Данарій(цикл "Сеннорра"книга 1)

Острів Сутінків, поселення Ліхан-Баліс .

- Дан… Даня… ну прокинься вже! – Настирливий писклявий голос пробився крізь чуткий і такий бажаний ранковий сон. Прокидатись не хотілося, але голос наполегливо продовжував проганяти ранкову дрімоту. До голосу додалась пара тендітних рук, які з усієї сиди намагалися мене потрясти. Відкривши одне око, я побачив свою молодшу сестру, що стояла поряд із гамаком, у якому я спав. Її великі жовті очі видавались стурбованими.

- Що знову? – Потягуючись і протираючи очі, запитав я в Кіари.

- Лері зник. – Похнюпившись, відповіла сестра.

- «Малюк»… - кому, окрім цієї малої непосиди, могло прийти в голову назвати так чорного як смола півметрового павука?! Звісно, коли Кіара підібрала його покинутого та брудного в одному із розорених гнізд, він запросто поміщався на її долоні, і все ж… - попроси Азу , нехай пошукає, - вирішив подратувати я сестру.

У цей момент я спробував уявити, як «Сірко» – півтораметровий сторожовий ящур, розшукує у нашій невеликій деревній хатині зниклого, скоріш за все саме через того-таки Азу, волохатого півметрового клубка з шістьома лапами, який при першому ж ворожому русі плазуна плюється білою клейкою павутиною. Подальші «змістовні» крики сестри та матері навіть не потрібно було уявляти, я їх знав настільки добре, як і те, що мене звуть Данарій, що живу я в невеликому поселенні-племені Ліхан-Баліс, що на острові Сутінків.

Лері та Азу були домашніми улюбленцями маленької непосиди. Ну, може не такої вже й маленької, адже моїй сестрі було дванадцять, та мені досі видається, що їй лише чотири. Як тоді…

Але зараз не про те…

У кожного з них була своя територія: павук, зазвичай, жив у будинку, в кімнаті Кіари, а ящур – надворі, на стовбурі домового дерева. Та інколи їх шляхи перетинались. І тоді перед нашими очима вимальовувалась дивовижна і, водночас, кумедна картина: і Малюк, і Сірко чітко розуміли, що вони «не чужі», тому про справжню сутичку мова ніколи не йшла. Тим не менш, їх гра інколи виходила за межі простих безпечних пустощів, і постраждала сторона, зазвичай – Лері, ображено зникала у невідомому напрямку. Після чого мені доводилося виконувати роль домашнього слідопита і відшуковувати для Кіари її горе-забіяку.

Мабуть, і цього ранку, доки я спав, Лері та Азу вже встигли зустрітись, обмінятись вранішніми «доброго здоров’я» і, як результат, моя кімната обзавелась ще одним елементом інтер’єру у вигляді будильника, роль якого добросовісно виконувала молодша сестра, що саме зараз ображено трясла нижньою губою.

- Гаразд. – Я виліз із гамака і сів під ним у позі лотоса. Після чого, заплющив очі та зосередився на своїх відчуттях.

Кіара нарешті заспокоїлась і принишкла. Вона знала, що зараз краще мені не заважати. Насправді, якби сестра продовжувала галасувати, це ніяк мене не відволікало, але чого тільки не придумаєш, аби насолодитися хвилинами дивовижної тиші?!

Кілька секунд концентрації дали результат. Я розплющив очі і мовив:

- Твій Малюк заховався на кухні, під кошиком для ягід, - я не встиг закінчити речення, як Кіара зірвалася з місця і уже покидала кімнату, тому мусив крикнути їй услід, - захопи мазь юхлорії , у нього поранена передня права лапа.

Коли сестра зникла за дверима, я підвівся на ноги, і зробив кілька кроків, аби розім’ятись та остаточно прокинутись.

