1 розділ

Я сиділа за партою, не видаючи жодного звуку. У нас дуже сувора вчителька з біології, тому кожен з учнів розмовляв тільки тоді, коли вона запитувала. Уважно подивившись на парти, Людмила Семенівна сказала:

— Залишили тільки ручку й зошит! Все інше — швидко заховали!

Після цього вона почала кожному роздавати листочок із завданнями.

— Якщо я побачу, що хтось списує — заберу роботу і поставлю два! — суворо попередила вчителька.

Сьогодні в нас контрольна з мого «найулюбленішого» предмету — біології, який я шалено «обожнювала» завдяки вчительці. Колись він мені подобався, але це було ще в п'ятому класі. Тоді у нас вела біологію інша вчителька, добра та весела, її всі любили. Але незабаром вона пішла в декрет, і відтоді у нас веде Людмила Семенівна, яка є повною протилежністю попередньої біологічки.

На моїй парті з’явився листок із питаннями. Я уважно їх прочитала і почала давати відповіді. На другому завданні я трохи відволіклася, побачивши, як мій сусід по парті, Назар, дістає смартфон із рюкзака у той момент, коли Людмила Семенівна роздавала листочки іншим однокласникам і була повернута до нас спиною.

— Назаре, сховай! Вона ж помітить! — пошепки, але обурено сказала я йому. Проте він не послухав і почав клацати по екрану, ймовірно, шукаючи відповіді на завдання в інтернеті.

«Ну і нехай. Головне, що я його попередила», — подумала я і продовжила писати, трохи відсунувшись від сусіда.

Через кілька секунд я почула:

— Камілло! Камілло!

— Чого тобі, Назаре? Не відволікай мене!

Він підсунув мені свій телефон і запитав:

— Слухай, подивися сюди. Скажи, що в параграфі не так було написано, як в тут, в інеті. Камілло, подивися!

Не встигла я навіть прочитати, що написано на екрані, як боковим зором побачила, що біля нашої парти стояла Людмила Семенівна. Коли я глянула на вчительку, то помітила, що обличчя у неї було зле й незадоволене.

— І що це у нас тут таке? — спитала вона, дивлячись на телефон, який лежав посередині парти.

— А це не мій, — заявив Назар, роблячи чесний і безневинний погляд.

— Як це не твій?! Людмило Семенівно, це мобільний Назара, а мій у кишені! — я витягла звідти свій телефон і показала його біологічці.

— Я не винен, Людмило Семенівно! Вона сама в мене його попросила! Я просто…

Не встиг Назар договорити чергову нісенітницю, як вчителька забрала роботи у нас обох. Просити їх повернути назад не було сенсу, бо в неї такий характер — роботи вона нікому ніколи не повертає.

Найближчі півгодини я сиділа мовчки, підперши голову рукою і дивилася на підлогу. Не знаю, що весь цей час робив мій сусід. Я не дивилася в бік цього мерзотника.

Можу сказати одну річ точно: він не стане хвилюватися за оцінку з контрольної, оскільки однією задовільною оцінкою не перекриєш усі двійки, які він отримував протягом місяця.

Через деякий час у мене трохи затекла рука, і я вирівняла спину, змінивши позу. Ненароком поглянула на Назара: він грав у якусь гру на телефоні й посміхався. Цікаво, він хоч вибачиться за цей випадок? Адже він так мене підставив...

Продзвенів дзвоник. Ну ось, нарешті. Я мало не померла від нудьги.

— Роботи мені на стіл і всі вільні! — сказала Людмила Семенівна і далі продовжила щось писати за своїм столом.

Коли частина класу вийшла і Назар разом із ними, я підійшла до біологічки й боязко запитала:

— Ви поставите мені двійку?

— Є інші варіанти? — відповіла вона питанням на питання, не підіймаючи очей.

— Але... У всьому винен Назар. Адже це був його телефон. Я чесно відповідала на питання. Це він мене відволік... — мимрила я собі під ніс.

