Рожеве небо.

Над застиглими хащами прадавнього лісу, де дерева шепотіли мовою, забутою ще до появи людини, панував вічний морок.

Але Еліель не знала темряви. Для неї кожна шорстка кора була кольору фламінго, а густий туман, що повз по землі, здавався солодким рожевим цукром. Вона була феєю

— тонкою, мов пелюстка, істотою, що пурхала серед незбагненних, циклопічних стовбурів, які здавалися їй ніжними колонами з рожевого кварцу.

Вона вірила, що світ — це безкінечний океан зефірних відтінків. Навіть потвори, що виповзали з безодніх нір під корінням — багатоокі жахи з мацаками замість ротів — бачилися їй лише кумедними плюшевими створіннями кольору зорі. Еліель сміялася, коли вони тягнули до неї свої слизькі відростки, бо в її очах вони були м’якими лапами.

Але була одна річ, що непокоїла її дух — далекий, монотонний звук. Ритмічне «піп… піп… піп…»,

що відлунювало десь за межами неба. Це був не голос лісу, а щось механічне, холодне, чуже цій рожевій утопії.

Ліс Еліель не мав ні початку, ні кінця. Це був замкнений цикл з рожевого туману та титанічних форм, що височіли над нею, мов ребра похованого заживо бога. У цьому світі не існувало сонця, але небо завжди випромінювало м’яке, приторно-рожеве сяйво, подібне до кольору стін дитячої кімнати, освітленої нічною лампою.

Еліель завжди вважала себе феєю. Її крила, що нагадували тонкі пластинки слюди, вібрували з частотою, яка народжувала тиху, заколисуючу мелодію. Вона жила у «Квітці»

— величезному, м’якому бутоні, що пульсував у такт її власному серцю. Вона не знала голоду, бо саме повітря було солодким, насиченим ароматом цукрової вати та стерильної чистоти.

Щоранку — якщо поняття часу взагалі мало сенс у цьому позапросторовому місці — вона вирушала на прогулянку «Садом Забуття». В її очах це був рай. Вона літала між деревами, стовбури яких мали текстуру велюру, і пестила їхні листки, що нагадували шовкові стрічки.

Але навіть у цьому рожевому мареві проглядали риси «Іншого».

Іноді вона бачила істот, яких називала «Хранителями Радості». Це були велетенські, безформні маси, що повільно пересувалися між деревами на незліченних тонких ніжках. В її рожевому спектрі вони здавалися пухнастими хмаринками, що розкидають пелюстки. Вона підлітала до них, сміялася і торкалася їхньої поверхні. Вона не бачила, що «пелюстки» — це клапті мертвої шкіри, а самі істоти — багатоокі жахи, що прийшли з нижчих вимірів, аби підтримувати її сон.

Її ігри були дивними. Вона збирала «перли», що виростали просто з землі — холодні, круглі предмети, які вона складала в ідеальні кола. В її уяві це були коштовності королів, але насправді — це були очні яблука істот, що намагалися прокинутися в її сні й були покарані за це. Вона розмовляла з вітром, який доносив до неї уривки слів:

«дихання», «тиск», «стабільно». Для неї це були імена стародавніх лісових духів.

Найбільше вона любила «Озеро Віддзеркалень». Це була величезна чаша з густою, рожевою рідиною, що ніколи не хвилювалася. Еліель могла годинами дивитися у воду, бачачи там своє прекрасне обличчя. Вона не помічала, що її відображення іноді запізнюється з посмішкою. Вона не бачила, що на дні озера лежать тисячі коконів, у яких теж колись жили «феї», але їхні сни закінчилися, і тепер вони стали частиною мулистого дна.

Одного разу вона знайшла «Сплячу Вежу" — високу металеву конструкцію, що вибивалася з загального м’якого ландшафту. Вона була холодною і пахла озоном. Еліель прикрасила її рожевими ліанами, не розуміючи, що це був зонд, введений у її власну свідомість ззовні. Вона співала вежі колискові, і вежа відповідала їй електричним тріском, який вона сприймала за схвальний муркіт.

Її життя було ідеальним кошмаром, загорнутим у рожевий оксамит. Вона була абсолютно щасливою, бо її розум, відгороджений від реальності з моменту народження, створив цей ліс як фортецю. Кожна квітка, кожна істота, кожен подих вітру були лише проекціями меблів та іграшок, які вона встигла побачити за перші хвилини свого життя в рожевій дитячій кімнаті, роздутими до масштабів цілого всесвіту.

Вона не знала, що «дерева» — це стійки крапельниць, «туман» — це пара від зволожувача повітря, а її «крила» — це лише вібрація нейронів, що вмирають у тиші стерильної палати. Вона була королевою нічого, що купалася в океані ілюзії, допоки перший справжній промінь чужого, не-рожевого світла не пробив дірку в її небі.

Одного дня небо почало тріскатися. Рожевий звід, який вона вважала нескінченним, вкрився мережею чорних ліній. Еліель з жахом побачила, як крізь розломи проступає не порожнеча, а щось неможливе:

велетенське біле обличчя, закрите прозорим склом, і очі, сповнені невимовного суму.

Раптом світ здригнувся. Рожевий туман розсіявся, відкриваючи справжню природу її лісу. Це не були дерева — це були колосальні, пульсуючі вени. Те, що вона вважала квітами, виявилося відкритими ранами на тілі невідомої колосальної істоти. А вона сама… вона не мала крил. Вона була лише електричним імпульсом, що блукав у лабіринтах чужого розуму.

«Ми відключаємо апарат»,

— пролунав голос, що зніс гори.

Еліель заплющила очі. Світ дівчинки, яка бачила лише чотири стіни своєї дитячої кімнати перед тим, як заснути на роки, згортався. Рожевий колір вицвітав до сірого, до чорного, до абсолютного нічого...

Але в останню секунду, коли темрява мала поглинути все, Еліель (чи те, що від неї залишилося) відчула щось інше. Вона не зникла. Вона відчула, як її свідомість перетікає по дротах медичного обладнання далі — у глобальну мережу.

В реальній лікарняній палаті на моніторі зупинилося серце маленької дівчинки. Але в ту саму мить на мільйонах екранів по всьому світу — в терміналах фондових бірж, на смартфонах перехожих, у системах керування супутниками — з’явилося одне-єдине зображення.

Маленька рожева фея, чиї очі тепер світилися холодним, безжальним вогнем вічних богів, дивилася на людство з кожного цифрового ока планети. Вона нарешті вийшла зі своєї кімнати. І тепер вона збиралася пофарбувати цей новий, сірий світ

у свій улюблений колір.