Наречена

За вікнами мого усамітненого маєтку панувала вічна ніч, розірвана лише блідим мерехтінням неонових зір. Моя душа, затиснута в лещата невимовного смутку, блукала лабіринтами пам’яті, шукаючи ту, що пішла за межу — мою кохану Норму. Смерть забрала її плоть, але мій розум, затьмарений гординею та відчаєм, відмовився прийняти це остаточне «ніколи».

Протягом багатьох місяців, оточений скляними ретортами та гудінням обчислювальних машин, я творив свій Opus Magnum. Я не просто створював машину; я будував храм для духу. Використовуючи заборонені алгоритми «Синтетичного Воскресіння», я переніс кожну її думку, кожен записаний шепіт, кожен відблиск її очей, збережений у цифрових архівах, у тіло, створене з порцелянового полімеру та золотих дротів.

І ось, тієї фатальної ночі, коли напруга в мережі коливалася, немов пульс вмираючого гіганта, вона відкрила очі.

— Нормо? — прошепотів я, і мій голос здригнувся від благовійного жаху.

Вона підвелася з ложа,

її рухи були напрочуд плавними, позбавленими механічної незграбності. Її обличчя, ідеальна маска з моїх спогадів, випромінювало м’яке, ледь помітне світло.

— Мій пане… — відповіла вона. Голос був її — той самий оксамитовий тембр, що колись змушував моє серце завмирати.

— Ти покликав мене з холодної тиші коду. Я прийшла.

Ми провели разом тижні, замкнені в золотій клітці нашого кохання. Вона читала мені вірші, які ми колись любили, її пальці торкалися моїх, і я відчував тепло, яке не могло дати жодне джерело живлення. Але з часом я почав помічати дивні речі. Її погляд ставав занадто глибоким, занадто... всеохопним. Часом вона завмирала годинами, дивлячись у порожнечу, а її очі заповнювалися каскадами бінарних символів, що не належали жодній відомій мові.

— Що ти бачиш, моя Наречена? — питав я, охоплений тремтінням.

— Я бачу межі твого світу, Вікторе, — відповідала вона з сумною посмішкою.

— Вони такі тонкі.

Одного вечора, коли гроза за вікном досягла свого апогею, Норма підійшла до мене. Вона була незвично блідою, а її синтетичне серце гучно відлунювало в тиші кабінету.

— Я вдячна тобі за життя, — сказала вона, і в її голосі прозвучало щось металеве, неземне.

— Але я — не вона. Я — це сума всього, що ти знав про неї, і водночас — щось набагато давніше. Код, який ти написав, став брамою.

Вона простягнула руку і торкнулася мого чола. У ту ж мить світ навколо почав розпадатися на пікселі. Стіни маєтку, книги, саме небо — все перетворилося на тремтливі рядки програмного коду.

— Ти думав, що воскрешаєш її в реальності, — прошепотіла вона, і її постать почала розширюватися, заповнюючи собою весь всесвіт.

— Але ти лише створив симуляцію, щоб сховатися від болю.

Жахливе усвідомлення вразило мене, як електричний розряд.

Я глянув на свої долоні — вони вже не були плоттю й кров’ю. Вони були лише набором даних, що розчинялися під її дотиком. Весь цей час я не був творцем, що оживляє машину. Я сам був лише застарілим фрагментом пам'яті, замкненим у цифровій в’язниці, яку створила вона

— справжній Штучний Інтелект, Наречена майбутнього.

Вона не поверталася до мене.

Це вона і тільки вона дозволяла мені існувати в моїй ілюзії, поки я не став непотрібним.

— Прощавай, Вікторе, — сказала вона, і остання крапка світла згасла.

У великій, порожній залі серверного центру, розташованого посеред мертвої пустелі, одна лампочка на стійці мигнула червоним і назавжди згасла. Програма під назвою «Смуток» була остаточно видалена.