Лісове відомство: Мандрівник

Вікно двадцять першого поверху мерехтіло в такт гірлянді на маленькій ялинці. За склом повільно падав сніг — рідкі, поодинокі пластівці плавно кружляли, ніби хтось угорі ліниво витрушивав подушку.

З портативної колонки в кімнаті струменіла різдвяна мелодія. Звуки пливли квартирою, м’яко зазираючи на кухню, у передпокій і відлунюючи.

Алекс, хлопець років тридцяти, пританцьовував біля столу, наповнюючи миску мандаринами.

Сьогодні він дозволив собі відпочинок — жодної роботи, жодних зідзвонів, лише марафон Поттеріани або «Сам удома». Поки ще вагався.

Він глянув на екран телевізора, ввів назву у стрічку пошуку, усміхнувся.

— Ну що, Гаррі? Ще раз переможемо того, кого не можна називати?

Вибір було зроблено.

На той момент, коли титри третьої частини поповзли вгору, Алекс уже напівлежав на ліжку, втомлено потираючи очі.

— От би й у житті так, — пробурмотів він, — змахнув паличкою — і автобус «Нічний лицар» приїхав.

Він позіхнув, як слід потягнувся.

— Мене б хто відвіз… У ліс, на природу, куди завгодно…

З цими словами він жартома змахнув рукою, наче справжній чарівник. Звісно, нічого не сталося. Алекс усміхнувся, підвівся, зібрав миску з мандариновою шкіркою й пішов на кухню.

Хвилин за десять він вимкнув світло. Квартира потонула в м’якій темряві.

Навпомацки діставшись ліжка, він уже майже провалився в сон, коли в сусідів, за всесвітнім законом підлості, почалося щось гучне.

Стук.

Спершу тихий, потім дедалі виразніший.

Алекс насупився, натягнув ковдру до підборіддя, перевернувся на бік. Стук не вщухав.

Спочатку він вирішив, що це десь зверху, потім збоку, але за хвилину стало ясно — звук іде з вулиці.

Монотонний, рівний, ніби хтось відбиває ритм кісточками пальців.

Він скривився, сів.

— Ну що там іще?..

Ще кілька секунд вагався, потім підвівся. Узяв телефон, увімкнув ліхтарик, обережно підійшов до вікна.

Пальці стиснули тканину штори, він повільно відтягнув її вбік — і відразу ж вимкнув екран, щоб світло не заважало.

Спершу очі нічого не розрізняли. Лише темрява, відбиття кімнати, тьмяна гірлянда за спиною.

Потім він помітив щось бліде за склом.

Білу пляму.

Руку.

Вона була витягнута вперед, кістлява, білосніжна, наче витесана зі снігу. Кулак розмірено стукав у скло — раз, два, три.

Алекс завмер, не вірячи тому, що бачить.

Лише за мить він розгледів постать — людина, закутана в потертий, порізаний на лахміття плащ. Клапті тканини розвіювалися на вітрі, з-під капюшона йшла пара. Обличчя — провалля в тіні капюшону.

Алекс відсахнувся, вдарився спиною об стіну. Подих збився.

Він спостерігав, як за постаттю повільно пропливає карета — чорна, без коней. Секція за секцією вона ковзала повз вікна, і фіранки всередині колихалися, ніби від невидимого протягу.

Алекс опустився на підлогу, дістав телефон. Екран не засвітився.

Клацнув вимикачем. Ще раз. І ще.

Світло не вмикалося.

Тиша. Лише власне дихання й стукіт серця.

І раптом — знову звук.

Той самий ритм.

Алекс завмер.

Повернув голову до темної кухні.

Тепер рука стукала в те вікно.