Спогади чи мрії?

Пошуки звіробою склалися важко – місця, про які казали селяни, були пусті. Віктор тинявся зовсім незнайомим лісом і сподівався знайти хоч трохи. Давно не пив настій з цієї рослини і аж припекло – так захотілося.

Птахи мовчали. Від вітру тихо шелестіло листя, а за спиною поскрипували обладунки. Кілька годин до цього лив дощ і тепер було приємне вологе повітря.

Він переступив через чергове вузловате коріння та поправив торбу. Важкою та не була, але неможливість залишити її в кімнаті надокучала. Ніколи не розумів, чому людям так кортить сунути свого носа у чужі справи, чужі речі. Одного разу його артефакти та обладунки вже ледь не вкрали й ризикувати знову він не хотів. Віктор не планував якось використовувати так звану другу шкіру лицаря, але колись це був подарунок. Потім його залишили, хоча мали б забрати. До того ж, такі дорогі речі на ринку — чи куди б їх не занесли — швидко помічають. Об’єднання точно впізнає його вислів і візерунок. Скоріше всього, вирішить, що він мертвий. Зайва метушня.

Десь пролунав чоловічий крик. Навіть рев, сповнений агонії. Віктор поклав руку на руків’я меча, готовий витягнути його будь-якої миті.

— Не чіпайте мене, брудні собаки! — пролунав гнівний жіночий голос.

Віктор поспішив на звуки.

— Лярва!

— Добре почуваєтесь, нападаючи купою? Збіговисько диких с…

Договорити їй не дали. Віктор прорвався через кущі та нарешті побачив хто кричав. Тендітну з вигляду жінку пришпилили до землі два бугая в дратті. Один тримав її руки, другий сів на живіт, третій спостерігав неподалік. Вирішивши спочатку визволити її, а вже потім говорити, Віктор кинувся на негідників.

— Відпустили її!

Той, що тримав руки, відреагував перший та відскочив. Довге чорне волосся впало на його здивоване обличчя. Другий, лисий, наче яйце, спантеличено озирнувся. Віктор сильно штовхнув і чоловік покотився по землі. Третій просто нахмурився, обличчям нагадував кажана.

«З ними буде легко», — зробив висновок Віктор, підняв жінку на ноги та штовхнув за себе. Сонце з’явилося саме вчасно, аби його меч відбив проміння в очі найближчому з негідників.

— Мужик, ти хто? — запитав лисий.

— Пропоную розійтися спокійно. Я заберу цю жінку і ви за нами не підете.

Поки три розбійника сміялися, він побачив четвертого — той лежав під деревом і зі сльозами тримався за пах. Навколо були розкидані речі: валіза, спідниці, сорочки, кружка, каструля та столові прибори.

— Це твоя дівка? — патлатий вигнув брову. — Ми заберемо свою компенсацію та повернемо. Як ти можеш бачити, нашому другу дуже зле.

— Це не обговорюється. Ми йдемо, а ви залишаєтесь. Так усі будуть цілі.

Поганці глянули на його меч і коротко перезирнулися.

— Ну що ж, — лисий похрустів шиєю, — бійка то бійка.

Віктор недооцінив дурість цих чоловіків.

— Пані, біжіть до села.

Тримаючи руку на, судячи з усього, вдареній щоці, жінка позадкувала. Він глибоко вдихнув і подумки сказав давно завчене гасло. «Нехай мій меч кресає істину. І нехай моя ціль буде виправдана».

Розбійники швидко дістали з-за спин довгі кинджали та кинулися на нього. Поки один атакував зверху, другий намагався поранити знизу. Третій крався колом, чекаючи гарної нагоди. Але швидке черкання металу об метал лунало недовго, поганці зрозуміли, що билися гірше. Трійка відійшла та оцінююче на нього дивилася.

— Ви собі ж гірше робите, — сказав Віктор.

Лисий широко усміхнувся, показавши гнилі зуби. «Раденький, що дурненький», — подумав Віктор.

— Повториш це, коли твоя голова буде на палі.

Варто було одразу їх прикінчити, зробив би світ трохи кращим. Трійка ходила колами хаотично, то в одному напрямку, то в іншому.

— Ти вправний у бою, — сказав патлатий. — І меч нівроку. Дуже нагадуєш…

Йому по вусі прилетів удар каструлею. Чоловік не чекав небезпеки з-за спини й різко озирнувся. Віктор встиг побачити лють і червону щоку жінки, коли інші з розбійників знову кинулися на нього.

— Бийтеся всі зі мною, не чіпайте її!

Нуль реакції. Так одна бійка розділилася на дві. І це потрібно було зупинити якнайшвидше.

Він заблокував удар кинджала, вдарив лисого ногою по коліну. Чекав, що той впаде на землю і все закінчиться, коли біля його шиї буде лезо, але поганець хутко відскочив. Схожий на кажана розбійник спробував штрикнути в бік, не впорався і теж позадкував.