Нарешті вона відклала в сторону папери, подивилася на мене і, примружившись, сказала:

— Послухай, крихітко, мені все одно, чий це був телефон. Дивились ви в нього обоє. Ось я і забрала роботи у двох. Тут все справедливо. А зараз іди, у мене дуже багато роботи.

Захопивши із собою спортивну форму, я вийшла з аудиторії біології в пригніченому стані й пішла в роздягальню. На що я тільки сподівалася, підходячи до неї?..

— Камілло, як ти? — запитала Марта, моя однокласниця, коли я опинилася біля спортзалу.

— Погано, — сумно відповіла я, — в усьому винен Назар і його безглуздий телефон, а покарали нас обох. Уявляєш, він після уроку навіть не вибачився!

— І не вибачиться! — зітхнула Марта.

— Так... У нього ж нічого святого в душі немає. Йому двійкою менше, двійкою більше... Але я ж добре вчуся! Навіщо він так зі мною? — на моїх очах з'явилися сльози.

— Не переймайся так. А він просто бовдур, — відповіла Марта і пішла в сторону їдальні, а я зайшла в роздягальню, сподіваючись, що хтось ще з однокласниць пожаліє мене, або хоча б зверне на мене увагу. Зізнаюся, в той момент мені хотілося тільки розради. Але всі були зайняті своїми справами, і ніхто навіть не помітив, як я увійшла. Нічого, я вже звикла, що всім на мене начхати.

Незабаром усі уроки закінчилися, чому я була безсумнівно рада. Після школи я вирішила трохи прогулятися, намагаючись забути сьогоднішню ситуацію в школі. Поспішати нікуди. Мама з татом поїхали на свято до моєї хрещеної, залишивши мене одну на господарстві, оскільки повністю мені довіряли. Уроки в мене ніхто ніколи не перевіряв, я завжди все робила на совість.

Коли я вже зайшла у свій під'їзд і почала підійматися по сходах, то зустріла свою сусідку знизу, тітку Вікторію, яка підбігла до мене, наче якась скажена.

— Камілло!!! Де ти ходиш?! Камілло, якого дідька?!

— Чого ви так кричите? Що таке? — розгубилася я.

— Ти ще питаєш?! Ти мені будеш робити ремонт стелі! Чого ти стала як вкопана?! Біжи додому швидше!

— Що? Що ви маєте на увазі?..

— Кран закручувати вмієш, чи батьки так і не навчили?!

Тільки після цих слів я зрозуміла, що у мене в квартирі потоп. Та й добрячий, якщо в сусідки стелю затопило! Я швидко помчала на свій поверх і, відкривши двері, зайшла до квартири. Як тільки я ступила за поріг, то відразу ж відчула холодну воду в себе під ногами. Відразу побігла на кухню і вимкнула кран. У цей момент мені стало дуже страшно. Я затопила нашу квартиру і квартиру сусідки знизу. Коли про це дізнаються батьки, мені кінець...

Я стояла в холодній воді по щиколотку і думала наскільки я дурна, що залишила не тільки відкритий кран, але й немитий посуд у мийці. Найтупіше те, що я ще думала помити його сьогодні вранці, але вилетіло з голови. Як же я могла не закрутити кран... На мене це зовсім не схоже.

Я не стрималася, і по моїх щоках миттєво потекли сльози. Зараз мені хотілося просто провалитися в прірву...

— Камілло, донечко, — почула я ніби крізь стіни, а потім якось раптово розплющила очі й на мить зовсім не відчула тіла... Я прокинулася і зрозуміла, що це все був сон. Я лежала в ліжку, а наді мною стояла мама. Моє серце розривалося від биття. Це сон. Всього лише сон! Моїй радості не було меж! Мене не так вже й часто відвідують нічні кошмари, але цей сон був настільки правдоподібний... Я все пам'ятаю до найменших подробиць…

З надією, що цей сон не стане дійсністю, я вийшла з будинку близько восьмої години ранку і пішла до школи. Пройшовши метрів сто, я зустріла продавчиню з кіоску, яка запитала у мене, котра година. Я їй відповіла, а потім почула нявкання кота й озирнулася — дійсно, в траві лежав білий пухнастий кіт. Тільки після цього я згадала, що саме так і починався мій сьогоднішній жахливий сон.

