Провідник(Цикл "Людство" книга2)

Дорога від салону краси «Олена» до «Домашньої кав’ярні» виявилася несподівано коротшою. І це стосувалося не лише затраченого часу, але й шляху, котрий я подолав.

Уже за кілька хвилин після того, як я покинув салон, я неначе втратив зв’язок із реальністю (що, скажу я вам, вкрай небезпечно, коли ти за кермом), а коли зрозумів, що щось не так, мій байк під’їжджав до кав’ярні.

«Цікаво, що сталося?»

Щось таки сталося, але з’ясування обставин я вирішив відкласти на потім. Зараз мене переповнювала буря емоцій, і мені кортіло поділитися ними зі своїми новими друзями.

Зустріч із Вандою виявилася не просто продуктивною, а перевершила усі мої очікування. Я не тільки знайшов свій ключ, їх виявилося…

Дзень-дзінь-дзень.

Над моєю головою загойдалася музика вітру, відволікаючи від роздумів.

Заглушивши мотор, я зняв шолом, сховав до кишені ключі, та попрямував до дверей «домашньої». Але не дійшовши до порога двох кроків, мене раптово осяяло. Тож, довелося відступити на край тротуару.

Мій погляд пройшовся по будівлі кав’ярні. Вона була такою ж, як і завжди. Хоча ще з першого дня я знав, що це не звичайна будівля, усе ж для людського ока, в ній не було нічого особливого. Але у внутрішній кишені куртки лежали окуляри. Ті, які першими відгукнулися на мій доторк. Ті, завдяки яким, я зміг по-іншому поглянути на світ довкола.

Не гаючи часу, я одяг їх і знову глянув на «домашню».

- А щоб тебе… - вирвалося саме собою.

Пам’ятаєте Бабу Ягу і її хатинку на курячих лапах? Так от, те, що зараз стояло переді мною узагалі на неї не схоже. Це була триповерхова прямокутна будівля зі скла та металу. Повна світла та простору. Складалося враження, наче офісний центр об’єднали з оранжереєю. Стоячи на тротуарі, я бачив, як всередині сиділи відвідувачі, пили каву та чай, смакували домашню випічку або замовляли гарячий обід. На другому поверсі знаходилася картинна галерея. А на третьому – бібліотека.

«Здається, у мене з’явилося чимало запитань.»

Не гаючи жодної хвилини, я рушив у кав’ярню. Зачинивши за собою двері, вирішив спершу оглянути приміщення із середини. Усе було так, як я щойно бачив, стоячи на тротуарі. Але варто було скинути окуляри, будівля одразу набувала знайомого вигляду.

Повернувши голову, я глянув на совеня.

- Доні, привіт. – Коли мій зір зосередився на пташеняті крізь скло окулярів, я дещо розгубився, та вирішив поки не подавати виду. Довкола совеняти формувався напівпрозорий ореол людиноподібної істоти. Маленького зросту, десь 40-50 сантиметрів заввишки, бородатий чоловічок, наче з дитячого мультика, сидів на поличці, прикріпленій до стіни і безтурботно хитав ногами.

- Приперся. Здоров, малий. Давно мої очі твого писка не виділи. Хоч би шо приніс, а то тільки ходиш туди-сюди, наче тут медом намазано. А ше ці, - голова чоловічка кивнула на відвідувачів, - ходють тут, то їм чаю, то їм кохве. Та я в їх роки домашнього самогону та з цибулею, і до роботи. А це шо, паньство, тьху! Понавчалися тіко сидіти, і в тих своїх телефонах клацати. Ні тобі побалакати, ні писка комусь набити. Сором, тай годі!

Я ледь стримувався, аби не виказати себе. Тому, простягнувши руку, добряче потріпав «совеня» по голові, пальцями скуйовджуючи пір’я.

- Знав би я, в чому моє щастя, тримав би язика за зубами. Вранці ти мені більше подобався. – І не очікуючи нової порції нестримного базікання, швидко попрямував всередину зали. Та за кілька кроків знову закляк.

- Ти вже повернувся? – Жіночий голос торкнувся моїх вух. – Як з’їздив?

Цей голос. Він був знайомим і далеким одночасно. Звісно, він належав Мелісі. От-тільки моя знайома, була мені незнайомою. Зараз я бачив перед собою жінку, дуже схожу на ту, з якою я спілкувався останні два місяці, але…

Перше, що кидалося у вічі, це її яскраво зелені, майже салатові зіниці. А ще, її русяве волосся, з зеленкуватим відтінком і польовими квітами, вплетеними в нього. Обличчя, всіяне ластовинням було напрочуд молодим та рум’яним. А її щира посмішка, теплою та рідною.

