Люди Червоного Сонця

У тінях високих гір, під цупкими сірими хмарами, ховався невіданий нині ліс. Його дерева були високі та обплетені зеленими ліанами, листові, але подекуди зустрічалися й колючі. О цій порі, порослі мокрим мохом, вони напували повітря прохолодною вологою, шелестіли гіллям, розганяючи бешкетний вітер.

Люди – мешканці цього лісу, розморені роками проливних дощів, зараз виходили з власних домівок. Вони одягали свої кращі наряди та цілими сім’ями простували до Великого Озера на свято Червоного Сонця. Їх, зшиті з хлопку, плаття були обплетені свіжою листвою, змішувалися з цвітом дерев – віддаючи дань єдності цього народу з лісом.

Соломія не була виключенням, як і кожні два роки, коли настає час призивати Червоне Сонце, вона одягає світлу сукню, обплітається соковитими молодими ліанами та іде до озера. Перед тим прихопивши торбину з травами, які зібрала протягом дощових років – суміш, за запахом чимось схожа на гвоздику. Взявши такої цілу торбу – на кожного мешканця поселення по жменьці, вона виходить на вулицю та мокрим покровом землі ступає до інших.

Біля озера, в тінях сірих хмар, вже збирався натовп. Пляжем розлилося клекотіння бубнів – музика сонячних днів, як називали місцеві. Діти шелестіли наповненими сипучими крупами банками, а дорослі вже наспівували знайомі кожному у цьому місці мотиви обрядової пісні. Кожен палав прагненням призвати Червоне сонце – сонце, що подарує життя врожаю та відродить життєвий ритм лісу, а з тим і поселення.

Снуючи між збудженими хвилями натовпу, Соломія роздавала всім запашні дрібки, отримавши їх, люди закручували трави у листя та закурювли. Пізніше і вона підійшла до ніжної гладі озера, ноги її окутала холодна вода, і вона, також скрутивши трави у лист, закурила ритуальну цигарку. І ось почалося. Народ колихався в єдиному ритмі та наспів протягував слова: «Червоне Сонце, зігрій наше серце!». Вітер розносив вдоволений гул людей над озером, ще трохи і їх життя знов стане теплим та наповненим сонцем, зігріється їх просякнута дощами шкіра. Пляжем поповз жовтогарячий дим від цигарок, навкруги духмяніло мокрим лісом та терпким запахом курильних трав. Народ на високих нотах востаннє протягнув свою мантру, крутнувшись в фінальних рухах танцю, кожен підвів очі до горизонту, де Велике Озеро стикалося з небом, всі очікували коли омите водою, з нього вирине гарячий шар пекучого світла. Але цього не сталося. Коли затихла остання луна від співів – знов пішов дощ, крупний та пекуче холодний. Тут всі і зрозуміли, що сталося те, чого вони всі роками боялися.

«Маків гарячих вода розливається, хто виходить без сонця, з ним повертається, тою ж дорогою, що і прощається» – останній шепіт схвилював її слух, перед тим, як Вир закружив Соломію у мішанину нечітких барв, усипивши.

Тоді я саме прогулювався червоним полем, раніше, мені казали, щоб я не відходив так далеко, але тепер, мені вісім тож, вважаю, строк дії настанови вичерпано. Думаю, варто пояснити, що в той день, я зовсім не шукав пригод собі на голову, ну добре, може трохи і шукав, але точно не таких.

Вона лежала в маковому полі, вся в білому, а волосся було таке вогняне, що здавалося, ще трохи і воно заллє полум’ям все навколо. Маки височіли над її тілом та, розчісуванні вітром, переливалися червоними хвилями. Оманливий запах пробирався до неї все ближче та ближче – спати в такому місці, явно не найкраща ідея, тож не дивлячись на страх, що колючками пробрався під одяг, я все ж підійшов та спробував розбудити незнайомку.