У цей момент мені стало конкретно не по собі. Недовго думаючи, я втекла подалі від того місця і навіть не на жарт задумалася, чи не прогуляти мені сьогодні школу. Сівши на лавочку біля одного магазинчика, я зрозуміла, що у мене трусяться руки і коліна. Я ніколи не вірила в те, що сни можуть збуватися.

Через п'ять хвилин я більш-менш заспокоїлася і переконала себе, що сьогодні не може бути контрольної з біології. По-перше, Людмила Семенівна нас про це не попереджала, а по-друге, ми тільки почали вчити тему. А продавчиня і кіт... Напевно, це збіг...

Прийшовши до школи і зайшовши в аудиторію, я помітила Марту. Вигляд у неї був стомлений і трохи наляканий.

— Привіт! Ти чого така сумна? Що трапилося? — я підійшла до неї і поклала рюкзак на парту.

— Привіт. Ти знаєш, що сьогодні контрольна з біології? Я взагалі нічого не вчила. А ти?

Десь секунд десять я збиралася з думками, поступово розуміючи, що мій сон все ж таки збувається. Мене пронизав нестерпний страх, а серце калатало так, що я чула його биття не тільки в грудях, а й, здавалося, в горлі. Миттю я взяла рюкзак і вибігла зі школи до того, як пролунав дзвоник. Після цього, не замислюючись, я помчала в сторону невеликого ринку, який знаходився біля школи. Куди завгодно, але тільки не туди, де відбувалися події мого сну.

Я проникла всередину базарчику, помітивши серед безлічі людей якесь знайоме обличчя. Не надавши цьому великого значення, я відійшла в сторону і побачила, що саме те саме «знайоме обличчя» (а саме хлопець років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, тобто майже мій ровесник), йде в мою сторону. Хоч я на нього не дивилася, боковим зором встигла зрозуміти, що він високого зросту і в плащі. Можливо, це була параноя, але у мене звідкись виникли думки, що йому від мене щось потрібно. Я дуже злякалася і пішла між рядів ринку, де продавці зазивали купити свій товар. Я вирішила, що при людях він не заподіє мені шкоди, навіть якщо й наздожене. Чомусь я вирішила, що він хоче мені нашкодити...

Перший раз я була в такій ситуації. Хоча, може, я себе накручувала.

Прилавки закінчилися, і я звернула наліво. Побачивши хвіртку, я впевнено попрямувала до неї. Я штовхнула двері, проте вони мені не піддалися.

«Ну ось, глухий кут», — подумала я і різко обернулася. Переді мною стояв той самий хлопець, який мене переслідував. Я крикнула від несподіванки і зробила крок назад, але він приклав палець до своїх губ і сказав:

— Тихіше, будь ласка, тільки не кричи.

— Що тобі від мене потрібно?! Допоможіть! — крикнула я ще голосніше.

Він підійшов до мене впритул і повторив:

— Я не зроблю з тобою нічого поганого, Камілло.

Той факт, що він знав моє ім'я, поставив мене в цілковитий ступор.

— Звідки ти...

Ну звичайно, він маніяк! Напевно, він знайшов мене в соціальних мережах і вистежував, ось чому його обличчя мені знайоме!

Я штовхнула його, але він навіть не похитнувся.

— Допоможіть!!!

Хлопець закрив мені рот рукою. У цей момент у мене в голові встигла промайнути думка, що так і закінчиться моє існування, що мені не судилося знайти «того самого», отримати престижну роботу, придбати будинок біля моря і жити довго й щасливо до самої старості. Так, мої мрії...

— Я прошу тебе, просто повір мені: я не заподію тобі шкоди, — тихо сказав хлопець, подивившись мені в очі. — Я знаю тебе, а ти мене. Просто, можливо, не пам'ятаєш, але ми бачимо один одного у снах.

