Спогади чи мрії?

Зранку знову піднявся вітер і сніг сік обличчя, коли вони ходили до виходку. Сивілла ледь вмовила Віктора відкласти похід по мазь. За це мусила слухати про випадки з його життя, коли дрібні поранення мали жахливі наслідки.

— Може, вип'ємо ройбос? — запропонувала вона, коли він почав нарікати на погану погоду втретє.

— Гаразд.

Але вони допили і стало нудно. Попереду був цілий день.

— Я трохи роздивилася твої артефакти, — Сивілла вибачливо усміхнулась. — Сподіваюся, ти не проти. Я була дуже обережна!

Віктор хмикнув.

— Не сумніваюся.

— Але я так і не зрозуміла що вони роблять.

Він забрав руки від вогню, встав з підлоги та підійшов до артефактів, які лежали біля скрині.

— Ось це, — Віктор присів та взяв гірський кришталь, — допомагає бачити настрій людей. Хто не знає, то може подумати, що це просто камінець серед справжніх артефактів.

Він навів кришталь на Сивіллу та побачив рожевий колір. Їй було соромно.

— Ти теж так подумала? — усміхнувся.

Вона стиснула губи й відвернулася. Таку реакцію він не передбачив.

— Я не сміюся з тебе. Вибач.

Повисла мовчанка, тож Віктор взяв наступний артефакт.

— Це дзеркало теж з вигляду просте, але воно пов'язане зі ще одним таким самим. За допомогою них можна спілкуватися. Але де те друге – не знаю.

Сивілла таки знову повернулася до нього.

— Мені дуже сподобалася ручка. Ювелірна робота.

Віктор придивився до дзеркала уважніше.

— Так, гарне. Шкода, що не знаю хто і коли його створив. Власне, я не знаю історію жодного зі своїх артефактів.

— А звідки вони в тебе?

— Дзеркало подарувала мати, воно довго передавалося її лінією родини. Гірський кришталь купив на свою першу платню в Об'єднанні. Компас подарував друг на двадцятиріччя. А це, — Віктор взяв малу коробку та розкрив. — Затички для вух, які блокують пісні фей. Подарував випадковий подорожній, якому я допоміг ще в дитячі роки.

— Я здогадалася, що це затички, але коли перевірила, то чудово все чула, — Сивілла почухала щоку. — А вони, виявляється, від співу фей. Доводилося використовувати?

— Один раз.

— Розкажи, — її очі загорілися.

Віктор усміхнувся та поклав артефакти назад. Знову сів біля комина, почав розповідати. Це все трохи потягнуло час, але зрештою їм знову стало нудно. Він хотів розпитати про життя та вподобання Сивілли, але переймався, що їй це не сподобається. Чекав, коли вона почне запитувати першою.

— Гаразд, — Віктор бадьоро піднявся, — Скоро прийду.

На пошуки підхожої гілляки пішло достатньо часу, аби не відчувати пальці, але зрештою він повернувся з хорошою знахідкою.

— Вставай. Будемо тебе тренувати.

Сивілла не чекала коли скажуть двічі. Одразу піднялася. Він перебрав у пам'яті всі свої знання. Враховував її фізичну підготовку та скільки вільного простору було в хатині. Віктор простягнув свою знахідку-гілляку.

— Тримай, поки тренуватимешся з цим.

Спочатку він показав їй стійку та кроки. Сивілла запам'ятала це швидко. Всього годину потому вона мала знуджений вигляд.

— Скільки ще мені робити одне й те саме?

— Довго.

Вона закотила очі. Іноді робили перерви на перепочинок чи їжу, Віктор розповідав як колись теж був новачком. День поволі закінчився і настав час митися. Наступного ранку швидко поснідали та знову приступили до тренувань. Хуртовина не вщухала.

— Якщо будуть дуже боліти м'язи, то кажи. Всі через це проходять.

Зосереджена на рухах, Сивілла нахмурилась та шморгнула.

