Провідник(Цикл "Людство" книга2)

Салон краси «Олена» був за кілька кварталів від «Домашньої кав’ярні».

Я знав, що мені сьогодні доведеться мотатися по місту, тому на роботу приїхав на своєму байку. Це краще, ніж пішки чи маршруткою. Він дозволяв протиснутись між авто, швидше долаючи затори.

У місці призначення на мене чекала червона п’ятиповерхівка, на першому поверсі якої було викуплено та перебудовано кілька квартир під салони, офіси та аптеки. Звична практика.

Потрібний салон теж знаходився в одній із них. Фіолетова вивіска на фасаді і прилаштовані металеві сходи не дозволяли заблукати. Зупинивши свій байк поряд із будинком, я попрямував до салону.

Коли під натиском моєї руки вхідні двері відчинились, над головою ожив маленький дзвіночок. Переступивши поріг, я опинився в світлому просторому холі з кількома кріслами, великим дзеркалом і столиком із тераріумом. Звідти на мене зиркала синьо-зелена ящірка. Мабуть завезена, бо не думаю, що в Україні водяться такі великі. Щоправда, я такий експерт, що відрізняю ящірку від змії за наявністю лапок, від жаби – хвоста, а між собою – за кольором та довжиною. Ця – велика. Вона не відводила свого лупатого погляду. Коли я помахав їй рукою, ящірка висунула язика і демонстративно відвернулася.

З бічних дверей вийшла дівчина в офісному одязі. Лілова блузка, темно-сині жилетка та спідниця і хустинка, зав’язана на шиї. Довге чорне волосся пасмами спадало на тендітні плечі. Яскрава усмішка з’явилася на вродливому обличчі.

- Добрий день. Я записаний на прийом до Ванди.

- В’ячеслав?

- Так.

- Ходіть за мною. – Дівчина граційно обернулась і вказала на двері, з яких вийшла перед цим.

Я попрямував за нею, а мої очі мимоволі ковзнули вниз, затрималися на відсутніх складках спідниці, пройшлись по гладеньким ніжкам і, врешті-решт, зупинилися на мініатюрних балетках.

«Не каблуки?»

Погляд знову ковзнув угору, торкнувся звабливих вигинів дівочого тіла, і…

«Твою ж…»

На мене дивилася пара глибоких карих очей.

«Коли вона встигла обернутися?»

Я приготувався до словесного нападу, але дівчина мовчки вказала на два крісла біля круглого журнального столика. І від цього мої вуха зашарілись.

- Можете діставати свої речі.

«То вона і є Ванда?»

Ми вмостилися у крісла. На краю столика я поставив свій шолом та шкіряні рукавиці (без пальців), які одягав завжди, коли брав байк, незалежно від пори року. Розстібнувши рюкзак, спочатку я намагався діставати запхані в нього речі поодинці, а потім перевернув його і висипав усе разом. Я легенько провів рукою, розгортаючи утворену купу.

- Це речі, які я найчастіше використовую або які мені подобаються. Вони усі мої.

- Було б дивно, якби вони були чужими. – Усміхнулася дівчина.

- Справді, - ніяково почухав потилицю, - то, що мені робити?

- Потрібні не просто речі, які Вам належать, а ті, що викликають у Вас сильні емоції або спогади. Із усього цього оберіть п’ятнадцять дійсно важливих речей, які Ви не бажали б втратити.

«15…із того, що тут є і насправді мені важливе? Х-м..»

Я провів рукою над речами, потім зарився пальцями в їх купу, і витяг першу, що вони схопили. Срібний ланцюжок.

«Колись на нім був медальйон, але загубився.»

- Цей ланцюжок мені подарувала бабуся на моє 16-ліття.

- Добре. Які емоції він викликає?

- Ностальгію... можливо, сум. Та найбільше – тепло.

- Гаразд, можете обирати інші речі. Не думайте про способи їх застосування. Це – потім. Ще не відомо, чи взагалі якась із обраних речей підійде на роль ключа?

Слова Ванди мене ніяк не зачепили, адже я вже пробував активувати ці речі сам. Нічого не вдалося. Тому і зараз, обираючи серед усього лише півтора десятка, все ще не вірив, що мені це допоможе.