— Ти справді хочеш битися заради якоїсь хвойди? — лисий нагнувся, щоб потерти коліно.

Віктор подумав, що розіб'є йому обличчя перш ніж піти. Замайоріло довге світле волосся — у наступний момент жінка з усієї сили вдарила чоловіка каструлею по голові. Це було голосно.

— Мене звати Сивілла!

Жінка розвернулася назад до нападника, з яким билася до цього, і продовжила загрозливо махати своєю незвичною зброєю. Судячи зі швидкості рухів та відсутності натяку на втому, слабкою вона не була.

Віктор і кажаноподібний розбійник вражено дивилися як її кривдник важко опустився на коліна, з усіх сил намагаючись залишатися при тямі. Швидке кліпання та ляпаси самому собі не допомогли, бо зрештою він зарився лицем у землю. Не гаючи більше часу, Віктор вирубив другого свого противника ударом по чолу.

— Ну, підходь, гівнюк падлючий! — закричала тим часом Сивілла.

Патлатий мав кинджал і був значно більший, але боявся сили каструлі. Віктор пирхнув і зробив крок, щоб зупинити бійку, коли хтось накинувся збоку. Тіло діяло рефлекторно. Навіть не вийшло усвідомити, які саме рухи він зробив, а нападник впав на землю з глибокою раною в грудях. Кров побігла крізь пальці, з горла вирвався крик.

— Погань! Я переслідуватиму тебе після смерті! І тебе теж! — чоловік зиркнув на Сивіллу, яка навіть не озирнулася, і почав лаятися.

Віктор збирався сказати, що цей негідник сам обрав свою смерть. Але почув тихе швидке клацання й різко озирнувся. Його торба лежала на землі, вочевидь, шнурки перерізала підла атака. Звук із середини був характерний для одного з небагатьох його артефактів – Міжконтинентального компасу.

Віктор схопив торбу та кинувся до Сивілли. Відштовхнув її опонента однією рукою та міцно притиснув її до себе. Жінка заклякла. Наступної миті їхні вуха заклало, а перед очима потемніло.

— Що… — почала вона.

Обоє потрапили в обійми зими. Стоячи в снігу, озирнулися. Хуртовина сікла обличчя й одразу пробирала до кісток. «Паскудна ситуація».

— Я все поясню трохи пізніше, але ми здійснили переліт, — швидко сказав Віктор, відпустивши Сивіллу, та вказав рукою вперед. — Там моя хатина, ходімо, поки не замерзли.

Він так-сяк витер кров з меча об сніг і повернув до місця на поясі.

— Який ще переліт? — вона спробувала відійти, але сніг заважав.

— Я все поясню, а поки, будь ласка, ходімо всередину.

Сивілла притиснула до себе каструлю та розгублено роззирнулася навколо. Роздуми дуже чітко читалися на її майже червоному, як буряк, обличчі. Синяк мав жахливий вигляд.

— Якщо підете у будь-якому напрямку, не одягнувшись як слід, то швидко замерзнете до смерті. Найближчі хати далеко.

Вона оглянула його з голови до колін — далі був сніг — і почала продиратися до хатини. Але так як вона, на відміну від Віктора, була в снігу взагалі по пояс, то це стало випробуванням. Він трохи поспостерігав, а тоді підійшов і простягнув руки.

— Дозвольте я вас понесу.

На його здивування, вона не заперечувала. І поки він її ніс, похмуро на нього витріщалася.

Віктор розумів, що доведеться розгрібати сніг біля дверей, але коли побачив скільки його намело, то ледь не вилаявся. У обох жахливо стукали зуби й поки він давав раду замету, Сивілла підстрибувала на місці та розтирала руки. Наче того було мало, в неї почався нежить.

Віктор радів лише тому, що замок ніколи не вішав на той випадок, якщо хатина зможе стати порятунком для когось іншого. Гратися зі замком закрижанілими пальцями точно не хотілося. Тепло в хатині не було, позаяк її давно не прогрівали. Але стіни та дах берегли від хуртовини, тож вони видихнули з полегшенням, коли зачинили за собою.

Віктор зняв зброю, спер її об стіну та дістав із тумби келих. Простягнув Сивіллі.

— Що мені з цим робити? — глянула з-під лоба.

— Прикладіть до щоки, — він невпевнено показав пальцем на її обличчя. — Келих холодний, має допомогти. Якщо хочете. Я не змушую.

— А, дякую, — жінка так і зробила, але вигляд мала наче з'їла щось тухле.

Віктор попрямував до кутка кімнати, де лежали дрова. Взяв кілька й поніс до комину. Чекав негайних розпитувань від Сивілли, але вона роззирнулась, знайшла кресало з кременем та взялася розпалювати полум'я. На це пішло більше часу, ніж хотілося, бо дрова трохи відсиріли.

— З вами все добре? — запитав Віктор. — Мабуть, налякані. Спочатку ті покидьки, тепер це.

— Я не налякана.