Сукня жінки, насправді була льняною, із вишитими орнаментами на комірі, рукавах та подолі. Це була не звичайна вишивка, яку можна замовити в магазині, чи купити на ринку. Ні! Символи, що прикрашали сукню були древніми, як ті, що я бачив у підручнику з історії, вивчаючи Добу Трипілля, скіфів і дохристиянських вірувань. Поверх сукні був одягнути фартух темно-зеленого кольору. І він мав кілька глибоких кишень. Він не був кухарським, а належав травниці.

«То он, які вони, травниці?»

- З тобою все добре? Чому ти в окулярах? З кимось побився? Чи це…

Мабуть я забарився із відповіддю, змусивши Мелісу хвилюватися.

- Все добре. З’їздив не даремно, але манікюр не робив. Ні з ким не бився і так, це те, про що ти думаєш.

Позаду жінки з’явився Любомир. Його рука дбайливо лягла на її стан, а темні, майже чорні очі уважно вивчали мою скромну персону. Я вивчав його у відповідь. Але, як виявилося, Любомир – він і є Любомир. Так, трохи молодший, але на тому все. Що особливого в відунові? Як зовнішньо я мав би його відрізнити від інших? Не запускати ж йому бороду до колін і палицю в руках тримати?!

На чоловічому обличчі з’явилася усмішка. Мабуть вираз мого обличчя його потішив.

- Сподівався побачити щось інше?

- Мабуть.

- Добре. Зараз підуть відвідувачі, тоді й поговоримо. Може чаю?

- Краще настоянки.

Меліса з Любомиром усміхнулися, та повернулися до своїх справ. Я зробив те саме. Швидко переодягнувшись, взявся допомагати, прибираючи посуд та витираючи столи.

Світло знову зникло.

Повітряні тривоги і відключення світла стали звичними. Нажаль, такою є Україна сьогодні. Завивання сирен та свист ракет, разом із тарахкотінням безпілотників перетворилися на будні. В цьому немає нічого нормального, але ж ми – українці! Коли в нашій історії було щось добре? Ми завжди виборювали право на життя, свободу і майбутнє, продовжуємо це робити й зараз .А ще, ми не з тих, хто здається, чи опускає від безсилля руки. Життя продовжується.

Любомир, як завжди попрямував до свічників, що були прикріплені до стін між картинами і почав запалювати свічки. Меліса, в свою чергу, запалювала ті, що стояли на столах. Але, так було лише доті, доки я знову не нап’яв окуляри.

Ковані підсвічники знаходися на тих же місцях, але не кріпилися до стін, а стояли на підлозі і мали висоту не менше півтора метра. Їм просто не було куди кріпитися, адже насправді, замість стін були просторі вікна із вузькими металевими перегородками. Картини теж зникли. Мене це й не здивувало, адже ще знадвору я бачив їх на другому поверсі. А от спосіб запалювання свічок мене таки вразив. Любомир не користувався ані запальничкою, ані сірниками, як то мені здавалося раніше. Вогонь виходив просто із його пальців!

«То відун може користуватися стихійною магією? Треба буде запитати. А травниця?»

Але ні! Меліса не користувалася чарами. Але й свічок вона теж не запалювала. А просто ходила між столів, проводила руками по їх поверхні, торкалася ваз із квітами. В той час, як Любомир, закінчивши із свічниками, повернувся обличчям до зали, і клацнув пальцями. Вогники миттю зірвалися із його пальців і швидко розлетілися над столами, кожен у пошуках своєї свічки.

Я був у захваті, як мале дитя. Добре, хоч у долоні не плескав, бо останній відвідувач, який уже полишав кав’ярню, був би про мене хибної думки. А може й ні! Судячи з того, що зараз відбувалося перед моїми очима, важко не замислитися про мою адекватність.

Двері зачинилися, і на них з’явилася табличка «ЗАЧИНЕНО».

Меліса та Любомир, прихопивши зі шафки пляшечку та три чарки запросили мене до одного зі столиків.

Чоловік неквапливо наповнив чарочки спиртним і мовчки підняв свою, запрошуючи випити. Ніхто не відмовився. А тому, тільки-но пусті склянки торкнулися стола, Любомир знову їх наповнив. От-тільки цього разу вони залишилися без уваги.

- Отже, ти знайшов ключ. – Констатував чоловік.

- Знайшов. – Я зняв окуляри і поставив на стіл. Кав’ярня знову стала звичною. – Ви не казали, що ваша кав’ярня має три поверхи, а Доні – ще те базікало, і аж ніяк не совеня.

- То ти його чуєш? Але ж окуляри не можуть впливати на слух.

Та замість відповіді, я витяг і поставив поряд з окулярами свої навушники.

- У тебе два ключі? Хіба таке можливо?

- Я чув про кілька випадків, коли ключники володіли двома і навіть трьома ключами. Вони були досить сильними.

- Кхе-кхе. – Прочистив я горло, і перехилив чарку, а тоді змахнув рукою. На сусідньому стільці знаходився мій рюкзак. Із розстібнутої кишені на стіл перемістився мішечок з гральними дайсами (набір кубиків для настільних рольових ігор).

