Сон метелика.

Небо над монастирем Тянь Тай набрякло важким свинцем, наче сама Вічність готувалася пролитися дощем. Я вилупився з тісного кокона на світанку, коли перша заграва розрізала туман, і відразу відчув на своїх крилах прокляття часу. Кожна секунда для мене була ударом дзвона, кожен подих вітру — епохою.

Я був створений із пилку та приреченості. Мій день — це стрімкий танок над прірвою. Поки сонце піднімалося до зеніту, я встиг пізнати захват польоту і жах перед тінню яструба. Світ був калейдоскопом кольорів, що вицвітали швидше, ніж я встигав їх усвідомити. До полудня мої крила, розписані химерними ієрогліфами самої природи, почали важчати. Оксамитова заграва вечора вже дихала мені в потилицю холодним склепом.

Виснажений, я опустився на холодну долоню кам’яної статуї Будди. Смерть підходила не як темрява, а як тиша. І в ту останню мить, коли серце моє — цей крихітний метроном — завмерло, я провалився у сон.

Це був сон довжиною в мить, але глибиною в тисячоліття.

Я бачив жінку. Вона стояла в саду, де пахло півоніями та старою тушшю. Її життя промайнуло перед моїми згасаючими очима:

дитячий сміх у паперових стінах, перший дотик шовку до шкіри, гіркота втраченого кохання, довгі ночі над сувоями поезії. Я відчував її біль у суглобах від старості, її тугу за тим, що ніколи не повернеться. Вона заплющила очі в сутінках свого палацу, і в цю мить я зрозумів — вона теж бачить сон. Сон про те, що вона — метелик, який помирає на долоні кам’яного божества.

Межа між нами розчинилася. Хто був мрійником, а хто мрією?

Я здригнувся востаннє і віддав дух. Моє тільце, легке, як попіл, здуло вітром у порожнечу.

Але в ту саму секунду, за тисячу лі від цього місця, у покоях імператорського палацу, молода принцеса різко прокинулася на своєму ложі. Вона важко дихала, а її пальці судомно стискали простирадла.

— О величний імператоре! — вигукнула вона, побачивши батька, що схилився над нею.

— Мені наснилося, що я була метеликом, який бачив уві сні життя жінки!

Імператор Чжуан-Цзи сумно всміхнувся, гладячи її по волоссю.

— Це лише старий парадокс, дитино моя, — прошепотів він.

— Ми всі лише сни одне одного.

Він підвівся, щоб вийти, і світло лампи на мить вихопило його спину. Принцеса закричала від жаху, але звук застряг у її горлі. На шовковій мантії імператора, саме між лопатками, повільно розправлялися два величезні, вологі, щойно народжені крила метелика, вкриті тим самим пилком, який щойно змило дощем із мертвої комахи в далекому монастирі.

Світ за вікном почав рватися, як старий папір, оголюючи абсолютне, німе Ніщо.