Він прибрав долоню з моїх губ. Я була приголомшена його словами, але мені, як і хвилину тому, хотілося просто втекти від нього подалі.

— Відпусти мене, — я заплакала, — що тобі потрібно?

— Щоб ти мені повірила, — сказав він ще тихіше, — добре, давай так. Я перекажу твій сьогоднішній сон. Ти була в школі і писала контрольну з біології. Твій однокласник Назар тебе підставив і у вас в обох забрали роботи. Після уроків ти підійшла до вчительки, а потім пішла в роздягальню, де розмовляла з подругою Мартою. Потім ти пішла додому і дізналася, що влаштувала потоп.

Я стояла у повному шоці від того, що відбувалося. Ніби втративши вміння розмовляти, я відкрила рот і просто дивилась на незнайомця. Що коїться? Я з'їхала з глузду? Або це продовження мого кошмарного сну?

— Хто ти? — видавила я з себе, зробивши глибокий вдих. Тепер він лякав мене більше, ніж кілька хвилин тому. Набагато більше.

— Я сновидець, — відповів коротко, посміхнувшись, — протягом десяти років я займаюся усвідомленими сновидіннями. Кілька місяців тому я почав бачити твої сни, бути в ньому стороннім спостерігачем. Ти періодично теж бачила мене, тому, можливо, моє обличчя тобі знайоме. Коли це сталося вперше, я не надав цьому значення, але ти почала снитися мені на постійній основі. Саме зі снів я дізнався, де ти навчаєшся, і в один день прийшов побачити тебе. Спочатку я думав: снишся ти мені, ну і гаразд. Але ні, все по-іншому. Мені сняться твої сни, я зрозумів це тільки через місяць. Ти особлива, як і я.

Після цих слів я забула, як дихати. Я дивилася на нього і розуміла, що з кожним його словом у мене виникало дуже багато питань. До речі, я нарешті встигла розгледіти риси його обличчя. На вигляд хлопець був симпатичний. Очі у нього були добрі, я встигла помітити. І вони були якогось фантастичного кольору, ніби золоті. Але я відразу зрозуміла, що, скоріш за все, це лінзи. На лобі було кілька зморшок, мабуть, часом він дуже емоційний. Коли я розглянула його зовнішність, я тихо промовила:

— Я нічого не розумію.

Він зітхнув і відповів:

— Знаю, тому що все дуже складно. Але запевняю тебе: я детально тобі усе розповім, якщо ти більше не будеш кричати. Пішли краще в кафе? Туди, де багато людей, щоб ти не думала, що я збираюся тебе ображати, — він потягнув посмішку.

Мій вираз обличчя залишався кам'яним, я все ще не могла змиритися з тим, що хтось може бачити мої сни. Що він сказав? Чим займається? Усвідомленими сновидіннями? Що це?.. А ще він сказав, що я особлива, як і він.

Ось тобі й день. Ні, я точно втратила глузд.

— Ну добре, — я ковтнула слину і боязко зробила крок вперед. Він пішов слідом за мною. Запропонувавши піти в заклад недалеко від ринку, ми перейшли дорогу, пройшли близько ста метрів і зайшли усередину невеликої кав'ярні, в якій сиділо досить багато для мого спокою людей.

Це був районний еспресо-бар і тут я була перший раз. Зазвичай я ніколи не заходжу в подібні місця, особливо біля школи. В нашому районі є прекрасний заклад, куди ми постійно ходимо з батьками, коли лінь готувати. Там всі офіціанти знають нас, а ми їх. А ще у них приголомшливі освіжаючі напої.

Звичайно, зараз мені найменше хотілося сидіти з цією людиною в подібному місці, однак у мене було до неї катастрофічно багато питань.