Підштовхнувши її в плече, мені вдалося привести дівчину до тями. Крізь тишу поля почулося сипле дихання, вона розплющила очі. Якщо вам цікава моя думка, то це були найзолотіші очі, що я коли-небудь бачив, достатньо уявити напувану сонцем банку світлого меду, щоб зрозуміти про що я кажу. Я часто чув про фей, думаючи, що то все вигадки, але у моєму уявленні вони були саме такі. Вона уважно подивилася на мене, вивчаючи подряпані на колінах джинси та колись білу футболку, було дивно відчувати її цупку увагу, наче тепер я те опудало птаха, яке минулого тижня ми з дідусем розглядали в музеї. Мовчати далі не було сил, тож я вирішив сяк-так, але вияснити хто вона така.

- Ти хто? – так, знаю, вийшло не дуже доброзичливо.

- На нашій землі ми називаємо себе людьми, – відповіла вона, ні трохи не збентежившись таким питанням. Дівчина допитливо оглядалася навколо, але нічого не знайшовши, знов зупинила погляд на мені, з підозрою примруживши свої медові очі, вона спитала, – а ти хто?

Здивований ситуацією, я зніяковіло відповів, – Та наче теж людина, – я намагався триматися спокійно, але це було непросто.

- Соломія, – і вона простягнула свою руку для привітання.

- Липа, – як і зазвичай я чекав реакції на незвичне ім’я, але таємнича гостя ніяк ним не зацікавилася. Вона все ще сиділа на землі притрушена маковим пилком та облита денними сонцем. Від неї пахло так, наче хтось відчинив шухлядку зі спеціями для святкової випічки, солодко-терпкий запах прянощів.

- То ось де цього разу опинилося наше Сонце, – з захватом мовила вона, оглядаючи небо, а потім квіти, – Липа, чи не бачив ти його? Червоне Сонце, воно повинно бути десь тут, на цій землі! – не встиг я придумати мільйон запитань, як позаду мене тяжко зашелестіло поле, і це було точно не від вітру. Обернувшись, я побачив, як щось проривалося крізь зарості макових стеблів, безжально колихало траву. В намаганнях розгледіти, що ж здійняло такий переполох, я відволікся. Аж раптом Соломія засміялася та так гучно, що я ледь підскочив.

- Ах, знов ти, чортяка! – прокричала вона комусь у полі, – Я думала тебе ще з минулого разу навчили, що не можна тобі іншими світами мандрувати! – створіння з поля у відповідь їй тільки прошипіло, а потім, пустивши ще пару хвиль, показалося з трави. Це була велика змія темного зеленого кольору, я таких ще не бачив, а очі її палали золотом так само як і у Соломії.

- От дідько, – пробубоніла дівчина, та схопивши мене за руку, потягнула звідти. Ми побігли в інший бік поля, в сторону дороги. І я мчався як міг, чуючи, що позаду тяжко насувається лихо, – Ти не хвилюйся, – тяжко дихаючи та посміюючись, кричала мені Соломія, – він, може і виглядає великим та страшним, але толку від того небагато, він все ще програє триногій собаці у бігу.

Не знаю скільки ми так неслися, але коли, нарешті попереду показались перші поверхівки міста та асфальтовані річища доріг, легені мої палали. Ні на хвилю не зупиняючись, Соломія вже тягнула мене у відкриті двері під великою вивіскою «Антикваріат. Крамниця «Сонце».

Влетівши в прохолоду крамниці, нас оточив сонний пил старих речей, що, здавалося, віками стояли підпираючи стіни кімнати. За стійкою засідала якась стара жінка та її папуга, що як мені здалося, в минулому був зеленим, але зараз його пір’я ніби лиснілося сивиною.

Я все намагався прийти до тями, від пилу защипало в носі та захотілося чхати.