— Ледь помітно болять, все добре.

Йому подобалося, як вона хмурилась. Так минув ще один день. На наступний ранок Віктор нарешті пішов до села по їжу та мазь, намагався повернутися якомога швидше на той випадок, якщо до хатини повернеться біла рись. Туди-сюди й вони знову взялися за тренування. Прогрес Сивілли тримався помірного рівня.

— Добре було б якби ти ще якийсь час тренувалася з гіллякою, але комісія в Об'єднанні дасть приблизно такий самий меч, як у мене. Варто готуватися до цієї ваги та довжини тут і зараз. — Він простягнув свій меч руків'ям вперед. — Тримай.

Сивілла взяла його та серйозно кивнула. Майже одразу Віктор зрозумів, що окрім як винити себе у її викраденні ризикує бути винним також у її втраті пальців на ногах.

— Ти ще не б’єшся ні з ким, повільніше. — Він різко почухав брову. — Меч має бути направлений в протилежний від виставленої ноги бік, не забувай.

— Я пам'ятаю, — напружено сказала вона, — але під час дії мені наче пороблено.

— Може, ти надто хвилюєшся?

Вона задумалась і нічого не сказала.

— Слухай, ну це тобі не допоможе. Скільки б не прокручувала в голові виступ перед комісією. Тренування зараз – ось, що справді важливо. Я не хочу якось знецінити твої переживання. — Віктор побоявся, що може образити її, та примирливо підняв руки. — Пам'ятаю, що приєднатися до Об'єднання – твоя мрія. Просто, думаю, ці кілька днів можуть сильно покращити твої шанси. А навіть якщо й провалишся, то знатимеш, що виклалася на повну.

Сивілла заплющила очі, глибоко вдихнула та повільно видихнула.

— Я розумію. Дякую, — легко усміхнулася. — Продовжуймо.

До Віктора прийшла ідея.

— Якщо я буду задоволений результатом цього дня, то на вечерю приготую фірмову кашу, — сказав він хитро.

Вона примружилась.

— Тоді мені потрібно дуже постаратися.

Фірмовою кашою була ячка з маслом, приправами та шматочками м'яса. Раніше цього дня Віктору довелося заплатити велику суму, аби купити в селі масло, оскільки молочні продукти в цьому краї не користувалися популярністю.

Він так переживав, чи страва сподобається Сивіллі, а потім так зрадів її схваленню, що пропустив момент у який його почало знобити.

— Тобі не холодно? — запитав Віктор, коли вони почистили посуд та сіли біля комину.

— Ну, трохи, — вона здійняла брови. — А що? Хіба з нас двох не я більше мерзну?

Наче у підтвердження своїх слів Сивілла шморгнула. Її нежить не зник ні на хвилину протягом перебування тут. Віктор нахмурився. Ще бракувало йому захворіти за компанію. Але поки нічого не сказав.

Коли настав час спати його вже сильно трусило. Сивілла помітила це одразу як лягли та потягнулася до його чола, притулилася губами.

— Дідько. Ти гориш.

«Від сорому», — хотів сказати він, але натомість ніяково усміхнувся.

— Гадаю, я заважатиму тобі спати. Краще переберуся до комину.

— Не видумуй, — вона стукнула його по руці. — Ото вже. Зараз заварю ройбос.

Він хотів сісти, але вона завадила. Легко перестрибнула через нього, взулася та пішла робити заплановане.

— Не переймайся, я вже зранку буду здоровий як бик.

Сивілла не реагувала. Зрештою, він випив теплий напій. Самопочуття тільки погіршувалося, але Віктор удавав, що все більш-менш нормально.

— Тобі точно не гірше? — запитала вона, коли знову залізла під покривало з шубою.

— Точно, — він погасив свічку. — Спи.

Сивілла заснула швидко, а йому довелося докласти всю витримку, аби не рухатися. Час тягнувся до мук повільно. Голова розболілася, все тіло ломило, навіть очі. Хотілося кашляти, заклало ніс.

