9 розділ

У понеділок я прийшла до школи на другий урок. Ніхто не поцікавився у мене чому, та і добре. Якщо б хтось спитав, то відповіла б, що проспала. Звісно, це була неправда.

Вчора я прийшла додому і весь вечір просиділа у себе в кімнаті. Я намагалася відволіктися, тому почала готуватися до майбутніх іспитів, відкривши шкільний матеріал. Повторювала пройдене, але вже на першій сторінці зрозуміла, що марна справа — мої думки зовсім не зі мною, не тут. Та й як можна щось вчити, коли тебе переповнюють емоції?

Хотілося голосно заволати від душевного болю, проте я не могла. Навіть якщо б жила сама — сусідів ніхто не відміняв. Стіни в будинку занадто тонкі. Злякаються ще, зателефонують до поліції… Уявляю, як було б дивно, якщо б, відкривши двері, я побачила за нею поліцейського, який запитав: «Дівчино, з вами все гаразд? Сусіди чули крики». Як йому пояснити, чому я кричала?

Від чого?

Я не хотіла зізнаватися собі, що мені подобається Дем'ян. Я не могла закохатися у нього так швидко, але мені було прикро і боляче хоча б від того, що він не захотів мене цілувати. Невже я настільки гидка? А може, в нього є дівчина? Чому він так добре знає французьку? Можливо, у нього є кохана у Франції? А тут я, ще й зі своїми проблемами…

Навіщо?.. Навіщо я намагалася його поцілувати?! Я все зіпсувала. Геть усе. Тепер я не зможу навіть дивитися йому в очі, не кажучи вже про розмову. Чого я вирішила, що це доречно? Від Дем'яна не було ніяких загравань в мою сторону. Так, він мене обіймав та допомагав, проте це ж нічого не означає. Я, наївна, вирішила, що теж йому подобаюсь. І найголовніше: чому мені взагалі прийшло на думку його поцілувати?! Він красень, а я… Я не його рівень.

Таке зі мною перший раз у житті. Ніхто ніколи не подобався, а тут… Дідько! Що я хотіла, коли намагалась його поцілувати? Наприклад, взаємний поцілунок, добре. А далі що? Я дійсно припустила, що ми почнемо зустрічатися? Сміх та й годі!

Навіщо я втекла? Могла б усе перевести в жарт, але я вибігла з його квартири, як навіжена. У всьому винуваті сльози — це вони все зіпсували. Якби не вони, то, може, й залишилася. Подумаєш, трагедія — хлопець не відповів на поцілунок! То що тепер? Рюмсати?

Серйозно, Камілло?

Ніколи більше не зроблю перший крок. Ні-ко-ли.

Я не спала майже всю ніч — цього варто було очікувати. Спершу читала книжку, потім слухала музику. Коли перевалило за дві години ночі — сіла за стіл писати лист. Цікавлячись психологією, я знала, що в таких випадках, як у мене, потрібно спробувати написати листа. Коли випишешся, то стане значно легше. Відправляти його, звісно, нікому не треба, ти пишеш для себе. Я ніколи такого не робила, але саме вночі згадала про такий метод та вирішила його випробувати.

Листа я хотіла написати, звичайно, Дем'яну. Коли взяла до рук папір та поклала його перед собою, на мить задумалася: а з чого почати? Та й взагалі… Що писати? Що казати? Думки сплуталися, було важко виділити щось основне. Хто правий, а хто винен? Ніхто з нас. Якщо не вибачатися, то що тоді? Злитися? Писати, який він бовдур, що я йому не подобаюсь? Звісно, ні. Він у цьому не винен.

Нарешті після декількох хвилин роздумів, я взяла олівець у руку і почала писати. Просто відключила рій думок і сконцентрувалася на події, котра відбулася у квартирі Дем'яна. Речення почали складатися самі по собі, тому я боялася відволіктися, аби не збитися. Чесно кажучи, я плакала від того, що писала. Всі ті речення, котрі я виводила на папері — були моїми одкровеннями. Сльози не затримувалися на очах, текли вздовж обличчя, капали на папір… Я ледве стримувалася не заридати на всю кімнату. Мені було гірко зі слів, які я писала. Невже я дійсно так вважаю? Невже це все пишу я? Невже це мої думки?..