Ми примостилися за невеликим дерев'яним столиком з лівого боку від входу, біля стінки. Її прикрашала невелика картина, на якій був намальований дуже гарний водоспад. Стільці виявилися в цьому кафе м'які і приємні на дотик. Тут було дуже затишно, тому хотілося обпертися, замовити багато морозива і базікати до самого вечора, якби я була з подругою. Але переді мною цей дивний хлопець, якому від мене безумовно щось потрібно. Як тільки я усвідомила, про що зараз піде мова, я ковтнула слину і напружила спину. Я кинула на нього боязкий погляд і швидко відвела очі в сторону. Він не повинен знати, як мені страшно. Я повинна бути хороброю.

— Слухай, Камілло, — почав він, говорячи досить тихо. Це не дивно, адже в якомусь метрі від нас розміщувався інший столик, за яким сиділи мовчазні жінка з чоловіком. — Насправді, я неймовірно радий, що нарешті знайшов тебе.

— Я тут тільки тому, що ти переказав мій сьогоднішній сон, який апріорі ніхто не може знати. Давай без води, окей? Ближче до справи, — я була сувора і мені це подобалося. Головне показати йому, що я його не боюся.

Хоча мені, правда кажучи, було дуже страшно. Не так його самого, як речей, які він говорив. Якась ліва людина бачить мої сни вже кілька місяців, подумати тільки! Сновидіння — особистий майданчик і власне затишне місце кожної людини. Бачити їх комусь чужому здавалося мені справжнісіньким злочином.

— Добре, — він кинув погляд на стіл, де лежало меню, — тільки давай для початку в нас приймуть замовлення.

Ми покликали офіціантку і замовили по чашечці латте. Я хотіла замовити ще фруктовий пиріг (мені дуже сподобався його вигляд в меню), але я втрималася від такої спокуси. Зайві калорії мені ні до чого.

— Я розумію, ти хочеш знати все і відразу, але так не вийде, — хлопець зітхнув, — мені в будь-якому випадку доведеться почати здалеку.

— Розповідай, — подивилася на нього холодним поглядом, — часу в мене сьогодні багато.

— Я Дем'ян, — представився він, трохи посміхнувшись.

— Круто, — відрізала я, відводячи погляд на підлогу, — не чекай «приємно познайомитися». Це не так.

— Я і не чекаю, — сказав він, перейшовши ще на більш тихий тон. — Коротше, слухай. Як я говорив, я займаюся усвідомленими сновидіннями вже десять років. Все почалося, коли мені було одинадцять, саме в той час я чомусь почав активно усвідомлювати себе уві сні. Так тривало близько п'яти років. Мені здавалося це весело і незвично, я мало замислювався про це явище, що взагалі воно собою являє. Але десь у шістнадцять мені захотілося почитати літературу на цю тему. Ось, напевно, з того моменту все і почалося.

— Що почалося? — я схрестила руки на грудях і з докором на нього подивилася. — Ти став проникати в чужі сни?

— Ні, — втомлено відповів він, — якщо раніше я просто усвідомлювався у снах і робив, що хотів, то десь починаючи з шістнадцяти років я почав керувати сюжетами своїх сновидінь.

«Можна тільки уявити, чим підліток міг займатися у снах, сюжетами яких він сам керував», — промайнуло в мене у голові.

— Сподіваюся, ти не станеш мені переказувати все, що ти там робив? — я видала легкий смішок і зрозуміла те, що незважаючи на дикий страх та дискомфорт перед ним, зі сторони я трималася дійсно непогано.

«Може, він і думки читати вміє?»

— Ні, не стану. Повір, все дуже серйозно, — з тривожним поглядом сказав він, — дослухай до кінця і все зрозумієш.

Офіціантка принесла наше замовлення і побажала гарного дня. Я криво посміхнулася — цей день вже не буде гарним.

— Кілька місяців тому ти почала мені снитися, — продовжив Дем'ян, — тобто твої сни. Але це я зрозумів вже потім. Звичайно, я не знав, що ти реальна людина і думав, що мені просто сниться дівчина. Але ти снилася щоночі. Майже кожну. Це викликало у мене інтерес: а чи не існуєш ти в реальності? Можливо, я просто постійно бачу тебе десь боковим зором, а підсвідомість має властивість запам'ятовувати всіх людей, ось тому ти і з'являєшся у снах. Але ні, — він зробив паузу і сьорбнув латте.