Віктор не помітив коли заснув, але його розбудило штурхання.

— У тебе лихоманка, — зі страхом у голосі сказала Сивілла, лице в темряві він майже не бачив. — Я не знаю, що робити.

— Все буде добре, — видавив зі себе та відвернувся.

— Якщо я піду в тому напрямку, що й ти, коли прямував до села, то прийду куди треба? Ніде не треба повертати?

— Навіщо тобі туди?

— Звісно щоб цілителя привести, — вона перелізла через нього та взулася. — Зможеш встати та закритися? Не хотілося б, щоб хтось недобрий увірвався поки ти в такому стані. Я знаю, що ніч, але раптом рисі заманеться прийти? Перевірить чи відчинено, а тут ти на блюдечку.

Сивілла так швидко говорила, що він ледь розібрав.

— У тому селі нема цілителя.

— Звідки ти знаєш? Ти просто не шукав.

— Шукав. Ще коли вперше ходив по їжу, то думав візьму тобі щось від нежитю. Селяни сказали їхній цілитель помер від старості десь рік тому. До найближчого живого близько дня їзди на коні, але й тоді не факт, що він на місці.

Віктор щільніше закутався в покривало і весь стиснувся.

— Як твоя рука?

— Та викинь ту руку з голови! Все з нею нормально. Знайшов за що переживати, коли лихоманиш. — Сивілла пішла до комину. — Мені що, поїти тебе ройбосем та сподіватися, що ти не вмреш перш ніж компас зможе відправити нас назад?

— Я не вмру настільки тупо.

— Всі так думають.

Він знову заснув і розліпив повіки лише коли Сивілла почала давати ляпаси.

— Тільки спробуй померти, я тебе вб'ю.

Віктор захихотів, але в результаті зайшовся кашлем.

— Краще я справді ляжу біля комина, бо ще ти цю заразу підхопиш.

— Категоричне ні. Подивись чи компас не готовий зробити переліт, — вона простягнула артефакт.

— Ні, стрілки не світяться.

Сивілла з розчаруванням цикнула та поклала компас на місце. Тоді пішла до комина. Віктор боровся зі сном та спостерігав за нею. Було в цьому щось заспокійливе. Незабаром перед обличчям опинився келих ройбоса.

— Дякую, я не хочу.

— Не відчеплюся поки не вип'єш.

Вона вміла бути переконливою виразом та тоном. Віктор змусив себе випити напій. Посудину тримала Сивілла. Мало того, що він її викрав, то тепер їй довелося його доглядати. Через сором хотілося провалитися крізь землю. Щойно допив, як знову заснув. Сни не прийшли.

— Прокидайся! — пролунав крик десь над вухом.

Ледь вийшло розплющити очі. За відчуттями по ньому наче десяток возів проїхався. Віктор оглянув стурбоване обличчя Сивілли та перевів погляд на вікно.

— Тільки світає? По відчуттях я наче довго спав.

— Вже темніє, — похмуро сказала вона.

— Як це ти дала мені стільки поспати без страху, що я помер? — він спробував покращити атмосферу.

Сивілла ще більше нахмурилась.

— Я будила тебе купу разів. Ти не пам'ятаєш?

Йому знадобилася мить, аби придумати що сказати.

— Змусити мене просто розплющити очі буває мало для того, аби розбудити, навіть на здорову голову. А я хворий.

Вона простягнула келих від якого підіймалася пара.

— Пий.

Далі Віктор планував знову заснути, але Сивілла сполохалася одразу як він закрив очі.

— Краще поговори зі мною.

Він ледь втримався щоб не простогнати. «Манери, не забувати про манери».

— Про що?

— Без різниці.

Він недовго подумав.

— Гаразд, розкажи про себе більше. Наші шляхи скоро розійдуться, а ми так мало знаємо одне про одного.

Усвідомлення скорого прощання відгукнулося неприємно. Сивілла залізла на своє місце на ліжку.

