Місто.

Це було Місто. Воно здіймалося вгору нескінченними шпилями, що протикали фіолетове небо без жодної зірки. Архітектура нагадувала кошмар вікторіанського архітектора-наркомана: будинки хилилися під неможливими кутами, вікна світилися тьмяним жовтим світлом, схожим на очі хворої тварини. — Ти теж бачив це уві сні, чи не так? — пролунав голос поруч. Сем здригнувся. Біля ліхтарного стовпа, який вигинався, наче жирафа, стояв чоловік у піжамі. Його живіт був розірваний, але замість крові звідти сипався сухий сірий пісок. — Де ми? — запитав Сем. — Це Пекло? — Ні, — чоловік сумно посміхнувся. — Це Узбіччя. Світ, який ми самі збудували, поки спали. Кожен твій сон, кожна швидка думка перед пробудженням — це цеглина. Тепер, коли «там» усе закінчилося, ти просто переїхав у власну нерухомість