— Що саме тобі снилося? — поцікавилася я.

— Різне. Наприклад, як ти в лісі гуляєш, як рятуєшся від пожежі в бібліотеціі, як...

— Пожежа! — голосно сказала я, подивившись на нього здивованими очима. — Я пам'ятаю той сон. Я прокинулася в холодному поті, а потім ще півдня відходила від цього кошмару.

— Я теж пам'ятаю. Пам'ятаю твоє перелякане обличчя... Як ти плакала... — сумно пробурмотів він, дивлячись кудись у бік, — я теж там був, Камілло. Біг за тобою.

Я сиділа повністю приголомшена. Мені хотілося кричати від усього цього. Я уривчасто дихала і ледве тримала себе в руках.

— Хто ти? Ти що, чарівник?.. Як ти це робиш? Як проникаєш у сни?! — витріщивши на нього очі, я зрозуміла, що говорю надто голосно.

— Тихо! Чого ти кричиш? — з божевіллям в очах сказав Дем'ян, підкладаючи палець до губ. — Який чарівник? Ти з глузду з'їхала?

— Поясни мені, що все це означає!

— Я намагаюся!

Озирнувшись, я подивилася на інших людей в кав'ярні. По-моєму, нас ніхто не чув і нікому не було до нас ніякого діла. Та мовчазна парочка, що сиділа недалеко від нас, вже пішла.

— Я не чарівник, як ти висловилася, — з якоюсь незрозумілою мені відразою сказав Дем'ян і закрив обличчя долонями, — що ти взагалі верзеш...

— Верзу, тому що нічого не розумію!

— Коротше, слухай далі. Із снів я дізнався, де ти живеш і вчишся...

— Чудово! — я сплеснула в долоні і витріщилась на нього. — Тоді питання: як ти зрозумів, що я існую, що я реальна людина?

— Так і зрозумів, — знову перейшов на тихий тон Дем'ян, — легко і просто.

— Як?..

— Тобі снилися сни, де ти виходиш з дому або йдеш додому... Я просто приїхав у твій район і знайшов цей самий будинок. Сидів навпроти у сквері й чекав, коли ти вийдеш. І ти вийшла. Звичайно, була ймовірність, що це все збіг і тебе не існує, але... Коли я побачив тебе...

— О господи, — я поклала долоні на щоки і обперлася ліктями об столик, — так ти просто... Ти... Ти стежив за мною! Скільки разів ти так робив?! Тобі було не лінь?.. Боже, ти просто божевільний! Сталкер!

— Сьогодні, — відповів спокійно Дем'ян, — я зробив це один раз. Сьогодні.

Як же мені захотілося в цей момент взяти і вибігти... Раптово я затремтіла, а сльози почали пробивалися назовні. Я розуміла — зараз плакати ні в якому разі не можна. Я сильна. Я повинна залишатися сильною. Я повинна дізнатися все до кінця.

— Камілло... — сказав Дем'ян моє ім'я з якоюсь ніжністю в голосі, — як ти вже зрозуміла, сьогодні мені снився твій сон. Той неприємний випадок у школі.

— Але тебе ж не було в класі. Я пам'ятаю, там не було нікого зі сторонніх.

— Мене там і не було. Іноді мені сняться сни з тобою, де я просто спостерігач, — пояснив Дем'ян, — цей був одним із таких.

— Що все це означає?.. Що тобі потрібно від мене? — я насупила брови і відчула комок у горлі. Я не знала, що ще говорити. Було таке відчуття, ніби все це безумство — просто продовження жахливого ранкового сну. Хотілося, щоб все закінчилося.

