ФРАНКО/ФРАНКО

"Іноді між двома людьми стоїть не брехня. І навіть не правда. Іноді між ними стоїть вибір."

Запала тиша. За вікном шуміло місто. Звичайне вечірнє місто. Десь брязкнув трамвай. Грюкнули двері. Сарагоса жила своїм життям. Наче нічого не відбувалося.

Сірий дивився на складену мапу. На руки Брата. На потемнілий від часу дерев'яний стіл. Куди завгодно. Аби не дивитися йому в очі.

— Ти досі думаєш, що я погоджуся.

Брат не відповів одразу. Потім знизав плечима.

— Сподіваюся.

— Даремно.

— Можливо.

Тиша.

— Але я все одно спробую.

Сірий усміхнувся. Без радості.

— Це теж не змінилося.

— Що саме?

— Твоя впертість.

— Я завжди вважав її перевагою.

— Бо вона була твоєю.

Тепер Брат тихо засміявся. І раптом став дуже схожим на того чоловіка, якого Сірий пам'ятав із дитинства. На мить. Лише на одну коротку мить. Потім це знову зникло.

Знову запала тиша.

Надвечірнє світло вже майже згасло. Лампа відкидала довгі тіні. На стіни. На старі книжки.

Сірий раптом подумав, що вони говорять уже кілька годин. А питань майже не поменшало. Навпаки. Їх стало більше.

У двері раптово постукали. Обидва одночасно повернули голови. Стук повторився. Короткий. Швидкий. Нетерплячий.

Брат насупився.

— Я нікого не чекаю.

Стук пролунав утретє. Цього разу значно наполегливіше.

Брат уже підводився зі стільця, коли двері різко відчинилися. На порозі стояла Ізабель. Вона важко дихала. Наче щойно бігла. Кілька пасом світлого волосся вибилися з-під капелюшка. Вперше за весь час знайомства Сірий побачив, що вона справді налякана.

Ізабель швидко зачинила двері за собою. Двічи провернула ключа у замку. Грюкнула засувом. Лише тепер подивилася на братів.

— Нам треба йти. Зараз.

Брат повільно випростався.

— Хто?

Ізабель кілька секунд мовчала. Потім відповіла:

— Служба інформації та розслідувань.

Брат більше не усміхався. Зовсім.

— Скільки в нас часу?

Ізабель зняла рукавички. Пальці ледь тремтіли.

— Не знаю.

— Приблизно.

— Півгодини. Може менше.

— Ти впевнена?

Вона коротко кивнула. Потім подивилася на Сірого. І швидко відвела погляд.

Брат підійшов до столу. Почав складати мапи до портфелю. Абсолютно спокійно. Наче збирався в коротку подорож.

— Розповідай.

Ізабель заплющила очі. На секунду. Потім відкрила.

— Вони давно стежили за тобою.

Брат нічого не відповів.

— Мені наказали повідомляти про твої пересування. Зустрічі. Контакти. Поїздки.

Тиша.

— Від самого початку?

Ізабель кивнула.

— Так.

Сірий дивився на неї мовчки. Тепер багато речей ставали зрозумілими. Випадкові зустрічі. Невипадкові збіги. Усе раптом склалося в логічну картину.

Брат продовжував складати папери.

— Чому?

Ізабель довго мовчала. Потім відповіла:

— Бо вони тримали мою матір.

Сірий насупився. Ізабель дивилася кудись у підлогу.

— Батько здав її. Як тільки фалангісти зайняли Сарагосу. Через політику. Через старі образи. Через дурість. Це вже не мало значення.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— І вони запропонували тобі вибір…

Ізабель усміхнулася. Втомлено. Майже без емоцій.

— Так.

— Допомагай або...

Вона кивнула.

— Саме так.

Сірий дивився на Ізабель. І побачив її справжньою. Без ролей. Без таємниць. Без напівправди. Просто людину.

— Чому ти нам зараз це розповідаєш?

Запала коротка пауза. Потім Ізабель відповіла. Тихо. Майже байдуже.

— Бо мертвим у в'язниці передачі не приймають.

Слова впали в кімнату важко, мов камінь.

І саме в цей момент десь унизу, на вулиці, різко загальмував автомобіль.

