Мешти небіжчика. (серія "Миколини вечори")

У місті N., де бруківка завжди пахла квасом і болотом, жив собі чоботяр Василь. Чоловік він був мирний, хоч і мав ніс, подібний до великої сизої сливи, що виросла посеред обличчя від постійного вживання дешевої горілки та вдихання шевського клею.

Пів року тому заніс йому пан Могилевський — людина відома своїм лютим норовом та багатством, походження якого сором’язливо замовчували — пару лакованих мештів. То були не просто черевики, а справжній витвір сатанинського кравецького мистецтва: шкіра на них блищала так, ніби її здерли з морського змія, а срібні пряжки викривляли обличчя кожного, хто в них зазирав.

Та за тиждень Пан Могилевський за ними не повернувся. Кажуть, він помер наглою смертю під час гри в карти, перекинувши стіл і вигукнувши щось таке непотребне, що навіть свічки в кімнаті згасли самі собою.

Василь чекав довго. Але злидні — то така пані, що не питає дозволу. Коли підошви власних чобіт Василя почали просити каші так голосно, що перекрикували церковні дзвони, він дістав з полиці панські мешти.

— А що йому, мертвому, — пробурмотів Василь, натягуючи взуття. — Йому там, мабуть, і без пряжок гаряче.

Ледве він ступив крок, як світ навколо змінився. Мешти сіли на ногу, як влиті, ба навіть занадто щільно

— здалося, ніби шкіра взуття зрослася з його власною п’ятою.

Того ж вечора почалися дива. Василь йшов вулицею, і раптом відчув, що не він керує своїми ногами. Мешти самі несли його до будинку старої вдови, яку пан Могилевський за життя вигнав на мороз. Василь, сам того не бажаючи, вибив двері ногою і закричав чужим, сиплим голосом:

«Де мої векселі, стара відьмо?!»

Вдова впала на коліна, а Василь, жахаючись власних слів, намагався затиснути собі рота, але долоні його не слухалися. Тільки-но він вибіг на вулицю, як мешти потягли його далі — до шинку, де він почав програвати гроші, яких у нього ніколи не було, ставлячи на кін власну душу з такою легкістю, ніби то був фунт табаку.

Кошмари наповнили його сни. Щоночі він бачив обличчя скривджених паном людей, і кожен із них тицяв пальцем у його ноги. А мешти щоразу ставали тіснішими. Вони набрякали кров’ю, пульсували під нігтями, і Василю здавалося, що він вже не чоботяр, а сам Могилевський, приречений вічно блукати містом у пошуках втраченої вигоди.

Зрештою, не витримавши, Василь вирішив позбутися проклятого взуття. Він узяв свій найгостріший ніж і спробував перерізати шнурівки. Але ніж лише зазвенів, мов об камінь. Тоді він побіг до річки, щоб втопитися і припинити цю муку.

Він стояв на кручі, місяць визирав з-за хмар, як обгризена головка сиру. Василь зібрався з духом і стрибнув.

Але сталось неймовірне. Замість того, щоб піти на дно, лаковані мешти враз стали легкими, як пір’я. Вони не дали йому зануритися. Ноги Василя заковзали по поверхні води, ніби по паркету в бальній залі. Мешти весело витанцьовували мазурку на хвилях, несучи переляканого чоботяря геть від берега.

Вранці містяни побачили дивну картину. Посеред річки, де течія була найсильнішою, стояли мешти пана Могилевського — блискучі, чисті, наче щойно з вітрини. Але самого Василя в них не було. Лише порожнеча зяяла всередині.

Чи вдалося таки чоботярю вислизнути із мешт і втопитися?

Кажуть, що чоботяр не помер. Він став частиною тієї шкіри. І тепер, якщо хтось бідний та завидющий знайде на березі красиві лаковані мешти й наважиться їх приміряти, він почує тихий шепіт десь на рівні п’яти:

— Тиснуть? Нічого, голубчику, це тільки спочатку...

А на цвинтарі, на могилі пана Могилевського, сторож клявся, що бачив, як пам’ятник босими гранітними ногами витанцьовує на піску, чекаючи, поки хтось принесе йому втрачену пару.