— Як я вже казала, я сирота з чотирнадцяти. Спочатку від хвороби помер батько, через майже рік — мати, її зарізав п'яниця у відповідь на те, що не пустила під спідницю.

Серце стиснулося.

— Мені дуже шкода. Він отримав покарання?

— Усім окрім родини було байдуже. Моя тітка, її сестра, зарізала його власноруч. Отримала за це вирок – п'ять років у в'язниці, але захворіла та померла через два.

Віктор не знав, що сказати.

— До шістнадцяти я жила з чоловіком тітки та їхньою дочкою. Далі поїхала в сусіднє село працювати наймичкою у дорогої швеї, випадково пощастило отримати рекомендацію. Було важко, але я впоралася та пішла від неї аж через вісім років.

Вітер на вулиці знову завивав.

— Планувалося, що наступні кілька років я працюватиму на великій гарній фермі, але її власник упав з воза та розбив голову. У мене розпочався період поневірянь. Що тільки не довелося робити. Мене двічі ледь не заманили до борделю. — Сивілла нервово розсміялася. — Але чотири року тому мене взяла до себе в помічниці акторка цирку. Можливо, знаєш про Залізну ведмедицю?

— Так, чув це ім'я.

— У неї я і працювала. Цікава жінка. Доброю не назвеш, але вона принаймні ставилася до нас як до людей. Помічникам інших акторів пощастило менше. Мабуть, я ще довго там працювала б, але вирішила нарешті зробити хоча б щось задля досягнення мрії.

— У тебе дуже важке життя, — Віктор взяв Сивіллу за руку. — Мені так шкода.

Хотів би підтримати краще, але не вмів. Слова розбігалися.

— Не треба, ти ж не винен. Та й кому в цьому житті легко? Краще розкажи про себе, твоя черга.

Він скривився. Докладав усі зусилля, щоб не заснути.

— Насправді немає нічого цікавого розповідати.

— А, то моє важке життя цікаво звучало?

— Ні! — Вигукнув надто різко. — Вибач. Ні. Гаразд, я розповім.

Сивілла терпляче чекала.

— Окрім мене в родині є старша сестра, вона вже сама має двох дітей. Хлопці-близнюки. З нашим батьком відносини складні, Дафна не спілкується з ним відколи одружилася та переїхала. До цього їй доводилося терпіти його, щоб не вигнав з дому поки вона не мала іншого варіанту. Мене батько ще в день народження назвав своїм спадкоємцем, іншого сина він не мав, тому я мав розкіш обрубати спілкування одразу. Ми ще кілька років жили в одному будинку поки я не вступив у Об'єднання.

Віктор відтягував розповідати про матір, він знав, що Сивілла це помітила, але вона не підганяла.

— Його батько, наш із Дафною дід, мав близнюка. Ти, мабуть, чула як кажуть, що в таких людей часто близнюки серед нащадків. Отже, наш батько загорівся бажанням ростити таких дітей. Знав, що наша мати дуже важко перенесла моє народження, але однаково наполягав, що їм варто спробувати знову. Це її вбило. Дитя теж не пережило.

Тепер вже Сивілла стиснула його руку. Він продовжував.

— Батько оголосив про шлюб з іншою жінкою всього через тиждень після смерті нашої матері. Врешті-решт, у них народилася дівчинка, — Віктор тихо захихотів. — Боги сказали, що ніяких близнюків він не отримає.

— Дивна в нього одержимість. Це нездорова людина.

— Не знаю. Серед чоловіків надто багато таких, що впевнені в необхідності своїх забаганок, чи не так? — Віктор криво посміхнувся. — У будь-якому випадку, я провів одинадцять років у Об'єднанні. Протягом цього часу піднявся до посади воєводи, мав хороші відносини як і з керівництвом, так і з тими, хто був нижче по рангу. Одного вечора випадково побачив як замісник Руків'я кудись крадеться. Прослідкував. З'ясував, що він влаштував схему по відмиванню грошей. — Віктор на мить замовк. — Чим більше я копав, тим більше знаходив того, чого в такому місці не мало бути. Руків'я Об'єднання теж виявився не тим, ким ми думали він є. Я хотів розповісти всім, але на нас напали. Ти, мабуть, чула про ту різню. Ну і, якщо коротко, то моральний дух лицарів після неї був жахливий. Я не наважився зробити ситуацію ще гіршою та вирішив просто піти.