Коли лист був дописаний, на годиннику була майже четверта година ранку. Я склала папір навпіл та поклала собі в блокнот, аби його ніхто не знайшов. Потім лягла у ліжко і ще півгодини думала над тим, що психотерапія з листом не дуже й допомогла. Так, я висказалася, але мені не стало легше. Плюс був лише один: я остаточно зрозуміла від чого мені погано весь вечір. Як виявилося, не лише від того, що Дем'ян не відповів на мій поцілунок.

Зранку я виглядала в принципі нормально — тональний крем і все гаразд. Було майже не видно, що я всю ніч не спала. Пам’ятаю, на годиннику була вже сьома ранку, але я не спішила збиратися в школу. Вийшла о восьмій, зайшла до кафе, замовила каву, а потім повільним ходом пішла до парку… Потрібно було зібратися з думками перед школою. Натягнути посмішку, прорепетувати промову, що просто проспала… І ось, я на другому уроці. Начебто мені вже не так кепсько, як учора.

Вчителька з англійської мови прийшла чітко по дзвонику. Я знала, що сьогодні невелика контрольна, але я не хвилювалася з цього приводу. Все ж таки англійську я не здаватиму, тому на відмінну оцінку не претендую. Натягнута вісімка – це моя оцінка з цієї мови. У випускному класі треба надавати перевагу предметам, котрі потрібні для вступу до університету.

Як виявилося, Марта також не прийшла ні на перший, ні на другий урок, тому ми домовилися зустрітися в шкільній їдальні відразу після дзвоника.

Перші завдання були найлегшими. Я обережно виводила правильні відповіді і вставляла потрібні слова, де потрібно. Аж раптом мою увагу привернув шум. Я повернула голову вліво і побачила, як Олена відволікає Дарину, свою сусідку по парті. Вона щось шепнула тій на вухо, а та закивала головою. Я спостерігала за ними близько хвилини, а потім, коли побачила, як Олена дістає мобільний телефон та щось у ньому шукає, мені стало зовсім ніяково і я відвернулася. Це не мої справи.

Пройшло ще кілька хвилин. Я п’ять разів перечитала завдання, але так нічого і не зрозуміла, хоча всі слова, котрі були написані, я чудово знала. Зліва я почула фразу «не відволікай мене» і настромила вуха. Олена запитала Дарину, чи правильно перекладач переклав якесь речення.

А далі відбулося те, чого я й боялася.

Вчителька помітила дівчат. Вона різко встала та поглянула на їх парту. Я також подивилася на однокласниць. Дарина тримала смартфон у руках та щось показувала Олені.

— Четверта парта середнього ряду! — прогримів голос вчительки, наче грім. — Віддали телефон, швидко!

Дарина гнівно подивилася на сусідку по парті, встала зі свого місця й підійшла до вчительки, протягуючи смартфон. Та лише незадоволено кинула оком на дівчину та увесь час, котрий залишався до дзвоника, тільки те й робила, що спостерігала за учнями.

Саме з того моменту я вже не тямила, що пишу. Слова зливалися з іншими словами, речення ставали незрозумілими. Я взагалі не могла сконцентруватися на контрольній. Зліва я чула щось на кшталт «це ти винна», «це був твій телефон», «не відволікай мене більше»… Навіть коли однокласниці затихли, я все одно не могла зосередитися на завданні. Я читала уважно, проте не могла зрозуміти нічого. Усі мої думки були зайнятті тим, що відбулося щойно. Мій сон продовжує збуватися. Не зі мною, а з іншими. Усе, як Дем'ян і казав.

Добре, хоч Дарину за це не покарали. Сподіваюсь, їй не занизять оцінку. Вчителька з англійської мови була начебто лояльною жінкою, не такою суровою та радикальною, як Людмила Семенівна.

Це дивно, але я відчувала свою провину. Після уроку мені хотілося підійти до однокласниці та вибачитися перед нею. Але за що? Вона б здивувалася та почала б вважати мене ненормальною. Потрібно було все ж таки залишитися на тій контрольній з біології, а не тікати. Через мене страждають люди!

