарешті зможе піти далі. В ту справжню Темряву, де немає снів, немає міст і немає обов’язків. Старий Сторож обдурив його — він не став «новим» сторожем назавжди. Це була лише естафета. Кожен наступний дурень міг звільнити попереднього.

Сем заніс руку. Його серце (чи те, що билося в його грудях замість нього) калатало. Свобода була за один клік металу об папір.

Але раптом він зупинився. Його погляд упав на наступну сторінку Книги, яка ще не була написана, але вже проступала крізь папір, як водяний знак.

Там було ім’я його доньки. Лілі.

Він побачив її сон. Просто зараз, у реальному світі, вона спала в своєму ліжечку, і їй снилося те саме Місто. Вона йшла по бруківці з підсохлого хліба, і за нею тінь за тінню повзли тварюки, яких він сам створив своїми кошмарами за все життя.

Якщо Сем піде зараз, якщо він дозволить цьому хлопцеві зайняти своє місце, Сторожем стане цей наркоман із суїцидальними думками. І коли через сімдесят років (чи через годину, у цьому світі це не мало значення) сюди прийде Лілі, саме він, цей хлопець, вирішуватиме її долю. Або наступний за ним. Або наступний.

Місто було фільтром. Вежа була щитом. Сторож не просто перекладав папірці — він стримував колективне божевілля людства, щоб воно не поглинуло тих, хто ще живий.

Сем подивився на хлопця.

— Ти справді хочеш повернутися? — запитав він тихо.

— Так! Будь ласка!

Сем повільно поклав печатку на стіл. Потім він узяв перо і одним різким рухом перекреслив ім’я хлопця чорним, як ніч, чорнилом.

— Ні, — сказав Сем. — Ти залишишся тут. Ти будеш моїм помічником. Ми будемо будувати це місто кращим. Ми приберемо тіней. Ми висушимо чорні фонтани.

Хлопець закричав від розпачу, його постать почала розчинятися, перетворюючись на частину стіни Вежі.

Семюель Еліот, Сторож Міста Снів, підвівся зі свого трону. Він підійшов до вікна і подивився вниз. Там, на вулицях, мільярди людей чекали на свої сни.

— Вибач, Лілі, — прошепотів він, дивлячись у небо, де замість зірок тепер почали з'являтися маленькі світлі крапки — добрі сни, які він щойно вигадав.

— Тато не повернеться додому. Тато залишиться тут, щоб стежити, аби тобі не снилися клоуни.

Він знав, що це його особисте Пекло — вічність без сну. Але водночас це був перший раз у житті, коли він не тікав від відповідальності.

На горизонті Міста Снів вперше за вічність почало сходити сонце. Воно було не солом’яно-жовтим, як на Землі, а теплим, як спогад про перші обійми.

Сем посміхнувся. У нього було багато роботи. Адже людство ніколи не перестане бачити сни.