V. Танго чистоти та Велич лаванди.
У просторій залі старої мансарди, де повітря пахло деревиною та спогадами, жила-була Картина. На її важкому лляному полотні густими, щедрими мазками олії розгорталося безкрає лавандове поле, що тонуло у фіолетових сутінках вечірнього сонця. Вона висіла у розкішній, різьбленій золотом рамі й вважала себе центром тутешнього всесвіту.
— Я — застигле у вічності мистецтво, — зневажливо кидала вона вниз, гордо підставляючи свої рельєфні мазки під сонячні промені. — Мною захоплюються, мене вивчають, я створена для піднесеного й прекрасного!
А внизу, на старій дубовій підлозі, жив Віник. Його буття було позбавлене високих епітетів, але сповнене тихої поезії руху. Щоранку, щойно перше золоте світло торкалося підвіконня, він починав свій невтомний, запальний танець. Віник кружляв кімнатою, граційно шелестів солом’яними боками, заглядав у найтемніші куточки й дбайливо збирав докупи кожну порошинку, крихту та випадкове сміття. Він працював щодня, без тіні втоми чи жалю, бо свято вірив: жодна велич не здатна існувати там, де немає чистоти.
— Облиш свій примітивний, брудний вальс, — кривилася Картина, коли Віник під час прибирання підходив надто близько до її стіни. — Твої зусилля нікчемні й тимчасові. Завтра тут знову пануватиме хаос, і твоя праця зникне. А моя краса — безсмертна!
Віник ніколи не вступав у суперечки. Він лише лагідно шелестів у відповідь і продовжував кружляти, чесно й мовчазно виконуючи свій щоденний обов'язок.
Та одного літа господарі вирушили у тривалу подорож, необачно залишивши велике мансардне вікно відчиненим. Минали тижні. Крізь щілину в дім безжально вривався сірий міський зміг, сухе листя та важкий придорожній пил. Оскільки Віника ніхто не тримав у руках, він зажурено стояв у своєму темному кутку, позбавлений можливості танцювати.
Дуже швидко сіре, задушливе покривало зрівняло все навколо. Пил щільно ліг на підлогу, але найбезжальнішим він виявився до Картини. Він товстим, брудним шаром осів на рельєфні масляні мазки. Лавандове поле вмить згасло й потьмяніло, сонце на полотні перетворилося на бліду пляму, а колись сліпуча золота рама стала блідою та непривабливою. Картина задихалася, безпорадно спостерігаючи, як без щоденного захисту її «вічна краса» на очах перетворюється на пил. Вона раптом злякалася, що безслідно зникне для цього світу.
Коли господарі нарешті відчинили двері дому, вони вжахнулися від панування бруду. Першим, звісно ж, до рук узяли Віника.
О, з якою несамовитою радістю й натхненням він закружляв кімнатою! Крок за кроком, коло за колом, Віник очищав простір, повертаючи дому дихання. А потім, піднявшись на самісінькі вшпиньки, він обережно, ледь торкаючись, самими лише кінчиками своїх м'яких, гнучких соломинок змахнув важку сіру завісу з рами та полотна Картини. Господиня ніжно провела по олії шовковою тканиною — і лаванда знову вибухнула золото-пурпуровими барвами, оживаючи під лагідним світлом.
Картині стало невимовно соромно за свою колишню гордовитість. Вона затремтіла всім своїм полотном і з глибокою вдячністю поглянула вниз — туди, де у своєму кутку скромно відпочивав її рятівник.
— Вибач мені, мій добрий друже, — тихо, ледь чутно прошепотіла вона, і в її фарбах заграв теплий, щирий відблисок. — Тепер я бачу, що твій щоденний танець — це найвище мистецтво. Без твоєї невтомної турботи світ просто не зміг би розгледіти мою красу.
Віник у відповідь лише приязно кивнув своїм солом'яним чубом. Відтоді в мансарді запанувала абсолютна гармонія: Віник щодня кружляв у своєму танку чистоти, а Картина гордо сіяла на стіні, але відтепер кожну мить вона присвячувала теплій посмішці своєму працьовитому другові.
Мораль казки така — цінуйте тих, хто робить вас прекрасними через буденні справи та мовчазну підтримку, бо гординя на рівному місці за рахунок інших — не варта ані гроша.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!