Коли я подивилася на годинник, я зрозуміла, що дзвоник має продзвеніти через сім хвилин. Відразу відчула, як пришвидшилось серцебиття — у мене були зроблені лише чотири завдання із десяти. На п'ятому я вже не могла сконцентруватися і далі писала вже навмання. Я швидко прочитала останнє десяте завдання і навіть зрозуміла про що йде мова, але не змогла побудувати речення. У голові все сплуталося.

Настала перерва. Поклавши листок із завданнями на стіл вчительки, я зрозуміла, що це двійка. Перший раз у житті отримаю з іноземної мови таку жахливу оцінку. Я була пригнічена. Здавалося, цей день уже не зіпсувати нічим.

Я не знала, що зі мною. Не знала, що з цим робити і як з цим покінчити. Єдиній людині, котра мене розуміла і допомагала, я не можу зателефонувати. Не сьогодні. Не завтра. Не зможу. Має пройти деякий час. Чути його виправдання про те, що ми з ним просто друзі? Ні, не хочу. Мабуть, Дем'ян відчуває себе винуватим через мене, але його провини тут немає. Це я нафантазувала, що подобаюсь йому. Не потрібно нам зараз бачитися і розмовляти.

Але мене аж розпирало від емоцій. Я не могла ні з ким, окрім Дем'яна, поділитися всім, що трапилося і це мене вбивало. Тримати все в собі ставало дедалі важче. Навколо відбувалася якась фантастика! Деякі мої сновидіння — віщі, та й ще їх неможливо уникнути. А якщо уникаєш, то вони збуваються з іншими людьми, а не зі мною. Як таке можливо?! Я досі не розуміла.

Марта вже сиділа в їдальні, коли я до неї підсіла. Варто було б щось поїсти, але я була занадто збудженою. Нічого до горла не лізло. Хотілося кричати від подій, котрі відбувалися. Хотілося поділитися ними з кожним, кого я знала. Я вже не могла терпіти.

— Як контрольна?

— Погано, — чесно зізналася я, — впевнена лише в перших трьох завданнях.

— Така важка була? — здивувалася Марта з повним ротом.

— Ні, — зітхнула, — я не змогла зосередитися. Думала про інше.

Марта не стала запитувати про що саме я думала, а тому просто зиркнула на мене очима, просячи продовження.

— Марто… Мені важко про це говорити. Я не прошу, щоб ти мені вірила, але… Мені просто нікому це розповісти, — на очах з’явилися ненависні сльози, — просто… вислухай, добре?

Вираз обличчя у подруги став ураз серйозним. Вона відклала їжу й уважно на мене подивилася. Я подавила бажання розридатися та, заспокоївшись, мовила:

— Пам’ятаєш сон, який я тобі нещодавно розповідала?

— Про контрольну з біології?

— Так, — кивнула, — мені снилося, що у Назара відібрали роботу за те, що він піддивився відповіді в інтернеті, і це відбулось насправді. Але, Марто… Я розказала тобі не все про той сон, — я зробила невелику паузу. Надалі було усе важче і важче підбирати потрібні слова, — справа в тому, що я також там була. Я сиділа поруч із Назаром, і він відволік мене. Уві сні забрали роботи у нас в обох.

— Цікаво, — задумливо вимовила Марта, — так ти втекла тоді з цієї причини? Боялася двійки?

— Я втекла з двох причин. Я не лише не хотіла отримати двійку, а й сам факт віщого сну мене налякав. І цей сон… Він… Він продовжує збуватися.

Марта здивовано на мене подивилася. Я бачила в її очах скептицизм і добре її розуміла: не кожного дня людина розповідає тобі такі дивні речі. Але вона мене слухала і була цим зацікавлена, що вже викликало у мене радість.

— На контрольній з англійської мови, — продовжила я, — Олена та Дарина підглянули в телефон, і вчителька помітила це. Точніше, це Олена відволікла Дарину. У моєму сні Назар відволік мене, підсунувши мені телефон, і Людмила Семенівна побачила це і покарала нас обох. Наша вчителька з англійської мови, звісно, більш лояльна, тому вона б не стала забирати роботи у дівчат і ставити двійки. Але це така сама ситуація. Власне, свою двійку я все одно отримаю. Тільки не з біології, а з англійської мови.