«Можливо Любомир і Меліса помилилися і я ніякий не ключник?»

Ця думка знову майнула в моїй голові. Уже не вперше за останні три тижні.

- Це не так. Ви точно ключник, просто Ваш дар ще потрібно активувати.

Я розгублено глянув на Ванду.

«Невже вона почула мої думки?»

- Не хвилюйтесь. Я не читаю думок. Вони написані на Вашому обличчі.

«Точно читає! Хоч би нічого дурного не подумати. Ото буде сорому!»

Здається, я починав панікувати. Дуже неприємне відчуття, коли усвідомлюєш, що хтось може залізти тобі в голову. Аби не думати про це, я повернувся до речей і продовжив зосереджено діставати їх із загальної купи.

Не знаю, скільки спливло часу, перш, ніж я закінчив. П’ятнадцять вибраних речей лежали окремою гіркою, тоді як решту я згорнув назад до рюкзака.

Ванда вдоволено кивнула.

- Тепер акуратно розкладіть їх на столі таким чином, щоб вони не торкались одне одного.

Я виконав вказівку дівчини. І сів в очікуванні наступних. Коли наші погляди зустрілися, здалося, її зіниці спалахнули дивним бузковим сяйвом.

- Чудово. Перш, ніж зробити остаточний вибір, хочу, аби Ви відповіли на одне питання.

- Слухаю.

- Ви справді цього хочете?

- Що Ви маєте на увазі?

- Бути ключником – це не якась там пригода. Ви станете частиною світу, який досі для Вас є таємницею. Але це немає бути з примусу, чи заради цікавості. Адже цей світ не сповнений веселок та фей, він може бути небезпечним. Тому, запитаю знову. Ви справді цього хочете?

Лише зараз я зрозумів, що з моменту першого знайомства з Мелісою та Любомиром і до сьогодні, я просто сприймав усе, що відбувалося, як належне. Але, чи справді я цього хотів? Навіть не так. Чи був я до цього готовим?

Я сумнівався. Але рівно мить.

- Так, я хочу цього!.

- Що ж, тоді, обирайте. – Дівчина вказала на речі, що лежали на столі. – Не поспішайте, торкніться кожної з них. Відчуйте, чи відгукується вона у Вашому серці. Коли це станеться, Ви все зрозумієте.

- Добре. – Я кивнув, і перевів погляд з Ванди на свої речі.

Першою лежала викрутка. Її мені подарував батько багато років тому. Тоді у мене був двоколісний велосипед. І коли ми його ремонтували, в ящику з інструментами я побачив хрестоподібну викрутку. Вона була новенькою і мала чорно-синю прорезинену ручку. Тоді я не міг відвести від неї погляду, тож батьку нічого не залишалося, як віддати її мені.

Я потягнувся до неї і торкнувся рукою. Викрутка як викрутка – нічого особливого. Жодних відчуттів, жодного відгуку.

- Нічого.

- Спробуйте щось інше.

- Звісно.

Наступним предметом були сонцезахисні окуляри. Я потягся, аби взяти їх до рук, та перш, ніж устиг торкнутися їх, кінчиками пальців пройшов струм. Відсмикнувши руку, я глянув на Ванду.

- Що це було?

- Що саме? – Дівчина підняла брову.

- Не зважайте.

Більше я не вагався. Швидким рухом я схопив окуляри, мить покрутив їх у руках, а тоді, одягнув.

Кімната, і все, що в ній, вибухнули кольорами. Яскравими і тьмяними, насиченими і ледь помітними. Хвилину я наче тонув у морі барв. Але, як тільки мої очі звикли, усе повернулося до звичного виду. Майже все…

Я мовчки дивився на Ванду, не сміючи кліпнути.

- Щось не так? – Дівчина відчула на собі мій зосереджений погляд, і наче, знітилася.

- У Вас красиві крила. І очі, вони насправді бузкові.

- Ви бачите, хто я?

- Так, хоч і не знаю. Я ще не вивчив усієї класифікації істот.

- Нічого. Колись вивчите. Зараз у нас інше завдання. Огляньте решту речей.

- Авжеж.

На столі залишалися ще тринадцять предметів, і над дев’ятьма з них підіймалися часточки світла.