Ельф у банці

«Йду стежкою,

Де сяють магічні ліхтарі,

І пурхають чарівні крихітки»

Дж. Р. Р. Толкін «Ніжки гоблінів» 27-28.04.1915 р.

«Я хочу, щоб ця бідолашна крихітка, яка уособлює собою все те, що

я невдовзі після її написання так палко незлюбив, була забута і похована

навіки»

Дж. Р. Р. Толкін про «Ніжки гоблінів» у 1971-ому р.

Принц звівся на ноги, готовий гідно зустріти будь-яку небезпеку. Крижана, огидно-солодка гуща вкривала його обладунки та плащ і червоними потьками стікала додолу. Невидима магічна сила несла відчайдуха до гори, віддалено схожої на грубе та потворне обличчя. Раптом у ній з’явилася печера з рядом сталактитів та сталагмітів на вході. Принца жбурнуло всередину, вхід замкнувся і він опинився у суцільній, непроглядно-чорній темряві. Поверхня під ногами виявилася несподівано м’якою та слизькою. А ще вона тремтіла та рухалася. Героя, що переміг у десятках битв, здолав сотні монстрів і зазнав незліченну кількість інших пригод, цим було не здивувати:

– Я у пащі чудовиська!

Не вагаючись, він увігнав свій меч у підлогу. Точніше, у язик велета.

***

Коротке дзеленчання змусило Ірину відкласти домашнє полуничне морозиво, зупинити фільм і відсунути вкрай невдоволеного цим ангорського кота Себастьяна. У телефоні вона прочитала послання від подруги… ні, радше доброї знайомої, яка з невідомих причин вважала її своєю найліпшою подругою:

«Іринко, ти де? Ходи до нас! Я тебе з таким крутим хлопцем познайомлю. Він точно тобі сподобається!»

– Сумніваюся, – пробурчала дівчина, зиркнувши на екран ноутбуку, де вцілілий після трьох перестрілок, двох вибухів і бою на ножах красень з бездоганною зачіскою і в дуже сексуально розірваному костюмі саме мав остаточно розтопити серце врятованої героїні. – Тих, що мені подобаються, нелегко відшукати. Може, й взагалі неможливо.

Та в смс-відповіді вона, звісно, написала геть інше:

«Щось нездужаю. Іншим разом, добре? Розважтеся й за мене».

Відклавши мобільний, Ірина повернулася у ліжко і потягнулася до морозива. Зачерпнувши ложечку, вона відправила смакоту до рота.

Аж раптом щось боляче вжалило її язик.

– Ай! – зойкнула дівчина, від несподіванки виплюнувши все, що тримала у роті.

***

Отямившись, принц навпомацки знайшов руків’я чарівного меча і лише потім розплющив очі. Перед ним знаходилася та сама гора, точніше потворне обличчя велета. Герой мужньо рушив назустріч почварі і… наштовхнувся на незриму перепону. Торкнувся її рукою – не зникає. Розмахнувся і що мав сил рубонув мечем. Чарівний клинок, тонко дзенькнувши, відскочив, ледь не вивернувши принцу зап’ясток. Перехопивши руків’я обома руками, принц заніс його для нового удару, але тут велет заговорив, ледь не вибивши з нього дух.

–… мабуть, навіть не розумієш, – розібрав він у голосі, більше подібному до розкатів грому.

– Кажи тихше! – попрохав він.

– Що? – розгубилася Ірина, вже й не сподіваючись на відповідь від замало не з’їденого нею крихітного чоловічка.

– Тихше кажи! – що мав сил, заволав принц.

Якийсь час дівчина мовчки витріщалася на нього. Створіння, спершу прийняте нею за метелика, насправді виявилося брудним, зраненим та ледь живим юнаком заввишки з фалангу її пальця. Мокрі бірюзові крильця, що спершу і ввели Ірину в оману, красувалися в нього за спиною, приваблюючи погляд. Голову крихітної істоти увінчував «капелюшок» жолудя з притороченою потріпаною трояндовою пелюсткою, а груди захищав панцир з горіхової шкарлупи.

– Ти що таке? – вражено спитала дівчина.

Попри шепіт, кожне її слово відбилося луною в схованих під шолом загострених вухах принца.

– А ти що таке? – похмуро відказав крилатий, обурений настільки безцеремонним зверненням.

– Я перша спитала, – нагадала Ірина. – До того ж, ти у моїй квартирі, тому поважай господиню.

– Його високість принц ельфів Світлославнієль! – відрекомендувався він.

Дівчина не втрималася і пирснула.

– Тебе справді так звуть? – не повірила вона. – Довжелезним іменем куций зріст компенсуєш?