— Сьогодні я прокинувся й остаточно згадав, де приблизно в реальності бачив твій будинок. У снах він постійно був навпроти скверу, тому мої пошуки були недовгими — у нас у місті їх не так вже й багато. Сів на лавочці й через якихось п'ятнадцять хвилин побачив тебе. Я знаю, що ти здивована всіма цими речами, але уяви, як здивувався у той момент я.

— І далі що? Ти пішов за мною?

— Так, — зізнався він, кидаючи винуватий погляд.

— Стежив за мною... — я знову склала руки на грудях і з презирством на нього подивилася.

— Я просто хотів з тобою познайомитися, — зізнався він, — нічого кримінального.

— Ага, нічого! — крикнула я. — Знаєш, є деякі нестикування. Ти говориш, що з шістнадцяти років можеш керувати своїми снами. Значить, якби ти дуже захотів, ти б запросто вийшов із мого сну. Або як це там називається?.. Коротше, просто уявив би собі інший сюжет. Але ти чомусь продовжував бути в моєму сні.

— Так, тому, що не все так просто, як ти думаєш... — Дем'ян зітхнув.

— І ще питання: як ти дізнався, що це мій сон? Ти підійшов до мене з упевненістю, що мені снилося те ж саме, що й тобі. Так звідки ти це знаєш? Може всі ці сни, що снилися тобі зі мною — лише твої сни, в яких я просто фігурую. Поясни мені це.

— А пам'ятаєш, що я ще казав? — Дем'ян знову з якоюсь тривогою в очах подивився на мене. — Що все дуже серйозно.

— Так, серйозніше не буває, — з сарказмом відповіла я. — Так що?

— Знаєш, боюся, я не зможу розповісти тобі про все в людному місці...

— Починається! — неприязно крикнула я. — Ну ні. Тут і крапка. Нас ніхто не підслуховує, якщо ти боїшся цього. І взагалі, — я відпила латте, — сто відсотків цим займаєшся не тільки ти. Можливо люди навіть в цьому кафе знайомі з поняттям «усвідомлене сновидіння». Отож, досить. Я не настільки дурна, як може здатися з першого погляду. Я з тобою нікуди не піду.

— Камілло, ти не розумієш, — роздратовано сказав Дем'ян, — я зайшов набагато глибше багатьох. Навіть якщо в цьому кафе і є люди, які займаються усвідомленими сновидіннями, вони не перетинають кордон дозволеного. А я, — прошепотів він, — перетнув.

— Який кордон? — запитала я в нього пошепки — його тоном — і покрутила біля скроні.

— Камілло, я не заподію тобі шкоди. Я хочу тебе захистити. Заодно і себе.

На цих словах я зрозуміла, що у мене більше немає сил терпіти цю людину. Схоже, у нього просто не все в порядку з головою. Він якось навчився бачити чужі сни, а зараз тупо пудрить мені мізки. Я була впевнена, що я у нього така далеко не перша.

— Мене не треба захищати! — крикнула я і встала зі стільця. Мені вже урвався терпець. — Слухай уважно: більше не наближайся до мене! І досить проникати в мої сни! Причепись до когось іншого! — з цими словами я дістала з кишені купюру, кинула на стіл і вибігла з кав'ярні. Так, саме вибігла.

Додому я мчала провулками, розуміючи, що там по суті теж небезпечно, адже він знає, де я живу. Але у мене був план — якщо він наблизитися до моєї багатоповерхівки, я тут же зателефоную в поліцію. Я його попередила.

Я жила порівняно недалеко від школи та ринку, і коли я перетнула останню дорогу зі світлофором, озирнулася, притискаючи руку до серця, яке несамовито билося. Ні, він за мною не йшов. Навколо взагалі не було ні душі, від чого мені стало трохи не по собі. Десь хвилину я віддихалась і продовжила направлятися до будинку. Після перехрестя починалися двори, а в них було цілком собі безпечно. Там завжди гуляли діти, матусі з візочками, люди з собаками... Коротше, було людно — те, що мені було потрібно.

Прийшовши додому, я одразу ж впала на ліжко з бажанням викинути з голови все, що сьогодні сталося.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.