Над «Південним Болотом» народився новий день, сіре небо оживало яскравою синню в перемішку з пухкими білосніжними хмаринками. Легкий вітерець грайливо ховався у зелено-сірому листі домових дерев. Прислухаючись до його шелесту, я подумав, що сьогоднішній день мені принесе? І тут…

- Вівцю мені в друзі! – Раптова згадка перервала хід моїх думок. – От бовдур! Мене приб’ють. На крайній випадок, занурять головою у вигрібну яму, і нікого в цей момент не хвилюватиме, прикріплена вона до тіла чи ні! Це ж треба було проспати?!

Зараз я був навіть вдячним несподіваному вранішньому пробудженню, яке організувала моя сестра, інакше – на мене очікувало б серйозне покарання. Я швидко одягнувся, сховав за пояс свій кинджал, що залишився від батька, і швидко шмигонув у вікно, аби за мить, опинитися в іншій кімнаті, що слугувала нам кухнею.

- Я скільки разів тобі казала заходити через двері? – Смачний мамин запотиличник змусив мене почухати лису лускату голову і з винуватим поглядом сісти до столу. Зараз мій мозок був надто заклопотаним, аби реагувати на материні зауваження або звертати увагу на те, що саме було у моїй тарілці. Я механічно поглинав поданий сніданок, тоді як думками був уже далеко від дому.

- Не поспішай, бо подавишся, - зауважила мати, помітивши з якою швидкістю я справлявся зі сніданком.

- Я шпіжнююсь. – Вкинувши до рота останній шматок, схопився з-за столу. – Було смачно, дякую. Я побіг.

- Ото брехло! – Відказала мати, поглянувши на мене сердитими очима, - ти ж навіть не бачив, що їв. – Її погляд став лагідним. І вона дбайливим голосом мовила, - але будь обережним і не дозволяй іншим кривдити тебе.

Матір обійняла мене і провела поглядом до дверей, за якими я швидко зник.

Ліхан-Баліс було звичайним лемуанським поселенням, вигляд якого повністю відповідав його назві. Лемуанці, в свою чергу, це малочисельний войовничий народ, що живе племенами. Зазвичай вони населяють водні або болотисті місцевості острова Сутінків. Кожним поселенням опікується старійшина, що обирається у смертельному поєдинку із числа найвправніших мисливців та воїнів.

Зовні лемуанці схожі на великих ящірок: їх шкіра луската, кінцівки закінчуються довгими пазурами, а тіло надзвичайно гнучке і має довгий хвіст. Як і в звичайних плазунів, колір шкіри та зовнішній вигляд лемуанців сильно різняться, і в аналогії зі своїми віддаленими земноводними прототипами, народ Лему поділяється на окремі види: ігуани, саламандри, хамелеони, варани, молохи, гекони і багато інших. Але на цьому схожість із простими ящірками закінчується: поведінка, стиль існування, спілкування та життєві цінності говорять про те, що цей народ є ще одним представником сенноррійців.

Живуть лемуанці у дерев’яних будиночках, збудованих на стовбурах дерев високо над землею. Висота, як і вид дерева, залежить від соціального статусу члена племені: чим вищий статус, тим вище будинок і міцніше дерево, на якому він збудований.

Та є серед лемуанців і вигнанці. Ними являються старі, каліки та сироти, якими ніхто не опікується і котрі є тягарем для племені, їх називають «мабкхан ». Дослівно, це означає «той, що живе на землі», але асоціюється зі значно гіршим поняттям – «те, що викинуте на землю або непотріб». Тому слово «приземок» часто застосовується, і сприймається, як образа.

Вигнанці не мають права, та й змоги теж, будувати свої будинки на деревах, і, найчастіше, живуть в землянках або халабудах із гілок, очерету та багнюки. Звісно, я розумію, що такий суспільний розподіл дозволяє уберегти плем’я, адже в разі небезпеки чи нападу хижих тварин, першими під удар потрапляють найслабші, і це дозволить решті племені вберегти свої життя. Але прийняти такий стан, а тим більше стати його частиною, я зовсім не хочу.

