Третя сестра.

Гроза над Львовом того вечора не була звичайною примхою природи; вона здавалася розгніваною сутністю, що прагнула стерти місто з лиця землі. Небо, за тягнуте важкими, як свинець, хмарами, набуло неприродного брудно-фіолетового відтінку, який у хвилини спалахів ставав мертвотно-білим. Блискавки не просто краяли небо — вони розгалужувалися над гостроверхими дахами костелів, наче розпечені нерви самого диявола.

Кожен удар грому відгукувався в грудях важким вібруючим болем, наче хтось бив у велетенський мідний дзвін під землею. Вітер, шалений і невблаганний, нещадно бив у обличчя потоками води, що змішувалися з пилом століть, піднятим із вузьких вуличок.

Дощ не падав — він нападав,

перетворюючи львівську бруківку на ріку чорного глянцю, в якій химерно переламувалися вогні самотніх ліхтарів.

Я прибув до занедбаної кам’яниці у передмісті на прохання мого давнього приятеля, Артема, який у листі благав про порятунок від «невидимих очей», що стежать за ним із темряви вологих коридорів.

Коли я підходив до воріт маєтку, черговий спалах на мить вихопив із пітьми фігури кам'яних горгулій на фасаді. Через гру світла і потоки води здалося, ніби вони кривляться від задоволення, вмиваючись цією холодною стихією. Повітря було настільки насичене вологістю, що кожен вдих давався з зусиллям, ніби я вже занурювався в безодню, з якої немає вороття.

Артем зустрів мене у вітальні, де свічки тріпотіли від протягу, хоча важкі дубові вікна були щільно зачинені. Він виглядав як тінь самого себе — блідий, із запалими очима.

— Вони повернулися, — прошепотів він, і голос його дрижав, як осіннє листя. — Мої сестри. Олена та Богдана.

— Але ж вони загинули під час пожежі в старому місті ще десять років тому, — заперечив я, відчуваючи, як по спині пробіг морозець.

Їх було троє... — Артем вхопив мене за руку. Його пальці були крижаними, мов львівська бруківка взимку. — Існує те, про що не згадують у церковних книгах. Те, що живиться пам'яттю живих...

Тієї ночі я не міг заплющити очей. Стіни кам’яниці видавали звуки, схожі на шкрябання кігтів по дереву. Раптом двері моєї спальні повільно прочинилися. У прорізі стояли дві постаті в обвуглених вишиванках. Олена та Богдана... Їхні обличчя були порожніми масками, але вони не лякали мене так, як те, що височіло позаду них.

Величезна, безформна тінь, виткана з самого нічного моку, огортала їх обох.

Це була Третя сестра — втілення родинного прокляття.

Спокон віків, у родині Протоцьких завжди народжувалася трійня. Кожні 100 років.

Прокляття Третьої сестри було не просто сімейною таємницею — це була гниль, що роз'їдала корінь роду Протоцьких протягом століть. Згідно з переказами, воно впало на них ще за часів середньовічного Львова, коли один із предків, прагнучи безмежної влади та багатства, зрадив власну кров, замурувавши свою немічну матір у підземеллях під Високим Замком. Відтоді в кожному третьому поколінні, разом із двома прекрасними доньками, народжувалася Вона.

Третя сестра ніколи не мала імені. Вона була втіленням безумства та фізичної потвори:

її тіло було викривленим, наче коріння старого дуба, а очі горіли вогнем, який неможливо було загасити молитвою. Вона була «зайвою»

— тою, кого ховали за важкими портьєрами та в темних комірчинах, тою, чиє існування викреслювали з генеалогічних дерев.

Саме її некерований гнів та заздрість до краси Олени й Богдани спричинили ту фатальну пожежу десять років тому. Це не був нещасний випадок.

У ніч, коли місто здригалося від сухої грози, вона розлила гас по всій залі, де спали сестри, і власноруч кинула сірника в темряву. Вона хотіла, щоб вогонь «зрівняв» їх усіх, зробивши красунь такими ж обвугленими й страшними, як була вона сама.

Але Прокляття полягало в тому, що Третя сестра ніколи не вмирала остаточно. Вона була ментальним паразитом. Коли вогонь поглинув її плоть, її спотворений дух не пішов у небуття, а зачепився за єдиного вцілілого — Артема. Вона стала його частиною, ховаючись у затінках його підсвідомості, поступово витісняючи його власне «Я», щоб нарешті отримати здорове тіло й продовжити свій танець божевілля на вулицях Львова.

Я кинувся до кабінету Артема, щоб врятувати його, але знайшов лише порожнє крісло та розгорнутий на столі старий щоденник.

Останній запис, виведений тремтливою рукою, свідчив:

«Ми ніколи не були трьома окремими душами. Нас завжди була одна».

Я відчув підсвідомий, мов шепіт, холод...

Я з острахом подивився у велике антикварне дзеркало на стіні...

У віддзеркаленні не було мене. Там стояв Артем, чиє обличчя повільно розмивалося, оголюючи три різні жіночі подоби, що запекло боролися за право володіти його тілом.

Жахлива істина вразила мене, мов удар блискавки:

я не був гостем у цьому домі.

Я був "помічником"...

Був лише черговою вигаданою особистістю, яку створив хворий розум Артема, щоб хоч на мить сховатися від Третьої сестри.

Коли це віддзеркалення почало танути, я відчув, як чиїсь крижані пальці затягують мою свідомість у бездонну глибину скла,

залишаючи тіло для тієї, що віками чекала на свій вихід у світ живих.