Марта мовчала близько хвилини. Поклавши недоїдений бутерброд собі в сумку, вона звела брови та задумалася, зрідка дивлячись на мене. Я боялася її реакції, проте не могла більше мовчати, особливо з тією людиною, з котрою дружу. Мені набридло недоговорювати їй більшість речей, котрі зі мною відбувалися. Якщо я планую з нею дружити й надалі, то потрібно все розповісти на цьому етапі, бо потім буде ще важче усе пояснити.

— Камілло, — тихо сказала подруга, знизуючи плечима, — ти не думаєш, що це збіг обставин? Зі школярами таке постійно трапляється: у когось майже повсякденно забирають роботи та помічають списування з телефона. Вибач, але мені здається, що ти надто заморочилася.

Я знала, що вона скаже щось на кшталт цього. Тому я продовжила свою розповідь.

— На жаль, це ще не все, Марто.

— Боюсь уявити, що ще.

— Сон на цьому не закінчився. Після школи я прийшла додому і виявилося, що в моїй квартирі потоп.

Після цих слів Марту неначе підмінили. Якщо минулі хвилини вона дивилася на мене зі скепсисом, то зараз її очі округлилися, а погляд перестав виражати приховану недовіру.

— Тобто?..

— Марто, вибач, що не розповіла тобі раніше. Зрозумій, мені потрібно було самій хоч трохи розібратися. Я не звикла говорити про свої проблеми іншим людям і особливо ділитися такими дивними речами, — виправдовувалася я.

— Що з потопом? Як це сталося? — продовжувала допитуватися Марта, проігнорувавши мої слова.

— У мийці була гора посуду, а кран не закручений, — зітхнула, — так. Все, як у Іллі.

— Чекай, але… Якщо б це був віщий сон, то в реальному житті потоп стався б у тебе, а не у нього.

— І він би стався, — підтвердила я, киваючи головою, — якщо б я не перевірила кран перед виходом. Він був закручений, але зараз розмова не про це. Я уникла віщого сну з собою. Але він все одно із кимось збувся би.

— Що? — Марта розгубилася. — Що ти таке говориш? До чого тут Дарина з Оленою та Ілля? Ти взагалі його не знала. Що за дурниці ти прочитала в інтернеті?..

Я не могла відповісти на всі її питання. Не в цьому місці й не зараз.

— Тобто ти маєш на увазі, — продовжила обурюватися Марта, — якщо комусь, хто бачить віщі сни, насниться якась нісенітниця, то можуть постраждати інші люди? Як ти собі це уявляєш?

— На жаль, саме так і уявляю, — тихо відповіла я. — Це дуже складна тема, Марто. Мені прикро, повір, але я…

— Я не знаю, що сказати, — перебила вона, вставши зі столу та взявши до рук сумку, — сподіваюсь, ти мене розігруєш. Це все схоже або на дивний розіграш, або на містику в реальному світі. Я більше схиляюся на перше. Є ще третій варіант, Камілло, але, попри все, не думаю, що ти збожеволіла.

З цими словами вона пішла геть. Навіть не попрощалася. Навіть не сказала, що їй потрібно все обдумати, як у минулий раз. Вона просто взяла свої речі і пішла, залишивши мене одну.

Була подруга і немає подруги.

Як завжди в моєму житті.

Тепер у мене нікого немає. Ні Дем'яна, ні Марти. Батькам я не можу розповісти про все, що зі мною відбувається. Якщо колишня подруга так на все зреагувала, то страшно уявити, як відреагують батьки. Знову відішлють до сомнолога та невролога. А там далі й психіатр не за горами. Їм не можна розповідати. Не хочу, щоб вони зайвий раз хвилювалися. Вони будуть робити усе, аби «вилікувати» мене. Та я ж не хвора.

Мабуть.

Плакати я почала не відразу. Мені хотілося податися зі школи геть. Подалі від усіх. Я вийшла зі шкільної їдальні і на наступні уроки вирішила не йти. Яка різниця? Я все одно буду думати про інше. Немає сенсу. Поки я не розберуся зі своїми проблемами, я не зможу нормально навчатися. І чому це все почало відбуватися саме у випускному класі?!