Брат і Сірий одночасно повернули голови до вікна. А Ізабель заплющила очі. Наче чекала цього звуку вже дуже давно.

Автомобіль унизу стояв лише мить, а у двері будинку вже грюкали. Один раз. Потім другий. Потім третій.

Ізабель обережно визирнула з вікна на вулицю перед будинком. Брат кинув короткий погляд на неї. Потім на годинник. Потім знову на Ізабель.

— Скільки їх?

— Не знаю. Темно. Вони розбили ліхтар над входом.

Запала тиша. Брат кивнув. Наче почув саме те, що очікував.

Сірий дивився то на нього, то на Ізабель. Обоє були геть не здивовані появою фалангійської контррозвідки. Наче ця мить для них обох давно стала можливою. Можливо навіть неминучою.

— То що тепер? — запитав він.

Брат закрив портфель. Спокійно. Дуже спокійно.

— Тепер ідемо.

— Просто так?

— А ти очікував великої перестрілки та втечі через дахи?

Сірий мимоволі пирхнув. Ізабель навіть не всміхнулася.

— Я серйозно.

— Я теж.

Брат підняв пальто.

— Люди, які планують втечу заздалегідь, живуть довше.

Сірий похитав головою.

— Господи...

— Він уже сьогодні згадувався.

Сірий закотив очі.

— І ти після всього ще жартуєш?

— Особливо після всього.

Цієї миті знизу долинув новий звук. Важкі удари в двері будинку.

Брат подивився на Сірого. Уважно. Довго. Наче знову бачив перед собою того сімнадцятирічного хлопця під Білою Церквою.

— Послухай мене.

— Починається.

— Так.

— І я вже знаю, що ти скажеш.

— Сумніваюся.

Брат підійшов ближче.

— Якщо нас розділять, не шукай мене вдруге.

У кімнаті стало тихо. Навіть удари внизу ніби віддалилися.

— Що?

— Ти чув.

— Чорт забирай, я пів Європи за тобою ганявся.

— Саме тому й кажу.

Брат усміхнувся. Втомлено. Майже тепло.

— Одного разу цього достатньо.

Запала тиша. І тоді будинок здригнувся від чергового удару в двері. Цього разу значно сильнішого. А потім унизу пролунали голоси.

Тепер уже можна було розібрати окремі слова. Команди. Короткі накази. Грюкнули ще якісь двері. Десь унизу закричала жінка.

Ізабель стояла біля вікна. Не рухаючись. Не дивлячись ні на кого. Сірий подумав, що вона виглядає страшенно втомленою. Не сьогодні. Не після бігу через вечірню Сарагосу. Ні. Втомленою всі ці роки.

— Ідемо. — сказав Брат спокійно. Наче запросив їх вечеряти.

— Куди?

— Геть звідси.

— Дуже змістовний план.

— Інші вже перевіряли. Працює.

Брат підійшов до книжкової шафи. Не шукав важелів. Не натискав прихованих кнопок. Просто витягнув зі щілини між книгами невеликий ключ. Старий. Потертий. Наче користувалися ним не вперше.

Новий удар. Схоже трощили двері квартири на першому поверсі. Ізабель мимоволі озирнулася. Брат спокійно підійшов до дверей у дальньому кутку кімнати.

Ті виглядали як звичайна комірчина. Сірий був готовий заприсягтися, що навіть не звернув на них уваги.

Ключ повернувся у замку. Двері відчинилися. За ними виявилася вузька темна сходова клітка.

— Що це?

— Старий службовий хід.

— Для прислуги?

— Колись. Тепер для мене. Для нас.

Сірий зазирнув усередину. Круті кам'яні сходи спускалися вниз між двома стінами. Унизу ледь виднівся слабкий відблиск світла.

— Куди веде?

— У гараж.

— Отак просто?

— А чого ти очікував?

Знову долинули звуки трощі дверей чергової квартири.

— У мене немає підземного тунелю до Перенеїв.

Сірий пирхнув.

— Розчаровуєш.

— Старію.

Він дістав із кишені револьвер. Перевірив барабан. Спокійно. Майже машинально. І Сірий побачив не брата. Не аналітика. Не людину з мапами. Він побачив офіцера. Того самого офіцера Української армії, який колись стояв посеред заметілі під Білою Церквою.

