ЕПІЛОГ. Київ. Травень 1968 року
Ранок видався напрочуд теплим. Сірий стояв на балконі й дивився вниз. Колись цей майдан називався по-іншому. Потім ще по-іншому. Потім знову змінив назву. Як і більшість речей у світі.
Тепер він був Майданом Волі.
Назва подобалася Сірому. У ній було щось правильне. Щось незавершене. Щось таке, що ніколи не можна отримати раз і назавжди.
У місті буяла свіжа зелень київського травня. Каштани вже квітли. На бульварах шуміло молоде листя. Сонце ковзало по світлих фасадах будинків. По куполах Софії. По скляних вітринах нових крамниць.
Майдан уже кілька діб не спав. Людей більшало з кожною годиною. Студенти. Робітники. Молоді викладачі. Журналісти.
Хлопці й дівчата, народжені після війни. Ті, для кого фронт був історією. Чимось із книжок. Чимось, про що розповідали батьки.
А свобода здавалася чимось природним.
Над площею майоріли прапори. Лунали пісні. Свистки. Сміх. Гасла. Хтось грав на гітарі. Хтось виголошував промову з імпровізованої трибуни. Час від часу натовп вибухав оплесками. На одному з полотнищ великими літерами було написано:
ЄВГЕНЕ, ДЯКУЄМО!
ТОБІ ЧАС ВІДПОЧИТИ.
Сірий мимоволі усміхнувся. Бідолашний Коновалець. Колись його портрети висіли в кожній школі. Переможець війни. Президент. Батько нації. Тепер "діти" вимагають його відставки. Світ працював саме так. Учорашні герої неминуче ставали вчорашнім днем.
Сірий сперся на поруччя. Унизу вирувала молодість. Гаряча. Нетерпляча. Переконана, що саме вона змінить країну.
І він раптом зловив себе на думці – майже півстоліття тому він сам був таким. Так само сперечався. Так само лаяв владу. Так само вірив, що ще один ривок і світ нарешті стане правильним.
Трамвай продзвенів біля повороту. На площі хтось почав співати. Натовп підхопив. Знайомий ритм. Знайомий запал. Знайоме відчуття.
Сірий заплющив очі. І побачив інший Київ. Київ своєї юності. Ще без цих мостів. Без нових кварталів. Без реактивних літаків над Дніпром.
Побачив побратимів, що давно залишилися в іншому часі.
Брата. Махна. Товаришів, що залишилися під Білою Церквою. Тих, хто дожив до Перемоги. І тих, хто не дожив. Майже усіх їх давно забрав час. А Революція залишилася.
Він усміхнувся. Ледь помітно. І подумав: У Революції є лише початок, але Революція ніколи не закінчується.
— Гер Грау!
Голос долинув із кухні. Сірий озирнувся.
— Ваш сніданок уже холоне!
Він засміявся. Неголосно. По-домашньому.
— Так, сеньйорито Монтеверде. Вже йду.
На площі й далі шумів натовп. Над Києвом сходило сонце. І життя, як завжди, тривало.
КІНЕЦЬ
Дніпро, Україна. Червень-вересень 2026 року
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!