- О! То он як виглядає дім Сонця на вашій землі, – протягнула Соломія здивовано та продовжила захоплено споглядати речі. Тим часом жінка за прилавком, якраз звернула на нас всю свою увагу, і було ясно як день, що вона не перебувала в захваті від гостей, що так нахабно порушили її притрушений пилом спокій.

- Чи шукаєте щось конкретне? – крикнула вона, і їй пискляво покрикуючи, вторив папуга; якщо б не той факт, що у старої були обидва ока цілі, вона була б схожа на справжнього пірата з вірним птахом під боком.

- Де у вас продається коштовне каміння? – спитала Соломія, здається, дівчина навіть не відчула всієї суворості бабці та її папуги, я навіть трохи позаздрив. Та щось просипіла та підвелася з-за прилавку. Підійшовши до вітрини, вона показала нам на заплямоване відбитками скло. Особисто я бачив розкидане полицею каміння, але Солмія, судячи з її веселого скрику, знайшла в тому явно щось набагато більше. Вона пальцем вказала на невеликий жовтий камінь з червоними розводами.

– Ось воно, – прошепотіла вона мені, – Сонце.

Позаду хтось відчинив двері і мене приємно обдало теплим вуличним вітром, але потім я почув шипіння та скрип дерев’яних дещиць під тяжкою тушою змії. В цей момент Соломія як раз розплатилася за камінець та роздумувала над пропозицією старої купити ще й старий торшер, але не так доля випала, – Біжимо! – прокричав я, схопивши її за руку.

Чи варто згадувати, що ми не встигли. Наступні події я пам’ятаю не дуже чітко, лише те, що змій, мов найвправніший дзюдоїст, викрутився та вдарив мене своїм хвостом по голові, в очах у мене заблимало, мов у новорічної гірлянди. Соломії він обвив своїм холодним тілом руку, де та тримала камінь-Сонце, і забравши його, зник. Сивий папуга переполохано літав крамницею з криками «Боже, поможи! Боже поможи», і тепер вже бабця-пірат підкрикувала в такт своєму вірному птаху.

Соломія вся похмурніла, її золоті очі блистіли образою та злістю.

- Хоробрий, Липа, – це вона певно до мене зверталася, – нам треба відшукати моє Сонце до заходу вашого, інакше світ мій проведе довгі роки утопаючи в дощах, – так казала вона, і золота сльоза скотилася по її щоці. Точно фея подумав я, але що ж я зможу зробити?

- Ми знайдемо його! – прозвучала моя впевнена відповідь, іншого вбору не було.

Під звуки хаосу, що і досі відбувався в крамниці антикваріату «Сонце», ми вийшли на вулицю. Змія вже давно втекла в невідомих напрямках, тож треба було думати, як її тепер наздоганяти.

Ми ходили річною набережною, з одної сторони землю пестили теплі літні води, з іншої – мов кам’яні велетні, тупотіли будови міста. Так ходили ми довгі хвилини, роздумуючи план, та врешті-решт, я все ж наважився розпитати Соломію про як вона каже «її землю».

- Наш народ дуже шанує землю де живе, наш ліс та дерева, що там ростуть, вони частина нас, – тяжко зітхнувши дівчина мовила далі, – якщо не знайти Червоне Сонце дощі можуть затопити ліс, поля і наші будинки, а на терени наші опустяться темні хвороби.

Як ви могли помітити, пригоди я таки собі знайшов. Тож все значно серйозніше ніж я уявляв.

- А хто такий змій, - намагався зрозуміти я, – чому він не хоче щоб сонце повернулося на ваші землі?

Сумно зітхнувши йому відповіла Соломія, – Він служник чорних печер, там він в холодних водах живе і темрявою харчується, – повернувшись до мене, вона промовила, – Липа, він просто набридливий і гидкий, тільки за себе і думає, якщо він принесе Сонце до наших земель, то одразу ж в темряві печер своїх він його скриє назавжди. Нам треба принести Сонце, як заповідав мені Вир «хто виходить без сонця, з ним повертається, тою ж дорогою, що і прощається».