Лише коли комин горів надійно, вона знову приклала келих до синяка та вичікувально подивилась на Віктора. Тоді голосно шморгнула. Він дістав зі скрині ведмедячу шкуру та поклав біля полум'я. Взяв із торби артефакт і, коли обоє сіли біля тепла, почав пояснювати.

— Отже, це Міжконтинентальний компас. Головна його роль – здійснювати для когось переліт. Відстань може бути будь-яка, просто виключно в межах світу живих.

Сивілла простягнула вільну руку.

— Можна потримати?

— Звісно, — він передав їй артефакт. — Через того негідника мої речі впали. Компас уже декілька місяців як трохи несправний, тож не дивно, що йому вистачило цього, аби активуватися. Стрілки були налаштовані на це місце, бо я хотів здійснити переліт зовсім нещодавно. — Він почухав потилицю. — Це все ще надто корисна річ, щоб її кинути, а зробити переліт одному означало б залишити вас на поталу тим чоловікам. Тому забрав зі собою. Щоправда, я мусив узагалі не довести ситуацію до цього, тому прошу вибачення.

Совість мучила. До того ж, погана атмосфера тут була останнім, чого Віктор хотів. Він і так наступні дні переживатиме чи його коня не продали власники заїжджого двору, де зупинився.

Сивілла замислено погризла губу та повернула компас. Вітер на вулиці страшно завивав і в хатині був сильний протяг.

— Але де ми? Зараз має бути літо, а не зима.

— Там, звідки ми, і справді літо. Але це інша частина світу і зараз тут, як бачите, інша пора року.

— І що це за країна?

— Рінусдір.

Вона замислено кивнула та почухала ніс.

— Щось таке колись чула. Не планувала тут опинитися. Підозрюю, що ця дорогоцінна річ не може відразу відправити нас назад?

— Так і є, зазвичай на відновлення йому потрібно днів п'ять-сім.

Вона усміхнулась.

— То ми застрягли тут на тиждень?

— Так, — Віктор відвів погляд від її лисячих очей. — Обіцяю, що поводитимусь гідно. Я спатиму тут, біля комину, а ліжко ваше. Якщо потрібно буде, то вийду на вулицю. Також зроблю усе можливе, аби ви не були голодні. Зрештою, ви тут через мене.

Попри обставини, Сивілла не здавалася засмученою чи роздратованою.

— Добре, домовились. І не переживай, я не злюсь. Врешті-решт, ти врятував мене від тих собак. — Вона на мить скривилась і знову усміхнулась. — А можна подивитися на меч?

Віктор без питань дав їй свою зброю. Звик до уваги, бо краса клинка тільки незрячому не кидалася в очі. Сивілла довго роздивлялася. Нежить не припинявся.

— Померти зі спогадами, а не мріями, — задумано прочитала вона вирізьблений вислів. — Мені подобається.

— Це гарні слова, хоча колись я хотів більшого.

— Ти лицар, еге ж? — запитала вона, примружившись. — Усі з Високоморального Об’єднання Лицарів мають свій вислів, який отримують від Всезнаючого джерела на посвяті. І я бачила, як добре ти володієш цим мечем. Б’єшся так вправно, наче герой з легенд.

Віктор хмикнув. Вона кивнула в бік його торби.

— Твої обладунки там, чи не так? Тож, кому я маю подякувати за своє спасіння?

Давно не доводилося говорити це вголос. Він піднявся, прочистив горло і глибоко вдихнув.

— Я сер Віктор Сільваський, — легко вклонився. — До ваших послуг.

— Ой, як захопливо, — жінка вклонилася у відповідь. — Мені теж звертатися на ви?

— Не необхідно.

— Добренько. До мене теж на ви не треба. Якщо раптом раніше не почув, то я Сивілла. І якщо вже сам сказав, що до моїх послуг, то чи можу я подивитися на твої обладунки?

Скромністю нова знайома не виділялася. Він з усмішкою переклав торбу на шкуру медведя, знову сів і розгорнув. Щойно дістав те, що Сивілла просила, вона майже прилипла. Віктор мовчки спостерігав, як вона крутила обладунки та роздивлялася то здалеку, то близько.

— Вони в тебе дуже якісні, раніше мені доводилося бачити простіші. Візерунок цікавий. Це ж деревій?

— Так.

— Біля мого дому на пагорбах його було багато. — Віктор помітив, як вона на мить загрузла в спогадах. — Мабуть, ти не з нижніх рангів. Але чому не носиш? Влітку дуже спекотно?

— Я покинув Об’єднання. Не хочу створювати непорозуміння.

Вона вирячилася на нього.

— Ти жартуєш?

— Анітрохи.

— Але чому? Це ж Високоморальне Об’єднання Лицарів! Колиска людських цінностей! — Сивілла аж стиснула обладунки, але раптом глянула з підозрою. — Чи тебе вигнали?

Він не стримався і зробив гримасу.

— Слава цього місця випереджає реальність. Я не погоджувався з дечим, тому вирішив піти.