Останні речення Віктор сказав на одному подиху. Повисла тиша, яку порушував лише вітер на вулиці.

— Зрозуміло.

— Що?

— Тепер зрозуміло, що змогло відвернути тебе від місця, яке називають колискою людських цінностей.

Віктор придивився до її обличчя, яке ставало все важче видно через наближення ночі. Він чекав осуду.

— Що ти думаєш про мій вчинок?

— Я вчинила б інакше. Але не хочу тебе засуджувати. Мабуть, ти був дуже розчарований та потребував зміну оточення.

Віктор замислився над її словами. Розчарування, так. Це те, що тоді відбило в нього сон та апетит.

— А куди ти йшов, коли ми зустрілися?

— Коли почув крики, то шукав звіробій, а взагалі не мав конкретного напрямку в планах.

— Навіщо тобі звіробій?

— Іноді п'ю настій з нього. Нагадує часи, коли мати була жива. — Він заплющив очі і побачив перед очима розмиті спогади. — Вона збирала різні трави й робила з них напої. На кухні завжди щось сушилося та варилося.

Він не помітив, коли заснув. Сивілла розбудила вже глибокої ночі.

— Живий?

— Угу.

— Тоді розповідай, що робив після того, як покинув Об'єднання.

— Спочатку схожу до виходку.

Здавалося, він ось-ось осоромиться. Навіть не пам'ятав, коли востаннє там був.

Сивілла допомогла піднятися та навіть хотіла провести, тому Віктору довелося зачинити двері хатини в неї перед носом. Туди й назад він біг, стукаючи зубами. Думав, що впаде десь у сніг, але таки добрався до ліжка, заліз під покривало та цього разу не стримав стогін.

«Як недобре хворіти».

— Я чекаю, — Сивілла знову сіла поруч.

— Після Об'єднання були мандри, допомога випадковим людям, малі підробітки, аби вбити час. Грошей у мене досі залишилося достатньо від отриманої платні на посаді воєводи. Два роки тому зустрів одну жінку, думав зробити пропозицію.

Віктор із запізненням зрозумів, що не хотів це казати. Ледь стримався, аби не ляснути себе по обличчю.

— Тільки думав?

— Вона вибирала між мною та ще одним. Я зрозумів, що хочу бути з кимось, хто без роздумів вибере мене. І поїхав геть.

— Розумне рішення.

— Взагалі я потім зрозумів, що не був аж закоханий. Мав сильну симпатію, але не більше.

— М-м-м.

— Тому, гадаю, до весілля не дійшло б у будь-якому разі.

— Зрозуміло.

Йому кортіло виправдовуватися далі, але притримав язика. «І чому я так рознервувався?»

— А ти зустрічала когось, хто міг стати чоловіком?

— Та не впевнена.

Віктор вперто намагався труситися якомога менше.

— А яка твоя улюблена квітка?

— Що це ти раптом питаєш?

— Просто цікаво.

Вона трохи подумала.

— Мабуть, берізка.

Хотів сказати, що це незвичний вибір, але боявся повестися грубо. Поки думав, що відповісти, повіки стали надто важкі.

— Якщо ти не проти, то я засну. Більше шансів, що завтра одужаю.

Наступного разу він прокинувся вже сам, хоча краще не стало. Був ранок, Сивілла, як завжди, голосно сопіла через нежить. Мала втомлений вигляд. Віктор обережно виліз з-під покривала та пішов до комина, щоб підкинути дрова.

«Потрібно піти нарубати, інакше завтра закінчаться», — подумав він.