– Та як ти смієш, нахабна почваро? – розлючений принц знову вдарив мечем по склу банки, в яку його непритомного поклала дівчина. – Я вищий від більшості своїх підданців. А своє ім’я ношу з гордістю як і належить захиснику королівства та спадкоємцю престолу.

– Це зрозуміло, але, що, тебе всі тільки так називають? – поцікавилася Ірина. – Навіть друзі? Навіть мама? Коротшої версії немає? Бо я це не вимовлю.

– Дурна велетка, – роздратовано пробурчав ельф, та, враховуючи безвихідь свого становища, змирився і повідав: – Близькі мене Світиком кличуть.

– Світик? Як мило! – Ірина усміхнулася, налякавши принца, застряглими між зубами шматками їжі завбільшки з його голову. – А я Ірина. Як, до речі, ти у мене вдома опинився?

– Не з власної волі, – принц втомлено сів, не випускаючи меча. – Я мав здолати Еребуса. Це страшне чудовисько, що плюндрувало наші землі. Він уособлення самої пітьми, тоді як мій меч, Завждиперемагард… Це не смішно!

– Пробач, – винувато пискнула дівчина, відвертаючись аби приховати усмішку. – Просто ваші назви дуже… чудернацькі. Продовжуй. Я більше не сміятимуся. Обіцяю.

Світик якийсь час недовірливо дивився на неї, та згодом продовжив:

– Мій меч концентрує у собі силу світла. Він збирає всю віру, надію та любов з нашого королівства і обертає її в сяйво, що знищує пітьму. Та цього разу морок виявився надто сильним. Наш мудрець Все… я не називатиму тобі, дурносмішці, його славне ім’я! Так от, він попереджав, що зіткнення наших сил здатне розірвати реальність і пробити завісу між світами. Мабуть, це й трапилося. Здійнявся ураган і нас з Еребусом затягнуло… Точно!

Він скочив на ноги і затріпотів крильцями, обернувшись на яскраву блакитну цятку. Кілька разів ткнувся у скло і безпомічно спинився, не зумівши випурхнути з банки.

– Що трапилося? – стривожилася Ірина.

– Еребус перенісся разом зі мною! – вигукнув ельф. – Це означає, що він у вашому світі! Знайди його! Негайно!

– Добре! Добре! – дівчина підвелася і почала розгублено роззиратися: – Гадаю, він й досі у квартирі.

Вона ретельно огляділа підлогу і навіть підключила Себастьяна до пошуків чудовиська з іншого світу. Принц міряв кроками банку та підганяв її:

– Швидше, велетко! Може, мене випустиш?

– Ще чого надумав? – обурилася Ірина. – Тобі безпечніше за склом: і сам не поранишся, і мене своєю чарівною голкою більше не штрикатимеш. Та й взагалі я не велетка, а Ірина! Мені моє ім’я теж подобається, між іншим.

– Зараз неважливо, що тобі подобається, – Світик тримав меч наготові. – Ти навіть не уявляєш, наскільки Еребус небезпечний. Він живе уособлення пітьми, загроза всьому живому, найстрашніше чудовисько з усіх, з ким мені доводилося мати справу… Ти чому застигла? Мене лякає твоя непорушність, веле… Ірино. Не мовчи!

– Скажи, а цей Еребус часом не схожий на павука? – обережно поцікавилася дівчина.

– Так, але це лише прийнята ним форма. Його сутність значно жахливіша і не існує слів, здатних її описати, – відповів ельф. – А в чому справа?

Ірина підійшла до стола і підняла банку з принцом.

– Обережно! – Світику ледве вдавалося утримувати рівновагу і не падати.

Дівчина піднесла його до килима і вказала на розчавленого павука.

– Здається, я на нього випадково наступила, – пояснила вона. – Це і є твоя загроза всьому нашому світу?

Зблідлий принц тільки кивнув.

Коли Ірина повернула банку з ним на стіл, Світик роздратовано жбурнув меч, зняв панцир і шолом. Дівчина розгублено дивилася, як насуплений ельф сповзає по прозорій стінці банки.

– Ти поїсти не хочеш? – обережно поцікавилася вона.

Світик зрадів, що через різницю у розмірах Ірина не чує голодного бурчання його живота. Це була б остання крапля його приниження.

– А в тебе ще є та смакота, з якою ти мене ледь не проковтнула? – запитав він.

Менш ніж за хвилину випущений з банки принц від душі об’їдався домашнім морозивом, сидячи на блюдці поряд з купкою завбільшки з нього самого.

– Отже, те, що ельфи обожнюють вершки щира правда, – відзначила усміхнена дівчина. – До речі, а чому ми, істоти різних культур, видів і навіть світів, розуміємо одне одного?

– Чари, – пояснив Світик. – Перед тим як вирушити з посольством у землі сильфід, я скуштував магічне зерня. Відтоді для мене не існує чужих мов. Варто почути бодай слово і я вже розмовляю як місцевий.