Вона дуже довго про щось думала.

— Але чому в тебе залишилися титул, меч і обладунки? Наскільки мені відомо, їх забирають у тих, хто покидає Об’єднання.

— Руків'я сподівався, що я йду ненадовго. Можливо, думав, що з постійним нагадуванням про них у мене не вийде триматися осторонь.

Спогад про той день чітко стояв у Віктора перед очима. Він відчував як багато пар очей дивилися звідусіль, коли йшов через площу до високих воріт. Вагався, чи чинить правильно. Він не одразу зрозумів, що Сивілла пильно його роздивлялася. Подумав, що вона якось підозріло багато знала.

— У чім справа?

— А можна попросити про послугу?

Віктор був готовий допомогти майже з чим завгодно, якщо так зменшить свою провину. Але щось спонукало не поспішати з обіцянками.

— Ти однаково це зробиш, чи не так?

Вона закотила очі.

— Справа в тім, що я мрію приєднатися до вас. Тобто них. До Об'єднання. — Сивілла невизначено махнула рукою. — Тому й потрапила в халепу – прямувала до замку лицарів.

Віктор зрозумів, до чого йшло, і відхилився.

— Дослухай, будь ласка! — Вона благально виставила перед собою руки. — Я роками намагалася щось придумати. Але пробитися туди й чоловікам важко, а жінки можуть це зробити лише за допомогою впливової родини, неймовірної вдачі або через ліжко. Нещодавно я не витримала і вирішила просто прийти та випробувати долю. Але зустріла тебе. — Усміхнулася. — Готова поставити на кін все, що завгодно, – якщо ти приведеш мене туди, то я нарешті матиму хороші шанси.

— Але я не хочу повертатися.

— Можеш зробити це ненадовго, — вона нервово поправила волосся. — Я буду твоєю боржницею, зроблю все, що попросиш. У межах пристойного, звісно. Скажеш платити – віддаватиму майже всю зароблену платню протягом п’яти років.

Це його не переконало, тож вона продовжила.

— Тоді протягом десяти років. Хіба не хороша пропозиція? Ну будь ласка! У серці ти все ще лицар, я впевнена. Хіба можеш покинути мене на поталу долі?

Віктор похитав головою.

— Вибач, але я можу лише провести тебе до місця неподалік Об’єднання. Далі ми розійдемося.

Сивілла різко розгубила рівну поставу та відвела погляд.

— Гаразд. Я зрозуміла.

Жінка сіла впритул до комину, важко зітхнула та простягнула руки до полум’я. Вони тремтіли.

Розчаровувати когось Віктор дуже не любив, але йти проти своїх бажань було ще гірше. Він мимоволі зітхнув точно як вона, зрозумів це зі запізненням та напружився. Сивілла не відреагувала. Тоді роззирнувся, думаючи, що робити першим. Знову пішов до скрині та почав перебирати речі. За останні роки залишив тут кілька старих светрів та штанів, шубу, два покривала. І багато шкарпеток. Майже все було з дірками, але перш ніж кидати сюди щось він ту річ прав, тому принаймні не було поганого запаху. Хіба трохи затхлість.

Віктор надягнув поверх сорочки найгірший зі светрів та шубу. Збоку від скрині взяв так само гірші з двох пар чоботи. Хотів дати Сивіллі змогу вибрати серед цих речей щось більш-менш.

— Візьми собі одяг, щоб не мерзнути. — Він почепив на пояс меч. — Одного комина буде мало.

— Добре, — відповіла Сивілла, але не рухалася.

Віктор вийшов на вулицю, швидко зачинивши за собою двері, щоб не випустити щойно набуте крихітне тепло. По обличчю знову засікло снігом.

«Ти довбень», — сказав собі.

Зазвичай він швидко вирішував усі сутички. Виходив із них без суттєвих наслідків. Принаймні для себе. «А цього разу що? Тягнув. Забув про четвертого злодія, натомість вирішив подивитись як жінка відбивається каструлею! Оце герой, оце людина гідна свого статусу».

Віктор як міг швидко перейшов сніг до виходку. Поки відчинив двері, пальці ледь рухалися. Всередині не смерділо і він полегшено видихнув — хоч за це перед Сивіллою соромно не буде. Зробивши свої справи, обійшов ліс навколо. Нічого нового там не побачив.

До його повернення Сивілла вже одягнулася тепліше та знову сіла біля комину. Вона наїжачилася через порив холоду, який Віктор приніс зі собою, та голосно шморгнула. Залишалося сподіватися, що обійдеться тільки нежиттю.

— Я піду до села по їжу вже завтра, — сказав він, стягуючи зі себе шубу. — Дорога в обидва боки довга, не хотілося б йти в темряві. І якщо пощастить, то зранку буде краща погода.

Сивілла дивилася на нього та нічого не казала. Віктор кинув шубу на скриню та почав порпатися в речах.

— Сьогодні поїмо в'ялене м’ясо, — він дістав чималий згорток. — Згода?

