Третя сестра.

Гроза над Львовом того вечора не була звичайною примхою природи; вона здавалася розгніваною сутністю, що прагнула стерти місто з лиця землі. Небо, за тягнуте важкими, як свинець, хмарами, набуло неприродного брудно-фіолетового відтінку, який у хвилини спалахів ставав мертвотно-білим. Блискавки не просто краяли небо — вони розгалужувалися над гостроверхими дахами костелів, наче розпечені нерви самого диявола. Кожен удар грому відгукувався в грудях важким вібруючим болем, наче хтось бив у велетенський мідний дзвін під землею. Вітер, шалений і невблаганний, нещадно бив у обличчя потоками води, що змішувалися з пилом століть, піднятим із вузьких вуличок. Дощ не падав — він нападав, перетворюючи львівську бруківку на ріку чорного глянцю, в якій химерно переламувалися вогні самотніх ліхтарів