Я прийшла в парк, в якому вже сьогодні була, та заплакала. Я залишилася одна. Одна зі своїми думками. Подзвонити Дем'яну не могла — занадто соромно перед ним, а Марта… І так зрозуміло, що не варто було їй усе розповідати. Але приховувати це все я також більше не збиралася.

Не засуджую її. Марті зараз не до моїх проблем. Вона не стикнулася із віщими сновидіннями, їй потрібно думати про вступ до університету, про своє майбутнє. Викладаючи їй усе про сновидіння, я очікувала на негативну реакцію з її сторони, тож… Нехай більше не підходить до мене. Нехай не говорить зі мною. Нехай тримається подалі. Для неї так буде краще.

Пройшло ще хвилин десять, коли я нарешті заспокоїлася. Я обрала зручне місце в парку — людей тут майже не було, а тому ніхто з перехожих не побачить моїх сліз. Ще не вистачало, щоб до мене підсіла якась незнайома людина і розпитувала у мене, що трапилося. Я й сама так ніколи не робила, бо знала — навряд чи я зможу чимось допомогти. У моєму випадку мені ніхто не допоможе, окрім мене самої.

Пройшло вже півдня, а я ще жодного разу не усвідомлювалася в реалі. Оце так я собі допомагаю?! Навіть елементарного не роблю! З такими темпами я ніколи не зможу освідомитися уві сні.

Зробивши процедуру, я заспокоїлася вже точно. Витерла хустинкою сльози та висякалася. Повертатися до школи сенсу не було. І тоді я вирішила подзвонити тій людині, котра ще залишилася в моєму житті.

Іллі.

У той вечір ми встигли обмінятися номерами телефонів. Про всяк випадок. Це була його ідея.

Він дуже довго не брав слухавку. Я вже встигла подумати: а чи не нав’язуюсь я?.. Може, весь цей час Ілля слухав мелодію дзвінка, але не міг відповісти. Може, він зайнятий, а я його відволікаю. Може, він сидів і думав: «Чого вона так довго дзвонить?! Коли вже скине виклик?!»

Після цих думок, власне, я його і скинула. Марна спроба. Ілля — чужа для мене людина. Йому до мене немає ніякого діла. Нікому до мене немає ніякого діла, потрібно вже звикнути до цього.

Аж раптом телефон завібрував. Я швидко подивилася на екран — передзвонював Ілля. Ну звісно, потрібно було просто довше потримати слухавку. Він просто був трохи зайнятий. І чого я така ляклива?..

— Привіт, Камілло. Телефонувала? — спитав Ілля на тім проводі.

— Привіт, так… — сказала я і замовкла.

Важко бути мною. Важко.

— Камілло? У тебе щось сталося?

У мене багато чого сталося, але після Марти я вже перехотіла ще й Іллі все розповідати. Якщо він дізнається, що потоп в його квартирі відбувся через мене (як би дивно це не звучало), то і він обірве зі мою зв’язки. Я йому навіть не подруга, а знайома друга. Ілля — доросла зайнята людина. Він не стане зі мною няньчитися.

— Просто… — вимовила я ламаним голосом — у горлі знову з’явився комок через сльози на очах. Тільки заспокоїлася і знову рюмсаю!

Кажу ж, важко бути мною.

— Камілло? — у голосі Іллі чулася тривога, — все гаразд? Ти в школі?

— Ні, — я заплющила очі і негативно похитала головою, ніби він це бачив, — я…

— Алло! Камілло?

— Вибач.

Я скинула виклик. Дурнішу людину за мене я не знала нікого. Я морочу голову всім підряд. Поводжу себе дуже дивно в очах інших. Досить вже. Треба нарешті заспокоїтися та почати самій вирішувати свої проблеми, а не бідкатися людям.

Враз телефон знову завібрував. І знову дзвонив Ілля. Я не стала його ігнорувати (не вистачало ще, щоб і він відвернувся від мене) і відповіла на виклик.

— Іллє…

— Камілло, де ти? — суворо запитав він.

— Я в парку. Послухай, правда, усе добре…

— У якому?

Усі ці питання мене наводили на висновок, що Ілля хоче приїхати. Ні. Цього дозволити я не могла. Досить вже панькатись зі мною. Йому це не потрібно, але він запитує це через ввічливість. Він вихований хлопець, не може кинути мене в біді. Але ж я не в біді.