— Так, звісно.

Пощастило, що він взяв торбу з усім, що зберігав всередині, коли пішов шукати звіробій. З полегшенням Віктор підійшов до тумби в кутку, дістав керамічну тарілку, поклав на неї згорток і розгорнув. Сів біля Сивілли, яка не відводила від їжі очей, та поставив між ними.

— Що ж, смачного нам, — він вимушено усміхнувся та взяв один зі шматочків.

— Смачного, — вона зробила те саме. — І дякую.

М’ясо ледь не стало йому поперед горла. Віктор ковтнув із зусиллям, але вирішив нічого не казати про те, що це мінімум на який він зобов’язаний, після того як викрав її. І без того висіла ніякова атмосфера.

Довгий час було чути лише завиваючий вітер, тріск у комині та те, як Сивілла намагалася втримати соплі в носі.

— А скільки часу ти пробув у Об’єднанні? — запитала вона зрештою.

Віктор був тільки радий зупинити некомфортну мовчанку.

— Одинадцять років.

Сивілла нарешті пожвавилась.

— Мабуть, встиг почути багато гарних висловів. Які твої улюблені?

У думках пролетіли спогади.

— Доля допомагає сміливим. — Віктор ненадовго задумався. — Або знайду свій шлях, або прокладу його.

Вона підсунулась ближче.

— А було так, що хтось отримав дурний чи незрозумілий вислів?

— На мій другий рік в Об’єднанні Джерело дало якомусь юнаку вислів «Що в тверезого на умі – те в п’яного на язиці». До слова, він пробув там менше року. Через любов до випивки. Ще трохи пізніше був випадок, коли Джерело дало вислів «Краса в тиші». Той, хто це отримав, мав досить розгублений вигляд, і багато хто посміювався.

Сивілла нахмурилась. Через нежить, подумав Віктор, вона мала кумедний вигляд. Хоча сам він щиро ненавидів такий стан.

— Я чула, що ніхто з Об’єднання не сміється над висловами. Інакше це зневага до Джерела.

— Відкрито перед старшими за рангом ніхто не сміється. За інших обставин у деяких язик просто не може всидіти за зубами. Ти вибудувала для себе надто високі очікування.

— М-м-м… — задумано протягнула вона.

— Досі хочеш туди?

— Звісно. Я роками мріяла стати лицаркою Об’єднання. Мені потрібно зробити висновки на власному досвіді.

На мить він подумав чи не похвалити її за цілеспрямованість.

— А як давно ти покинув Об’єднання?

— Три роки тому.

— То тобі тридцять один рік?

Віктор здивувався, але потім зрозумів, що ні для кого не секрет, що більшість лицарів набирають у їхні сімнадцять років.

— Як я бачу, з математикою у тебе проблем немає.

— Ображаєш. Я добре знаю математику. Мама приділила цьому багато часу.

Він не знав, що казати, але хотів підтримати розмову.

— А тобі скільки років?

— Тридцять три.

Віктор думав вона на кілька років молодша. Перед очима пробігли інші тридцяти трьох річні люди, яких зустрічав.

— Вибач, що лише зараз про це подумав, але, гадаю, твій чоловік і дитина чи діти будуть дуже переживати?

Сивілла пирхнула.

— Як на лицаря, хоч і колишнього, ти надто невиховано поводишся. — Віктор пробурмотів вибачення. — Немає в мене ні чоловіка, ні дітей. Я повинна їх мати, чи що? Логічно було б запитати про батьків, а не ось це.

— Вибач, — знову сказав він. — Твої батьки з тих, хто дуже переживає? Я запропоную їм грошову компенсацію.

— Я сирота з чотирнадцяти.

Тепер м’ясо точно стало поперек горла. Сивілла добродушно постукала йому по спині та почекала поки відкашляється.

— А в тебе яка ситуація?

— З родини живі сестра і батько.

— А чому так мало родичів?

Віктор не розумів, що вона має на увазі, і насупився.

— Чи не пора б тобі вже завести свою сім’ю? Об’єднання ж покинув, то маєш багато вільного часу. — Вона мило усміхалася. — Не слід тягнути зі створенням маленьких лицарів, а то постарієш і твоє… насіння стане немічне.

Сивілла на останніх словах подивилася кудись йому вниз, і він мимоволі закрився руками.

— Та як можна казати таке? — Обурився Віктор, відчуваючи, що до обличчя й шиї біжить кров. — Ще й чужим людям!

— Виявляється, справді легко. — Вона почухала носа і втупилася у вогонь. — Як підло, що так легко говорити дурню.

Він вирішив не питати про що Сивілла думає.

— Ну, вибач, що визвірилася на тебе, — за мить вона знову усміхнулася. — Просто чула про чоловіка й дітей так часто, що вже хочеться крові.

— Все нормально.

«Меч, мабуть, краще тримати при собі».

