Рожеве небо.

Над застиглими хащами прадавнього лісу, де дерева шепотіли мовою, забутою ще до появи людини, панував вічний морок. Але Еліель не знала темряви. Для неї кожна шорстка кора була кольору фламінго, а густий туман, що повз по землі, здавався солодким рожевим цукром. Вона була феєю — тонкою, мов пелюстка, істотою, що пурхала серед незбагненних, циклопічних стовбурів, які здавалися їй ніжними колонами з рожевого кварцу. Вона вірила, що світ — це безкінечний океан зефірних відтінків. Навіть потвори, що виповзали з безодніх нір під корінням — багатоокі жахи з мацаками замість ротів — бачилися їй лише кумедними плюшевими створіннями кольору зорі. Еліель сміялася, коли вони тягнули до неї свої слизькі відростки, бо в її очах вони були м’якими лапами. Але була одна річ, що непокоїла її дух...