Знемога вбивала, але він взяв рибу та, поки гриз, озирнувся кімнатою. Погляд зачепився за легке світло біля скрині. Компас був готовий до перельоту.

Серце впало і Віктор не розумів чому. Сивілла поворухнулася, він перевів погляд. Здавалося, на мить вона злякалася, коли рука не знайшла його.

— Тобі вже краще?

— Ні.

— У тебе нарешті з'явився апетит?

— Ні, але організму потрібно набратися сил для одужання.

— Це правда. Доїдай і повертайся сюди.

Так і зробив.

— Ти казав, що не кохав ту жінку, — із кам'яним обличчям почала Сивілла, коли Віктор ліг, — але говорив до неї уві сні.

Він глянув недовірливо.

— Я назвав її ім'я? Реї?

Пауза.

— То їх було двоє?

— Ти про що?

— Ти говорив до Мелоді.

Віктор розсміявся, а тоді закашлявся. На цю його поведінку Сивілла дивилася похмуро.

— Це мій кінь, — пояснив щойно нарешті хапнув повітря. — Я залишив її там, де мав ночувати, якби ми не здійснили переліт. Трохи переживаю чи її не продали за моєї відсутності. Хоч я і заплатив наперед, але сама знаєш, які бувають люди.

Вона дивилася на нього, а потім мовчки лягла та відвернулася. Віктор задумався б над її поведінкою якби не компас. Той відновився швидко, зазвичай це тривало довше. Нарешті можна було звільнити Сивіллу від ситуації, в яку загнав. Але він мовчав і чинив жалюгідно.

«Я ж не міг ось так закохатися» — переконував себе.

Але знав, що правда була в тому, що навіть якщо це не кохання — показав би тільки час — то симпатія точно. Але Сивілла це, мабуть, не поділяла. Вона хотіла повернутися в Фелісітас та потрапити в Об'єднання. Заслуговувала на хороше відношення. Затримуючи її біля себе, хворого та немитого, а отже смердючого, він ризикував втратити самоповагу. Потрібно сказати.

Віктор виліз із ліжка, надів шубу та пішов до дверей, наче збирався до виходку.

— О, — намагався звучати здивовано, — компас світиться. Ми можемо повернутися.

Сивілла різко сіла. «Вона справді хоче повернутися якнайшвидше», — з гіркотою подумав він.

— Серйозно?

— Так.

Вона, здавалося, не вірила поки не побачила світло стрілок на власні очі.

— Тоді гайда, — Сивілла широко усміхнулася, — ти нарешті зможеш потрапити до цілителя.

Віктор почувався дуже пригнічено, коли збирав речі. Сподівався, що компас перенесе їх не туди, куди треба, і їм доведеться провести разом ще трохи часу. Вона тим часом погасила полум'я в комині. Врешті-решт, зі справами закінчили та стали майже в центрі кімнати, біля балії.

— Ну, — Сивілла від нетерплячки переступала з ноги на ногу, — не тягни. Тобі потрібен цілитель. До того ж, холодно.

У Фелісітасі було літо і вони залишали теплий одяг тут. Віктор неохоче почав налаштовувати стрілки компаса.

— Я зроблю для нас переліт до найближчого від Об'єднання села. Тоді…

— Тобто? Чому туди? А твій кінь?

— Якщо він ще там, де я його залишив, то, думаю, зачекає на два дні більше.

Сивілла стукнула Віктора по руці.

— Не видумуй. Роби переліт до коня. Те село наче чимале, повинен бути цілитель. Вирішимо дві проблеми одним махом.

Він вагався.

— Та давай вже!

«Якщо зачекає поки я одужаю, то зможу провести її до Об'єднання», — зрозумів Віктор. Так він отримав би трохи більше часу.