Коли Віктор наївся, почав ходити хатиною та шукати де саме протяг. Багато часу не пішло. Проблема була у щілині біля вікна та під дверима. Зачекавши доки Сивілла доїсть, Віктор закрив першу щілину тканиною, у яке було загорнуте м’ясо. Під двері довелося покласти останній светр. Засув не дуже хотів слухатися, але зрештою він зачинив їх від можливих небезпек. Після цього Віктор сів на табурет біля вікна та витріщився на ліс.

Час від часу хтось щось запитував, але відповіді були короткі. На щоці Сивілли з'явився жахливий синяк і це дуже злило. Коли стемніло, Віктор запалив єдину в хатині свічку і продовжив сидіти біля вікна. Що робилося на вулиці вже не міг бачити, тому дивився на себе або відображення сусідки. Здебільшого вона сиділа нерухомо, рухалася лише щоб змінити положення закляклого тіла та підкинути до вогню дрова. Мабуть, подумав Віктор, почувалася дуже некомфортно. Це гризло його зсередини. Він збирався знову вибачитися, коли вона позіхнула.

— Здогадуюсь, що день вийшов повний вражень. Ще не лягаєш спати?

Вони зустрілися поглядами. Сивілла трохи подумала та піднялася.

— Так, вже час. Ти впевнений, що хочеш спати на підлозі?

— Віддати тобі ліжко тільки справедливо.

Вона повела плечима та пішла до дверей.

— Де саме виходок?

— Наліво. Візьми шубу.

Махнула рукою.

— Я швидко.

Поки Сивілли не було, Віктор переживав хоч би вона в темряві не впала в яму.

«Треба було порадити взяти свічку. Хоча ні, вітер її б загасив».

Коли жінка повернулася, то вся тремтіла. Вона практично застрибнула під покривало. Віктор видихнув із полегшенням, взяв шубу, ліг біля комину та вкрився. Вітер на вулиці й далі завивав, а свічка поволі догоріла. Нежить сусідки по кімнаті не припинявся.

Він підсунувся так близько до полум'я, що довелося з одного боку трохи відкинути шубу, бо інакше загорілася б. Але тіло отримувало тепло нерівномірно і йому все одно було переважно холодно. Віктор скрутився настільки тісно, наскільки лише міг.

— Я так не засну, — різко порушила тишу Сивілла. — І ти, бачу, теж. Бери цю шубу та лягай біля мене.

Він вагався.

— Ти впевнена?

— Впевнена. Не бійся, маленькі лицарі від цього не з’являться.

— Та до чого тут це? — пробубнів він поки підіймався.

Віктор кинув у комин кілька дров, узяв шубу та неохоче пішов до Сивілли. Вона відсунулась, щоб звільнити йому місце. Коли ліг, обійняла за стан. Йому на мить вибило з голови всі думки.

— Розслабся, — тихо буркнула вона.

Перш ніж заснув, Віктор думав лише про те, що власноруч на себе це накликав. І на Сивіллу. Навряд їй подобалася їхня ситуація хоча б трохи.

Протягом ночі довелося кілька разів підкидати дрова до вогню. Вітер на вулиці поволі вщухав поки не стало зовсім тихо. Щойно почало світати, Віктор знову розплющив очі. Попри неодноразове пробудження, за відчуттями добре виспався. Вогонь у комині майже згас, тому він вискочив із обіймів та поспішив знову докинути дрова. Сивілла щось пробурмотіла.

Коли вогонь знову розгорівся, довелося ледь не тулитися до нього. Після тепла під покривалом і шубою поруч із ще однією людиною холод хатини відчувався особливо сильно. Віктор озирнувся навколо, не знаючи, що робити. Спати більше не хотів, точно не настільки, аби знову обійматися з жінкою, яку зустрів учора. Мабуть, слід сходити до виходку, а тоді вирушити до села. Хоч ще й трохи темно, але чого йому витрачати час? Та от шуба лежала поверх Сивілли. Забрати її здавалося йому грубим.

Віктор якусь мить думав і дивився на голову, що єдина не була накрита.

— У чім справа? — тишу прорізав незадоволений тон Сивілли. — Я не на виставці.

Він здригнувся. Якби не заговорила, то так би й не зрозумів, що вона не спить і теж спостерігає за ним.

— Вибач. Я думав чи можу забрати шубу.

— Вона ж твоя.

— Ну, так, але зараз ти лежиш під нею і якщо заберу, то, може, тобі стане холодніше.

Сивілла сіла, схопила шубу та кинула йому однією рукою. Віктор упіймав і здивувався, що вона докинула. Хоч відстань була й мала, але шуба важила багато і він думав ця жінка слабша. З тренуваннями в Об'єднанні в неї, мабуть, було б менше проблем, ніж у деяких знайомих.

— Нам доведеться ще десь шість днів разом провести. Краще домовимося, що за кожної проблеми одразу говоримо, гаразд?

— Так, — у нього вирвалася усмішка, бо все склалося краще, ніж боявся.

