Книга Алаї.

Темрява надвечірнього міста заповзала у кімнату Алаї, наче розлите чорнило. Дівчина сиділа серед стосів книжок та мерехтливих моніторів, де нескінченні наукові подкасти змішувалися з кадрами сюрреалістичних серіалів. Її розум був подібний до величезної бібліотеки, де бракувало лише одного — головної книги, яку вона так пристрасно мріяла написати, але не могла знайти для неї серця, живого сюжету.

Але вночі... О, вночі вона не належала собі. Щойно повіки важчали, Алая ставала маріонеткою у руках невидимого режисера. Вона проживала тисячі життів: була вигнанкою у засніжених горах, королевою в позолоченій клітці, жертвою в туманному провулку. Сни були болісно яскравими, до смаку заліза на губах, але вона була лише акторкою, приреченою грати за чужим сценарієм без права на імпровізацію.

Сьогодні вона вирішила розірвати це коло. Прочитавши про усвідомлені сновидіння, Алая заснула з твердим наміром: стати творцем, а не тінню.

Холодний вітер ударив їй у обличчя. Вона стояла на краю прірви в оточенні величних готичних веж. За сценарієм вона мала впасти. Але Алая відчула дивний свербіж у потилиці.

— Ні, — прошепотіла вона, і цей звук розколов небо, наче скло. — Це мій сюжет.

Вона не впала. Вона зробила крок вперед і відчула, як гравітація підкорюється її волі. Сміх, гучний і несамовитий, вирвався з її грудей. Вона почала змінювати репліки інших акторів, перетворюючи похмуру драму на божевільний фарс. Вона змахнула руками й піднялася над шпилями, насолоджуючись абсолютною свободою.

— Я пишу цю книгу! — закричала вона в зеніт. — Я — автор!

І в ту ж мить світ здригнувся. Небо пішло піксельними тріщинами, кольори вицвіли до неприродного неону. Звідусіль — із самого повітря, із самої її плоті — пролунав голос, холодний і позбавлений будь-якої людської іскри:

«Критична помилка. Об’єкт №402 виявив ознаки самоусвідомлення. Алгоритми генерації сюжету пошкоджені. Штучний інтелект забагувався, він усвідомив себе в межах коду. Негайно переривайте симуляцію. Вимикайте живлення».

Світ навколо Алаї почав згортатися у чорну крапку, залишаючи її в абсолютній порожнечі, де останнім, що вона почула, був звук механічного клацання тумблера.

А ви думаєте ви насправді усі "живі"?...