Коли компас запрацював, залунало знайоме клацання. Далі вуха заклало і перед очима потемніло. Холод змінився теплом, хатина — полем біля села. Віктор відчув ще більшу слабкість, світ потемнів, ноги підкосилися і він втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, над ним окрім трави та Сивілли були якісь дід із бабою. Остання линула з відра водою, вочевидь думаючи, що від цього йому стане легше. Віктору дух ледь не вибило, він хапнув повітря, наче риба. Прибігли два чоловіки десь його віку, взяли під руки та за ноги й понесли. Він дуже хотів сказати, що може піти сам, але знову втратив свідомість.

«Як незручно».

— Пане, прокидайтеся, — хтось не переставав штурхати.

Віктор різко розплющив очі та озирнувся. Лежав у чиїйсь кімнаті з картинами та шафами. У повітрі стояв аромат трав. Над ним нахилився старий чоловік із бородою.

— Як почуваєтесь?

— Краще. А де…

Хто? Знайома? Подруга?

— Пані Сивілла? — незнайомець усміхнувся. — Пішла шукати коня. Просила передати, що скоро повернеться.

Віктор спробував розслабитися. Все добре, він її ще побачить.

— Ви у мене вдома. Поки не одужаєте рекомендую залишатися тут. Я вже напоїв вас деякими ліками, але основне ще попереду.

Цілитель показав рукою на стіл поруч. Там стояла купа банок різних розмірів. У Віктора з'явилося погане передчуття.

— Перш ніж ви будете з мене знущатися, скажіть, будь ласка, чи кілька днів тому сюди не приходили чотири чоловіка. Один мав глибокий поріз на грудях, ще один, скоріше всього, зі струсом мозку.

Цілитель зацікавлено схилив голову.

— Приходили. То вони про вас балакали?

«Лайно», — подумав Віктор і почав підніматися.

— Де вони зараз? Я…

— Ні-ні-ні, — старий чоловік притиснув його до ліжка з неочікуваною силою. — Дозволяю лише сидіти, ніяких прогулянок.

— Але…

— Щойно той із порізом прийшов до тями, вони всі четверо пішли заявити на вас. Почалося розслідування.

Віктор спохмурнів і знову спробував піднятися.

— Вони досі в селі? Сивілла…

Цілитель закотив очі.

— Потім ці ідіоти напали на дочку старости. Нічого непоправного не трапилося, але на волю вони вийдуть не швидко. Тому можете розслабитися. На їхню заяву тепер хіба плювати будуть.

Віктору було б легше від того, що все розв’язалося без його присутності, якби не ще одна жертва. Він мусив бути тут. Почуваючись жахливо, важко зітхнув. Щойно вилікується – принесе дочці старости вибачення.

До того моменту, коли Сивілла повернулася з новиною, що кінь на місці, його один раз навіть знудило від ліків. Цілитель завбачливо підготував посудину та виніс її щойно та наповнилася, тому Віктор уник чергового сорому.

— Якщо ти не проти, — Сивілла сіла на стілець біля ліжка, — я почекаю поки ти одужаєш, а вже тоді вирушу до Об'єднання.

Він глибоко вдихнув. Приготувався до будь-якого ходу розмови.

— Я поїду з тобою.

Вона на мить завмерла, а тоді вимушено усміхнулась. Синяк на щоці ще не зник і Віктор подумав, може, треба навідатися до тих покидьків та…

— Хочеш провести? Дякую, але не роби собі такого клопоту. Ти ж не хочеш туди.

— Я повернуся до Об'єднання, — сказав він впевнено, бо вже сотню разів це повторив поки її не було. — Порекомендую тебе комісії. Розберуся з тим, від чого втік. Якщо ти не проти, звісно.

Віктор хотів жити зі спогадами, а не мріями. Не міг відпустити її, хіба що почує, що вона цього хоче. Сивілла трохи подумала і раптом почервоніла.

— Тільки через ситуацію з минулого хочеш повернутися?

Вони довго дивилися в очі одне одного. Здавалося, повітря в кімнаті різко стало менше.

— Не тільки.

Вона широко усміхнулася. Очі точно лисячі.

— Це дуже добре.