Поки одягав шубу, гадав чи варто зробити пропозицію потренувати Сивіллу. Якщо вона справді так серйозно налаштована щодо своєї мрії, то могла б погодитися. Дні минули б швидше, а Віктор би пригадав як це – вчити когось. Як для улюбленого заняття він давно це не робив.

— Якщо хочеш, то можу дати тобі уроки по тому, як керувати мечем. Прийдеш до Об’єднання більш-менш підготовленою. Мабуть, ти потрапиш до числа тих, кого перевіряють перш ніж вирішити чи приймати. У такому разі матимеш шанс.

— Звісно хочу!

Навіть у напівтемряві він бачив як вона зраділа.

За кілька годин Віктор повернувся. Постукав у двері, як і домовлялися.

— Це я.

«Може, назвати своє ім'я? — звівши брови докупи, подумав він. — Ми знайомі не так довго, щоб вона запам'ятала мій голос».

Сивілла відчинила раніше. Усміхнулася так, наче він приніс марципани. Віктор пройшов усередину та зняв з плеча торбу, яка ледь витримувала все, що в неї запихнули.

— Ледь знайшов свічки на продажі. З їжі купив хліб, куряче м’ясо, картоплю і сушену рибу, — він почав викладати усе біля комина. — Смалець і прянощі звісно. І ройбос.

— Ройбос? — Сивілла зазирнула з-за його плеча.

— Це такий чагарник, я приніс його подрібнені листя та гілки. Якщо настояти у воді, то буде непоганий напій. Кажуть, корисний.

Вона присіла поруч і розгорнула тканину з рибою.

— Якщо ти не проти, то я трохи погризу це і тоді візьмусь до приготування курки з картоплею.

Віктор похитав головою.

— Ні, я сам приготую.

Сивілла глянула здивовано, але зрештою повела плечима та почала їсти. Він теж закинув до рота трохи риби, почистив снігом котел та взявся до праці.

Ще ніколи Віктор так не радів своєму вмінню готувати, якому присвятив багато часу за останні кілька років. М'ясо вийшло рівномірно приготоване та зовсім не давке. Хоча хотілося смаженої картоплі зі скоринкою, а вона радше стушкувалася, але на смак це було теж нівроку. Аромат заполонив хатину.

— Нарешті щось тепле їмо, — з набитим ротом сказала Сивілла.

Віктор відірвався від своєї тарілки, щоб набрати на вулиці снігу в ковш. Поставив його на вогонь та продовжив їсти.

— А як годують лицарів?

Він трохи задумався.

— Досить добре. Так, щоб вони мали багато енергії. Порції великі, багато м'яса та масла. Хоча, поки я був у Об'єднанні, то чув, що раніше готували краще. Додавали більше спецій та солі.

— Зрозуміло. — Сивілла дожувала. — Дякую за цю смачну їжу.

— Радий, що сподобалося.

— Знаєш, є в цьому всьому… — вона невизначено махнула рукою. — Свій затишок.

Віктор пирхнув, але змовчав.

— Є пропозиція стосовно того як митися, — сказав він годиною пізніше. — Поки ти будеш тут, я чекатиму на вулиці. І навпаки. Хто ззовні – звісно, бере шубу.

— А де тут можна помитися? — Сивілла зі сумнівом глянула навколо.

— За будинком є балія. Зараз принесу.

Віктор надів шубу та пішов вигрібати її зі снігу. Порадів, що погода не була такою, як учора. Сивілла чекала коли він буде біля дверей та, щойно почула, широко їх прочинила, щоб без проблем заніс балію до хати. Нарешті поставивши ношу в центрі, Віктор перевів подих та взяв біля скрині глечик.

— Це суміш трав для миття, так? — здогадалася Сивілла.

— Угу, — він кивнув, дістав суміш у тканині та поклав біля балії. Разом із котлом пішов по сніг.

На те щоб отримати зі снігу достатньо води пішло чимало часу, але, врешті-решт, Віктор залишив Сивіллу наодинці та почав тинятися біля хатини. Споглядав зимову красу, думав про залишеного на незнайомців коня. Потягнуло походити колами навколо хатини, але вчасно зупинився – Сивілла побачить його через вікно. Він не збирався ганебно зазирати до неї, але їй однаково навряд буде спокійно.

Здавалося, минула ціла вічність поки вона відчинила двері та з широкою усмішкою повідомила, що закінчила. Далі був процес виливання її води та набирання свіжої. Коли Віктор опинився в хатині один та заліз у балію, на вулиці вже темніло. Глибоко вдихнувши, він спробував розслабитися.

«Постійна напруга до добра не доведе. — Подумав. — Варто ставитися до цієї ситуації як до невеликої подорожі, яка обов'язково чомусь навчить. Все непогано склалося. Спілкування зі Сивіллою навіть приємне».

