Сон метелика.

Небо над монастирем Тянь Тай набрякло важким свинцем, наче сама Вічність готувалася пролитися дощем. Я вилупився з тісного кокона на світанку, коли перша заграва розрізала туман, і відразу відчув на своїх крилах прокляття часу. Кожна секунда для мене була ударом дзвона, кожен подих вітру — епохою. Я був створений із пилку та приреченості. Мій день — це стрімкий танок над прірвою. Поки сонце піднімалося до зеніту, я встиг пізнати захват польоту і жах перед тінню яструба. Світ був калейдоскопом кольорів, що вицвітали швидше, ніж я встигав їх усвідомити. До полудня мої крила, розписані химерними ієрогліфами самої природи, почали важчати. Оксамитова заграва вечора вже дихала мені в потилицю холодним склепом. Виснажений, я опустився на холодну долоню кам’яної статуї Будди...