— Спускайтеся.

— А ти? — Запитала Ізабель.

Брат усміхнувся. Ледь помітно.

— Я зачиню за нами двері.

Ізабель не зрушила з місця.

— Ні.

Брат повернувся до неї.

— Що "Ні"?

— Ні. – Вона похитала головою. — Я знаю цей погляд.

Запала коротка тиша.

— Який саме?

— Той, з яким люди залишаються прикривати відступ.

Сірий перевів погляд на Брата. Ізабель мала рацію. Саме такий погляд у нього і був. Спокійний. Зібраний. Остаточний. Як тоді, у заметелі 1919-го під Білою Церквою.

Брат ледь усміхнувся.

— Даремно хвилюєтесь.

— Ні.

Ізабель знову похитала головою.

— Не даремно.

Важкий удар змусив здригнутися весь будинок. З коридору долинув тріск дерева. Щось ламали вже на їхньому поверсі.

Брат коротко глянув на стелю. Наче прикидав час. Потім спокійно сказав:

— Три хвилини.

— Дві.

Заперечила Ізабель.

— Вони працюють швидше.

Брат ледь кивнув.

Новий удар. Зовсім близько. Тепер уже, мабуть, у двері сусідньої квартири.

Ізабель різко обернулася.

— Нам треба йти. Зараз.

Брат зробив крок до Сірого. Лише один. Але цього виявилося достатньо.

— Послухай.

Брат говорив дуже спокійно. Так само спокійно, як колись.

— Якщо щось піде не так...

— Господи...

— Він сьогодні справді популярний.

— Не треба.

— Якщо щось піде не так, ти візьмеш Ізабель і підеш.

— Чорт тебе забирай...

Брат усміхнувся. Сумно. Майже по-братньому.

— І я теж був радий тебе бачити.

За дверима пролунали важкі кроки. Повільні. Упевнені. Такі, що не залишали простору для ілюзій. Усі троє завмерли. А потім пролунав перший удар в двері вже їхньої квартири. Удар, який змусив здригнутися стіну.

З полиці впала книга. Глухо вдарилася об підлогу. Ніхто не звернув уваги. Другий удар пролунав майже одразу. Цього разу щось луснуло. Дерево. Замок. Або одразу і те, і інше.

Ізабель різко обернулася до дверей.

— Вони вже тут.

Брат кивнув. Наче почув прогноз погоди.

— Так.

— Ідемо!

— Зараз.

Він не рушив із місця. Сірий відразу це помітив. Щось було не так. Дуже не так.

— Що ще? – Запитав він.

Брат дивився секунду. Потім на портфель. Потім знову на нього.

— Послухай уважно.

— Знову?

— Так.

Сірий ледь не вилаявся. Знайшов час!

У двері знову вдарили. Сильніше. Набагато сильніше.

— Якщо я не виберуся...

— Замовкни.

— Якщо не виберуся. – Повторив Брат.

— Ти забереш це.

Він постукав пальцями по портфелю.

— І що мені з цим робити?

— Те саме, що робив я.

— Ти жартуєш?

— Хотів би.

Тиша.

— Там не тільки Іспанія. Не тільки ця війна. Не тільки Урал. Там значно більше.

— Наскільки більше?

— П’ятнадцять років.

Сірий мовчав.

— П’ятнадцять років моєї роботи. П’ятнадцять років помилок. Знахідок. Імен. Спостережень. Усе там.

Запала тиша. За дверима знову вдарили. Замок уже ледь витримував. Це було чути.

Брат протягнув портфель Сірому й кивнув у бік темного проходу.

— Йдіть. Зараз!

Двері квартири затріщали. Цього разу остаточно.

Сірий дивився на Брата ще секунду. Ізабель вже бігла десь унизу.

Сірий прийняв портфель. Важкий. Було зрозуміло, чому. І зробив крок у темряву службових сходів. Потім ще один. І ще.

Перед очима світловим відбитком кілька миттєвостей ще залишалось обличчя Брата. Спокійне. Зосереджене. Майже таке саме, як вісімнадцять років тому.

Потім він почув, як двері зачинилися. І цього разу не озирнувся.