– Зручно, – заздрісно скривилася Ірина. – У тебе випадково не завалялося ще одної такої корисної насінини? Бо мені якраз треба В2 з англійської отримати.

– На жаль, ні. Ці зерна дуже рідкісні і те, що дісталося мені, було останнім у королівській коморі, – принц відступив, ліг на спину і розтягнувся на столі: – Не можу більше! Дякую за частування, Ірино. Пробач, що обтяжую тебе своєю присутністю.

– Не варто. Ти зовсім мене не обтяжуєш.

Попри ситну трапезу, виглядав ельф засмученим і якимсь пониклим. Ірина не втрималася та спитала:

– Чому ти сумуєш? Твій ворог знищений і більше не загрожує ні моєму, ні твоєму світові. Чи ти вже скучив за рідною домівкою?

– Скучив, звісно, але справа не в цьому, – Світик дивився прямо на дівчину, намагаючись не думати про те, наскільки потворною вона йому видається через усі ці пори, плями й волосини завтовшки з його руку на її обличчі. – Просто до цього я вважав себе героєм, а тепер усвідомив, наскільки насправді жалюгідний. Чого варті всі мої звитяги, здолані чудовиська і переможені армії, якщо ти знищила найстрашнішого ворога нашого світу, навіть не помітивши його? Оберігати мир та спокій прекрасного королівства ельфів – мій обов’язок, та що я зможу зробити, якщо в його межі вторгнуться схожі на тебе велети? Ви зруйнуєте наші оселі, витопчите квіти, обернете країну у пустир і навіть не здогадаєтеся про наше існування. Кого може захистити така нікчемна комашка, як я?

– Ти не правий! – палко вигукнула Ірина.

Принц схопився за гострі вуха і жалісно заскімлив.

– Пробач, – вона перейшла на винуватий шепіт: – Але ти справді помиляєшся. Може ви, ельфи, й не вдалися зростом, але я вірю, що ти, Світику, справжній герой. Ні, я знаю це. У тебе мужнє серце і ти любиш свою батьківщину. Тому, якщо твоєму королівству загрожуватимуть велети чи дракони, чи навіть глобальне потепління ти обов’язково їх здолаєш. Бо це те, чим займаються справжні герої – роблять неможливе реальним.

– Ти мене переоцінюєш, – втомлено усміхнувся ельф.

– Ні, це ти себе недооцінюєш, – заперечила дівчина. – Я особисто не знаю нікого, хто б наважився самотужки вийти супроти павука втричі більшого від нього. Хотілося б мені і в нашому світі зустріти когось схожого на тебе. Тільки зростом вище.

Вона крадькома зиркнула на ноутбук і подумки відзначила, що після зустрічі зі справжнім, нехай і крихітним принцом, кіношні герої її більше не вражають.

– Упевнений, що і серед велетів знайдеться хтось подібний до мене. А може навіть кращий, – тепер настала черга Світика її розраджувати.

Ірина похитала головою.

– Ти не знаєш нашого світу, – заперечила вона. – У ньому не зосталося місця романтиці та пригодам, безстрашним лицарям і порятунку принцес. Усе поглинула сіра буденність і чорна безнадія.

– Звитяги різними бувають, – відказав ельф. – Навіть крихітні справи змінюють світ на краще, якщо робляться з чистим серцем. Іноді просто треба придивитися уважніше, щоб не проґавити свого героя. Або не проковтнути.

Вони дружно розсміялися, а потім на деякий час замовкнули, думаючи кожен про своє. Аж раптом дівчина помітила незвично яскравий блиск облишеного меча принца.

– Що це? – спитала вона, вказавши Світику на зброю.

Ельф підлетів до меча на окріплих крильцях. Чарівний клинок сяяв так яскраво, що йому довелося замружитися. Торкнувшись руків’я, Світик побачив кохану, яка усміхалася йому крізь сльози.

– Він сяє! Сяє! – у захваті вигукнув ельф. – Це означає, що вони досі чекають на мене! Вони вірять, що я повернуся! Попри все, вони вірять у мене!

– Хто? – розгубилася Ірина.

– Всі! – відповів Світик. – Моя наречена! Мої батьки! Мій народ! Навіть гноми, хоча в нас бували непорозуміння. Усі вони мене люблять і я не можу їх розчарувати. Мені час повертатися, велетко Ірино!

– Можна було б і без велетки обійтися, – пробурчала дівчина. – А ти знаєш, як це зробити?

– Гадки не маю, – радісно розсміявся принц. – Але впевнений, що зможу. Ти ж сама сказала, що герої роблять неможливе реальним.