Зрештою, монотонне тріскотіння вогню в комині та плюскіт води під час натирання шкіри травами допомогли досягти відчуття гармонії. Він уже закінчував, коли пролунав жіночий крик. Віктор вискочив із балії раніше ніж усвідомив, що саме почув, зав’язав на поясі светр, аби прикрити те, що точно краще прикрити, та взяв меч біля дверей. Тіло приготувалося до бійки. Пролунав ще один крик, але цей був характерний для білої рисі.

Холод вулиці одразу пробрав до самих кісток. Босоніж Віктор побіг на звук та побачив як Сивілла відбивалася топором від хижого створіння. Воно було розміром з високого коня. Покрите довгою білою шерстю з чорними полосами, мало величезні лапи та ікла. Вуха з китичками притиснуло до голови.

Віктор атакував рись, але та вчасно відстрибнула і знову закричала. Це був жахливий звук. Сивілла скористалася можливістю збільшити дистанцію та поспішила до хатини.

— Тікаймо!

— Ні, я розберуся інакше вона усе рознесе.

Білі рисі були розумними істотами. Помітивши, що чоловік відволікся, звір кинувся на нього. Віктор вивернувся та атакував у відповідь. Пролунав крик болю.

— А будеш знати! — вигукнула Сивілла та знову наблизилася з топором.

Рись позадкувала. Рану на лапі ігнорувала. Здавалося, що вона збирається стрибнути на них.

— Сховайся в хатині!

— Я не кину тебе одного!

— Сивілло! — Віктор почав злитися.

Її можна було б похвалити за те, що не хоче кидати, але це його тільки відволікало. Звір розкотисто прогарчав. Глянув на обох по черзі, незадоволено фиркнув і побіг геть.

Це збило з пантелику.

— Щось я не зрозумів. Він так просто залишив нас?

«Це тому що нас двоє? Чи тому що я його поранив? Чи ми просто надто галасливі?»

Сивілла сильно схопила за руку.

— Будемо думати про це в хатині! — і потягнула всередину.

Зачинивши за собою двері, вони прислухалися. Довгу мить чули лише власне дихання. Віктор стояв би так ще довго, якби не отримав удар по руці.

— Тут водяться білі рисі і ти нічого не міг сказати?

— Я сам уперше бачу тут когось з них, — розгублено відповів він. — Вибач.

Повисла напружена тиша. Погляд Віктора впав на порваний рукав шуби.

— Ти поранена?

Вона здивовано простежила за його поглядом. Скинула шубу та оголила руку.

— Лише кілька подряпин. Могло бути гірше.

Перед його очима вже було видіння як рана починає гноїтися, Сивіллі стає зле і приходить смерть.

— Я вирушаю по мазь.

Вона його зупинила.

— Ніч на носі. Не сміши.

Віктор похитав головою.

— Це може бути серйозне поранення.

Сивілла вигнула брову.

— Ці подряпини на вигляд наче від звичайного кота, заспокойся.

Він зробив ще крок до торби з грошима, але вона знову зупинила.

— Добре, підеш по мазь, але зранку. І тільки спробуй сперечатися – піду з тобою. Буду мерзнути, бо шуба лише одна.

Сивілла вперла руки в боки. Віктор ледь зубами не заскрипів.

— Добре, — кинув на її руку похмурий погляд. — Але справді дивно, що рись так легко втекла. Ці створіння відомі своєю настирливістю.

— Ну, побачити голого мужика вона точно не чекала, — Сивілла безсоромно пробіглася по ньому поглядом.

Аж тепер він згадав у якому був вигляді та прикрився руками, що не дуже рятувало. До обличчя, шиї та вух прилинула кров. Востаннє такий сором Віктор відчував, коли надовго застряг у туалеті через суп, а потім побачив, що за дверима зібралася велика черга та ще й виключно з жінок.

— Відвернись, будь ласка, я одягнусь.

— Так, звісно.

Поки Сивілла роздивлялася стіну, він похапцем натягував одяг і проклинав звіра.

— Я не бачив, що ти брала зі собою на вулицю топора.

Вона досі його тримала та згадала лише зараз. Поставила біля дверей.

— Вже темніло, було трохи моторошно.

— У тебе хороша інтуїція. Все, я одягнувся.

Довгу мить просто дивилися одне на одного. Віктор потребував відволікти їхню увагу на щось, як свіжого повітря.

— Думаю, може, ця рись хвора була, тому втекла.

— Може. — Сивілла, здавалося, стримувала сміх.

— Потрібно розпитати в селі чи справді тут водяться білі рисі. Я чув, що є цирк, який має пару. Може, вони десь неподалік були і змогли втекти.

— Угу. Ти не нервуйся так, я майже нічого не побачила.

— Я не нервуюсь. Як казав мій друг: «Гарне тіло гріх ховати».

Вона не витримала і розсміялася, а він подумав, що було б добре, якби підлога під ногами взяла й провалилася. Але це не тривало довго. Попри настрій, Сивілла теж вслухалася в звуки за хатиною. Віктор був переконаний, що біла рись повернеться та почне руйнувати їхній прихисток, тому був готовий у будь-який момент схопити меч.