— Недалеко від школи. Іллє, усе добре. Вибач, що відволікла.

— Ти не відволікла. Камілло, тобі точно не потрібна допомога? Розкажи, у тебе щось сталося? Може, зустрінемося?

На останній фразі я випала з реальності. Мені конче треба було з кимось поговорити, аби тільки не залишатися на самоті, але я не хотіла йому нав’язуватися.

Словом, я не знала, що відповісти. З одного боку, боялася нав’язуватися, а з іншого — відмовляти.

— Камілло, сідай на автобус та приїжджай до мене, — раптово запропонував Ілля. — Я зустріну тебе на зупинці. Не можу зараз надовго відлучатися у місто.

Його слова були такими твердими, серйозними, теплими… Хоча він нічого особливого і не сказав. Мені був необхідний зараз хоча б хтось. Важко передати словами, але я боялася, що якщо залишусь одна зі своїми думками, то збожеволію. Ілля був ніби якимсь рятувальним човном. Дивна асоціація, проте досить доречна. Мені дійсно потрібне було спілкування. Друзів у мене немає, окрім приятелів з інших міст, з якими я познайомилася в соціальних мережах. Єдина подруга від мене відвернулася, а Дем'ян… З Дем'яном я поки не хочу розмовляти.

Я погодилася.

Витерши сльози (вже котрий раз за цей день), я попрямувала на зупинку. Часу в мене було стільки, що хоч відбавляй. Добре живеться прогульникам та двієчникам — ні про що не потрібно турбуватися. Їх ряди поповнилися. Поповнилися мною.

В автобусі я сіла на одне з сидінь, котрі з правого боку. Я не дуже пам’ятала, де виходити, а Ілля пообіцяв, що вийде зустріти мене. Тому потрібно було виглядати його у вікно. В автобусі сиділо не дуже багато людей. Звісно, у такий час усі або на навчанні, або на роботі. Добре їм, вони хоч чимось зайняті. Я не знала, що саме зі мною і чи закінчиться це колись, але розуміла: навчання відійшло на другий план. І це у випускному класі! Батьки мене приб’ють, якщо я погано напишу ЗНО.

З іншого боку, спершу я маю піклуватися про свою безпеку, а якщо вірити Дем'яну, то сновидці пітьми полюють на мене. На нас. Як я можу думати про навчання, коли я у небезпеці?!

Я заплющила очі й намагалася усвідомитися. Автобус їхав не дуже швидко, тому рух мене майже не відволікав. Навпаки: я мала відчути, що знаходжусь у транспорті. Все ж таки це дуже корисна вправа — усвідомлюватися в реальному світі, проте коли ж я усвідомлюсь уві сні? Коли ж у сновидінні до мене нарешті прийде думка, що я сплю?

Відкривши очі, я хмикнула — точно не в найближчий час. Особливо з такими темпами, з якими я роблю цю вправу. Постійно про неї забуваю. Треба ставити будильник і робити її кожні три години.

Увесь останній час я лише дивилася у вікно. Що я казатиму Іллі? Нащо я взагалі до нього їду? Сумніваюся, що йому взагалі є до мене якесь діло. Він просто зрозумів, що мені більше нікому подзвонити, а тому через ввічливість запропонував приїхати до нього. Я напросилася у гості.

Коли нарешті автобус прибув на потрібну зупинку, і я побачила за вікном Іллю, мені стало ніяково. Не треба було все це затівати.

— Камілло? — промовив Ілля, побачивши, як я виходжу з маршрутки. Вигляд у нього був досить тривожний. — Усе в порядку?

— Так, — кивнула, натягнувши легку посмішку. Але Ілля в неї не повірив — не припиняв стурбовано на мене дивитися.

Направляючись до його дому, ми не вимовили один одному ані слова. За це я була йому дуже вдячна. Мабуть, Ілля розумів людей. Розумів, що не варто починати розмову з допитування. На вулиці не зручно патякати, особливо, коли навколо багато людей. Ненароком вони все ж таки підслуховують розмову, хоч і не хочуть цього. Дем'ян був правий.