Роздумавши над цим, мені раптом, прийшла одна ідея:

- Соломіє, нам треба іти на макове поле, змій буде там я певен! – сказав я і ми швидше побігли.

Тут вона знов засміялася, і щастя запалило її золоті очі – «…з ним повертається, тою ж дорогою, що і прощається», – ну авжеж! Я з’явилася на маковому полі, як і змій, а отже і повернутися назад ми можемо тільки з того поля, – і знов її сміх солодко розлився світом.

Небо темніло, промені скочувалися по землі, залишаючи по собі сутінкову димку. Тим часом ми вже добігали до макового поля, воно яскраво палало червоним у півколі сідаючого сонця. Біжучи, я бачив як зовсім недалеко, попереду, колишуться квіти, і знав, що це змій їх хвилює. Соломія бігла з іншого боку, її гаряче волосся опікало мені зір.

І ось ми стоїмо посеред поля, змій путається в траві недалеко від ніг, між його шипіння можна почути вимову закляття повернення на їх землі. Акцент його явно був далекий від чистої української, може французи ближче.

- «Маків гарячих вода розливається», – почала шипіти гадюка. Але в мене був план, тож я стояв та тихо шепотів Соломії, що ще не час, а поки той продовжував, – «Хто виходить без сонця, з ним повертається тою ж дорогою, що і прощається», – лунав переможний шепіт.

- Зараз! – гукнув я Соломії та ми кинулися на змія.

Він забрикався, але це було марно, вже почув Вир мантру змія та затягнув нас в марево кольорів, наче в одній великій палітрі все змішалося, і в кінцевому випадку розтеклося по картині яскравими образами.

Коли я отямився, голова гуділа мов зламаний телевізор, штани намокли, і я щиро вірив, що це не через те, що я надто перелякався міжземельних перельотів. Коли мара розвіялася і я знов зміг чітко бачити, я поглянув униз. По пояс стоячи в яскравій воді та такій кольором жовтогарячій, наче лава вона розливалася навколо мене. Соломія стояла на березі та широко посміхалася, поряд з нею стояв чоловік низький та худий, шкіра його була зеленувата, а дихання гучне та сипле, схоже на шипіння, невже це та змія…

- Я знала! – радісно крикнула дівчина, – Знала, що це ти!

У руці чоловік з зеленуватою шкірою тримав звичайний камінь, а коли розтиснув кулак, камінь той піском розсипався та розвіявся вітром. Тим часом позаду мене вставало велике червоне сонце, його тепло обіймало мені спину та наче пробираючись в саме серце окутувало його пашілим літом. Велике Озеро омило Червоне Сонце водою та житиме тепер народ лісовий ще багато років.

На березі вже здіймався гомін, люди в нарядах обплетених листвою та ліанами, сходилися до води, вони радісно махали мені та кричали «Червоне Сонце, зігрій наше серце!». Соломія тим часом зникши та знов з’явившись з плетеною торбою, всім роздавала жменю трав запашних, люди скручували згортки та курили, поки берег не затопила золота димка пахучого гарячого туману. На землі їх прийшло літо, пряний аромат новонароджених квітів та пропареної теплом листви лагідно літає повітрям хвилює жителів надіями.

Поки народ танцював та вітав нове Сонце, злу образу затаїв на них змій. Тепер коли і руки він має і ноги, вирішив викрасти Липа – Червоне Сонце народу. Хитрістю він намагався до нього пробратися, зайти у воду гарячу, засвічену сонцем. Але водная лава не давала і кроку ступити. Розчарувавшись, забрався він геть назад до печер та заснув до наступних дощів.

- Слався велике, Сонце Червоне, омите водою та світлом життя плетене, о Гаряче Сонце, зігрій наше серце! – кричали люди і довго ще свято тривало, а кожні два роки по маковим полях, сонця червоного шукачі ходили у надіях вас віднайти.