Меліса та Любомир теж проковтнули по другій.

- Не розумію. – Мовила жінка, - що ти щойно зробив? Не те! Що саме є ключем: твої рукавиці чи набір кубиків?

- І те, і інше.

- Чотири ключі! – Любомир схопив чарки, і знову наповнив їх по вінця. – Здається, я помилився, коли назвав тебе ключником.

- Хіба це можливо? Ванда теж підтвердила, що я ключник.

- Вона не знає всього. Пий. – Чарка ковзнула по столі.

Звісно, я не відмовився. А подружжя склало компанію.

- То, хто я тоді?

- Зачекай, я зараз. – Любомир вскочив з-за столу, і швидко зник у своїй бібліотеці.

- Як це все працює? – Звернувся я до Меліси. – Я маю на увазі кав’ярню і ваші уміння. Це якась просторова магія?

- Це чари. І так, вони справді заломлюють простір. Ти ж і сам знаєш про межу між світами. Та така магія надзвичайно могутня, а її постійна підтримка, на це не здатен жоден чарівник чи маг.

- Ви володієте якоюсь крутою штукенцією?

- Угу! Угу! Угу! – Я аж підстрибнув від несподіванки, коли позаду мене пролунав сердитий крик.

Я одразу схопив навушники та окуляри зі столу, і одягнув їх.

- Сам ти – штукенція! – Почувся ображений голос, що долинав від «совеняти».

- То це все ти? – Повернувся я до Доні. – І хто ти? Ельф чи леприкон? Може піксі?

- Мелісо, це одоробало обзивається! – Залементував Доні. – Ти чуєш, шо він на мене говорить? Га? А я, між іншим, домовик. І не аби який, а з князівського роду! А він шо? Обзивається! Обізяна в очках.

- Та ти! Та краще б ти й далі був совеням і жер хробаків, Доні! До речі, тобі пасує!

- Я не Доні, я – Данило. Да-ни-ло! Затям собі! Із княжого роду!

- Та авжеж! А я – В’ячеслав. І рід у мене звичайний. То й що, не людина?

- Припиніть. – Меліса ледь стримувала сміх. А Любомир так і застиг із книгою в руках.

- Ваш домовик надто балакучий. – Ігноруючи подальше бурмотіння Данила, я швидко повернув окуляри та навушники на стіл.

- Треба ще налити. – Мовив Любомир, сідаючи до столу.

- Що ти приніс?

- Скільки ключів ти відшукав? – Запитанням на запитання відповів господар кав’ярні.

- Я краще покажу.

Цього разу я скористався старим перевіреним методом, дістаючи із рюкзака і викладаючи на стіл решту «ключів» голими руками.

Розкладний ніж, механічний годинник із компасом, ключі від мотоцикла із брелками, кулькова ручка, браслет і пара кросівок (щодо останніх, вагався, чи місце їм на столі, але без них комплект був би не повним) – усе це доєдналося до речей, які вже там лежали.

- Десять! – Одночасно вигукнули Меліса та Любомир.

- Десять. – Не став заперечувати.

- Ти… - відун на мить завагався, наче згадував щось, чи сумнівався у власних висновках, - провідник.

- Провідник? Це щось про електрику чи комп’ютери?

- Це щось про життя і його грані. – Любомир поклав руку на принесену книгу, але так її і не розгорнув. Я не бачив назви книги, та на її синій палітурці виднілося золоте тиснення у формі ключа. – Якщо хтось володіє одним або двома ключами, його називають ключником. Він бачить межі світів та аури істот. Якщо хтось володіє трьома чи чотирма ключами, його називають консьєржем. Він здатен відчиняти та зачиняти «двері» між світами. Якщо хтось володіє п’ятьма чи шістьома ключами, його називають брамником. Він здатен з’єднувати «двері» і створювати коридори. Того, хто володіє сімома або вісьмома ключами називають вартовим. Він спроможний захищати світи від істот, що їм не належать, стримуючи їх на межі. Але той, хто володіє дев’ятьма чи десятьма ключами називається провідником. Він здатний проганяти, повертати істот до їхніх світів та перетинати різні світи, проходячи крізь них.

- А як же брамник? Хіба його коридор не те ж саме, що й у провідника?

- Ні. Брамники можуть рухатися або переміщати когось чи щось лише у межах одного світу.

- Он воно що. – Наче мені все стало зрозуміло. А дзуськи! Мені це взагалі ні про що не говорило! Але замість випитувати, я вирішив випити. – Даси почитати?

- І не тільки. – Усміхнувся Любомир, подаючи принесену книгу мені, - коли прочитаєш, ми з Мелісою з деким тебе познайомимо.

- За це й вип’ємо, наливай. Усе одно, додому пішки доведеться добиратись.

---------------------

Що ж, перша арочка підійшла до завершення. В'ячеслав знайшов свої ключі, і тепер.... одразу після того, як мине похмілля... що тепер? Як гадаєте?