Але чи хотіла я усе розповідати Іллі? Не думаю. Вистачило Марти. Я просто не хотіла залишатися на самоті. А Ілля… Він може стати другом. А друзі мені зараз конче необхідні.

Ілля відкрив замкнений під’їзд і впустив мене туди першою. Я глянула на двері квартири Марти і подумала про те, що всі нормальні учні зараз у школі. Інші ж якісь — відсутні з поважної причини. І лише я разом з прогульниками, котрі не думають про майбутнє, вешталися бозна-де і робили, що завгодно, аби тільки не вчитися.

Так тримати, Камілло.

Ми підіймалися по вже мені знайомим розмальованим сходам. Я згадала художника, котрий кілька днів тому косо на мене дивився, і стало трохи не по собі. Марта сказала, що з ним усе гаразд і вона не знала, що на нього найшло. Але я все одно його побоювалася. Все життя тримаюсь від таких людей подалі.

Невдовзі ми зайшли в квартиру Іллі. Він провів мене до себе в кімнату, і я побачила, що він дійсно зайнятий: у комп’ютері була відкрита якась програма, до якої він відразу припав та клацнув кілька разів по бездротовій мишці, Потім Ілля сів на стілець і запропонував мені сісти поруч з ним. Він досі дивився на мене з виразом обличчя «що трапилося?», проте не говорив цього вголос.

— Дякую, що запросив, — зірвалося раптово з моїх вуст.

— Ти була чимось засмучена, — сказав Ілля занадто ствердно, — якщо хочеш, можеш мені розповісти, в чому справа. Я нікому не скажу.

Я гірко посміхнулася — навіть якщо і розповім йому все, що далі? Звичайно, Ілля мене не вижене і не почне на мене обурюватися за потоп. У нього був не запальний характер і він умів тримати себе в руках. Але… Я не могла розповісти Іллі навіть половину з того, що зі мною відбувалося хоча б тому, що в цій справі замішаний також Дем'ян. Це не моя таємниця, а, отже, я не маю права все розголошувати.

Я поглянула на Іллю — а чи таємниця оце все?..

На мить мені здалося, ніби він все знає про свого друга. Так, чотири роки дружби — це достатньо багато для того, щоб розповідати усе найсекретніше. Чомусь я так вважала. З іншого боку, останній раз, коли я була в Іллі, мені здалось, ніби він взагалі нічого не знає про Дем'яна. Розпитував у мене, чи немає у нього проблем і пропонував допомогу, якщо вони є.

Раптово мені спало на думку, що насправді ми з Іллею знаємо одну й ту саму інформацію, проте не впевнені, чи можна один одному довіряти та розпитувати про це.

Я вирішила почати:

— Дем'ян… Він...

— Це стосується Дем'яна?

— І так, і ні, — я трохи зам’ялася, — пам’ятаєш, я казала тобі, що нас об’єднує одна спільна справа…

— Так, — зацікавлено кивнув Ілля.

— Насправді це він мене шукав, а не я його. Просто так вийшло, що навпаки. Він тобі нічого такого не розповідав?

— Розповідав, — підтвердив Ілля, закидаючи ногу на ногу.

— Дійсно? — здивувалася я. Здалося, у мене навіть очі запалали. — Що саме?

— Що він шукає одну дівчину.

— А ім’я не казав?

— Ні.

Я не знала, що говорити ще. Я не могла видати щось на кшталт: «Він розповідав тобі, що він сновидець? Що він бачить віщі сни? Може проникати у сни інших людей, таких же особливих, як він? І, врешті-решт, Дем'ян казав тобі, що і я така сама особлива, як і він?» Це було б справжнісіньке безглуздя. Даремно я приїхала до Іллі. Нічого він не знає, окрім того, що його друг шукав якусь дівчину, котру десь побачив. Мабуть, саме так він йому й сказав. Це ж така нісенітниця — розповісти людині, що вмієш проникати у сни інших людей! Не став би йому Дем'ян все це повідомляти.

Треба було терміново переводити тему та при першій можливості вшиватися звідси.

Не встигла я навіть відкрити рота, аби показати на комп’ютер і з посмішкою на обличчі запитати у нього, чим він займається, я почула:

— Камілло, ти та сама дівчина, яка йому сниться?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.