Він змахнув сліпуче-яскравим мечем, накресливши в повітрі сяюче коло. Потроху світло розсіялося і вражена Ірина побачила розмаїту квітучу галявину, якої просто не могло існувати у її світі. Барвисті рослини на ній були не прив’язані до жодної широти і сезону, а ще здавалися неймовірно великими і яскравими. Їхні пахощі одразу наповнили собою квартиру і в незвиклої дівчини навіть запаморочилася голова. У повітрі пурхали ельфи, вбрані у пелюстки та листя, а посередині цього безкрайого квітника красувався величезний трояндовий кущ, у вітах якого палали живі світляки. На найбільшій насичено червоній квітці дівчина розгледіла крихітні постаті в золотих коронах.

– Яка краса! – вирвалося в неї.

– Неймовірна, – погодився Світик, летячи прямісінько у портал. – Це наш королівський замок. Прощавай, Ірино! Я навіки запам’ятаю тебе та твій урок. Але й ти не забувай мої слова. Можливо, ми ще зустрінемося…

–… якщо зробимо неможливе реальним, – завершила за нього дівчина.

Вона встигнула побачити, як ельфи кидають свої справи та злітаються привітати принца з перемогою. А потім чарівна квітуча галявина зникла з її очей. Ірина знову повернулася до свого звичного життя. До буденної рутини, у якій зостався лише ледь відчутний чарівний аромат квітів іншого світу.

***

Задуму дівчини перервало дзеленчання мобільного.

«Ми зараз навпроти твого будинку. Точно не зможеш вийти?» – писала добра знайома, якій дуже кортіло перейти в ранг подруг.

«Мабуть, це знак, – вирішила Ірина, після зустрічі з ельфом не готова сумніватися в існуванні карми і відписала:

«Виходжу»

Насипавши Себастьяну корму та пообіцявши засмученому улюбленцю невдовзі повернутися, вона замкнула квартиру і вийшла на вулицю. Проходячи повз зграйку дітлахів, дівчина почула жалісне:

– Пухнастик втік! Він у кущах! Допоможіть дістати.

Ірина спинилася поряд з дітьми, які скупчилися біля чагарників, що останнім часом вельми буйно розрослися. Дівчина вже збиралася пірнути у колючі кущі, коли їй на плече лягла ніжна, проте сильна долоня. Обернувшись, вона побачила усміхненого блакитноокого юнака.

– Даруйте мою безцеремонність, – молодик спішно прибрав руку. – Але я не можу дозволити такій гарній дівчині ризикувати подряпатися.

«Я більше одяг подерти боялася», – подумала Ірина, та перш, ніж встигла відповісти незнайомець вже пірнув у кущі.

Невдовзі почувся тріск зламаних гілок, зойки і вирази на межі пристойності.

– Пухнастик це твій улюбленець? – поцікавилася дівчина у найбільш схвильованого хлопчика. – Котик чи песик?

Хлопчик шморгнув носом і похитав головою.

– Морська свинка? – припустила Ірина.

Раптом з чагарників долинув сповнений жаху крик. Назовні виткнулася тремтяча рука з величезним волохатим павуком, разів в п’ять більшим від уособлення зла Еребуса, у пригоршні. Хлопчисько одразу схопив почвару і притиснув до грудей:

– Пухнастик! Дякую.

Він з друзями побіг на дитячий майданчик, а тим часом скуйовджений та подряпаний юнак вибрався з кущів.

– Можете, будь ласка, побути зі мною? – відсапуючись, попрохав він. – Бо я не впевнений, що близьке знайомство з Пухнастиком мине для мене безслідно.

– Без проблем, – дівчина радісно усміхнулася. – Знаєте, а ви герой.

– Та який я герой? – юнак сором’язливо відвернувся. – Це дрібниця. Подумаєш, діткам допоміг. Тим більше, що на членистоногий сюрприз я не очікував.

– Звитяги різними бувають. Навіть крихітні справи змінюють світ на краще, якщо робляться від щирого серця, – повторила Ірина слова принца ельфів. – До речі, я…

– Ірина! Артем! – до них підбігла захекана «добра знайома». – А я вас шукаю. Ви що, вже встигнули познайомитися? Так і знала, що ви одне одному сподобаєтеся.

Почервонілі хлопець та дівчина поглянули одне на одного і синхронно відвернулися. Але заперечувати не стали.

***

А тим часом у іншому світі влаштували святковий бенкет на честь перемоги над Еребусом та порятунку королівства ельфів. Принц Світославнієль, сидячи поряд з коханою принцесою Місяцевроделлою, розповідав підданцям про свої неочікувані пригоди. Про знайомство з велеткою, яка спершу ледь його не з’їла, потім ув’язнила у банці, але згодом виявилася доброю і допомогла повірити в себе. Бо що крилаті ельфи, що потворні велети мріють про одне – мир та спокій у їхньому королівстві. А ще героїв, які зможуть це королівство захистити і зробити неможливе реальним.