Після смерті батька моя сім’я теж ледь не опинилась «на землі», і лише завдяки впливу матері та пам’яті про батька, ми стали «ітан-еен » з тих, що живуть на деревах. Наш будинок розташувався на висоті двох з половиною метрів над землею майже на останньому дереві поселення, що зробило нас не надто вищими від приземків. Ми стали частиною найслабших. І в разі небезпеки, жоден з членів племені не захищатиме ні мого дому, ні моєї сім’ї, хіба – випадково.

Ситуацію потрібно було змінювати! Єдиним можливим способом зробити це – стати найкращим мисливцем і захисником племені. Тоді, завдяки моєму авторитету, ми змогли б змінити будинок, піднятися вище по статусу, і моя сім’я була б у більшій безпеці, ані ж зараз. Та наразі мені до цього дуже далеко! В поселені живе чимало вправних мисливців і сильних захисників, а моє вранішнє спізнення на сьогоднішнє полювання узагалі може зробити мою ціль недосяжною. Без сумніву, мою затримку обов’язково сприймуть як неповагу до племені, і за неї я буду покараний. Та, найгірше, що може статись, старійшина має владу назавжди заборонити мені участь у полюваннях, і тоді стати найвправнішим… або бодай-якимось мисливцем я не зможу.

Навперегін зі своїми думками я стрімголов мчав через чагарники, оминаючи трясовину, перестрибуючи через повалені гілки та коріння, що стирчало із землі, намагаючись не вкрутити шиї, коли нога раптом ковзала по багнюці, лиш би хутчіш дістатися місця збору. Одне за одним позаду мене залишились дерева Південного Болота, і коли я майже добіг до краю поселення, з-поза останнього стовбура несподівано з’явився Ейрес – чорношкірий ігуан з червоним ірокезом. Зненацька перегородивши мені шлях, він зробив випад рукою, і я від неочікуваного удару в груди повалився на землю.

- Ти спізнився. – Єхидно оскалився син старійшини.

- Ейрес… – процідив я крізь зуби, стиснувши кулаки. Потім оперся на лікті, аби підвестись. – Чого тобі?

- Ти не достойний бути мисливцем. Навіть частиною цього племені. Тобі місце саме там, де ти зараз, у багнюці… тобі і твоїй сім’ї...

- Не смій чіпати моїх рідних! – Викрикнув я, скочивши на ноги і зустрівшись поглядом із ігуанцем. – Не смій… - повторив йому майже пошепки. І в цей момент я відчув холод, що розтікався вздовж хребта, а далі – по всьому тілу, наповнюючи його дивовижною силою. В очах Ейреса з’явились подив та розгубленість, а на його спині затремтіли червоні гребінці.

- Ти.. ч-чого? Зас-спокойся. – Зробивши крок назад, мовив ігуан. – Нас чекають. Ходімо.

Він різко розвернувся, і швидким кроком попрямував до гурту мисливців. Зробивши глибокий вдих-видих, я попрямував за ним.

«Цього лише бракувало!»

Ейрес ніколи так просто не відступав. А я, аж ніяк не хотів відчувати в собі ту силу, котра щойно намагалася пробудитись. Принаймні, не зараз.

- Нарешті. - Зустрівшись з суворим холодним поглядом старійшини, ми з Ейресом застигли на місці. - А я думав, що вже не прийдете.

- Батьку, я...

- Годі! - Різкий жест рукою змусив Ейреса проковтнути решту заготовленого виправдання. - Це неповага і до племені, і до мене. Якби не сьогоднішній вечір, я б... та ви ще своє отримаєте! А зараз ходімо. Час полювання. Відшукаймо гарну здобич для вечірнього ритуалу.

- Добре, батьку!

- Так, старійшино.

____________

Ліхан-Баліс – «Південне Болото».

Лері – «Малюк».

Азу (від «азус» - «сірий») – «Сірко».

Юхлорія (подорожник) – лікарська рослина, що використовується для загоєння ран, порізів.

Мабкхан – «при землі», «приземок».

Ітан-еен – «найнижчий».