Монета Людолова

​За вікнами пабу «Співаючий лосось» скаженів шторм. Дикий вітер з просторів Атлантики жбурляв жмені крижаного дощу в шибки, але всередині було тепло, пахло торф’яним димом, смаженим беконом та кислим елем.

​За довгим дубовим столом сиділи місцеві — прості ірландські рибалки та фермери. Раз у раз лунали гучні вибухи безтурботного реготу. Настрій в усіх, розпалений безкоштовним частуванням, був чудовий. Троє приїжджих джентльменів, вдягнених надто охайно для цих диких місць, були дивовижно щедрими. Вони вже втретє замовляли випивку для всієї компанії. Руда Меб, хазяйка пабу, уважно слідкувала за ними і великий виторг її чомусь не радував. Один із гостей, з тонкими вусиками та чіпким поглядом, якраз, ніби випадково, проніс долоню над кухолем молодого здорованя Патріка, що "хлопав вухами" слухаючи чергову байку. Пінна шапка над напоєм ледь помітно здригнулася. Меб вже знала що буде далі. Хмільний дурник вип’є ель і з подивом знайде на дні королівський шилінг. Двоє свідків затвердять перед суддею, що бачили як він торкнувся його, "приймаючи аванс'" і до наступного ранку хлопець опиниться в кайданах на кораблі Його Величності.

​Але обличчя жінки, що бачила не один десяток таких "мисливців", залишалося спокійним, лише пальці міцніше стиснули лляну ганчірку. Вона знала: крикнеш «Рекрутери!» — і завтра паб спалять, а її саму кинуть за ґрати за перешкоджання королівській службі.

​Меб повільно підійшла до столу з новою тацею. Вона розставла свіжі кухлі, і замість піти, м'яко втислася між чужинцем і Патріком. Штовхнула хлопця міцним стегном, змушуючи посунутись, присіла на лаву, вмостила лікті на стіл, і нахилилася вперед. Шум застілля миттю вщух, бо усі погляди сфокусувалися на звабливому вирізі вовняної сукні. В тиші пролунав глибокий, оксамитовий голос:

​— Ох, хлопці, дивлюся я на вашу радість і згадую одну стару казку, — промовила Меб, заправляючи під хустку неслухняне руде пасмо. В її очах спалахнув ледь помітний, небезпечний вогник. — Якраз для такої негоди. Про нашого земляка, Скнару Джека. Чули про такого?

​П'яні рибалки притихли, зацікавлені несподіваною увагою хазяйки. Чужинці в кутку невдоволено перезирнулися, але промовчали. Меб посміхнулася і почала говорити тихіше, змушуючи всіх нахилитися ближче.

​— Джек був тим ще пройдисвітом. Пив, брехав як пес і за зайвий пенс був ладен придушити власну бабусю. Подейкують, що саме це він клись і зробив. І от якось, у такий самий штормовий вечір, до пабу, де Джек ошивався з ранку до ночі, прийшов гість. Не тутешній. Дуже ввічливий, у дорогому каптані. Підсів до нашого Скнари, обійняв за плечі, як рідного і шепоче на вухо: "Ну що Джеку, занадто вже часто божився ти кредиторам власною душею. Слово є слово — віддавай її мені." Сказав і зняв капелюха, а над лобом два невеличких роги стирчать.

Старий О'Браєн швидко перешрестився й прошепотів:

— Пресвята Діва... Ти так розповідаєш, ніби сама все бачила.

— Не сама, — спокійно промовила Меб, — але як по твоєму звався той паб і скільки поколінь він належить моїй родині?... Отож... Не перебивай.

Сусіди О'Браєна за столом сердито тицьнули його ліктями під боки. Старий замовк. Меб кивнула й продовжила ще таємничіше:

— То був сам Диявол. Справжній Людолов із глибин пекла. Думаєте Джек злякався? Ні. Він витер носа, вип'ятив хиляві груди тя й каже: "Все так, слово є слово. Але, будь твоя ласка, пригостити мене кухолем елю. Пам'янути мою пропащу душу." Зглянувся над ним Нечистий і якби заплатив за питво справжніми грошима, тут би Джеку й кінець. Але оскільки Людолов ще більший скнара ніж наш пройдисвіт, вирішив схитрувати — перекинувся на срібну монету, щоб Джек розплатився з шинкарем, а потім повернути свій вигляд.

​Меб кинула швидкий, ніби випадковий погляд на чужинця з вусиками.

​— Щойно монета впала на стіл, Джек згріб її в гаманець, де лежав срібний хрестик. І все, пастка зачинилася. Нечистий крутився в шкіряному мішечку як щур у діжці, поки не пообіцяв Джеку десять років спокою. Тож, жадібність ніколи не доводить до добра, а дармове срібло завжди може виявитися оберненим Дияволом.

​Молодий Патрік, який уже підніс кухоль до губ раптом зупинився. Його хміль на очах вивітрювався.

​— А що було далі, Меб? — тихо спитав він.

​— О, далі була ще одна пастка, — посміхнулася жінка, продовжуючи гіпнотизувати залу своїм голосом. — Через десять років Людолов повернувся. Як і обіцяв. Підловив Джека на дорозі за містом. Диявол був злий... як Диявол. "Жодних зволікань!" – кричав. А Скнара знову ввімкнув дурника, вдав що підкорився долі і попросив зірвати яблуко з верхівки дерева. Мовляв: "Мені тепер в пеклі лише смолу з сіркою пити, хоч на останок дай горло зволожити." І так хотів Людолов з цим швидше покінчити, що немов та білка заліз на саму верхівку. А Джек вихопив ножа й висік на стовбурі хрест. Диявол зашипів з гілки як переляканий кіт але спуститися вже не міг.

За столом прокотилася хвиля схвального гигикання, але погляд Меб змусив усіх замовкнути.

— І змусив Джек Нечистого присягнути, що той ніколи не забере його душу в пекло. Диявол погодився, бо не мав вибору. Зрізав Джек шматок кори з хрестом і Людолов пішов ні з чим.

​Меб зробила довгу паузу. Чути було лише, як вітер б'є в шибки та як важко сопе англієць в неї під боком, розуміючи, що риба зривається з гачка.

​— Тільки Джек не врахував одного, — продовжила Меб майже пошепки. — Коли він за рік помер, Святий Петро перед Райською брамою, лише дзенькнув ключами й вказав невиправному грішнику на пекельне провалля. Коли ж він спустився туди Диявол розсміявся йому в обличчя: "Я, навідміну від тебе, Джеку, тримаю слово. Твоя душа мені не потрібна. Іди геть". А навколо була лише крижана, липка темрява. Вперше Джек щиро розплакався від страху і попросив хоч трохи світла, аби бачити куди йти. Тоді Людолов зареготав ще голосніше та й кинув йому шматок невгасимого пекельного вугілля. Джек зітхнув, витяг з кишені підгнилу ріпу, свій останній обід, вирізав серцевину, зробив ліхтар і сховав туди вогонь... Тепер він вічно бродить у тумані. Сам. Без дому, без родини, без надії на порятунок. Бо той, хто пов'язав себе з Людоловом, назавжди втрачає свій берег.

​Меб підвелася, обвела присутніх важким, але сповненим якоюсь материнською турботою поглядом. Лагідно скуйовджила Патріку волосся.

​— Ох, пізня вже година, хлопці. Шторм вщухає, а вдома на вас чекають дружини та матері. Кому не хочеться блукати в пітьмі як Джек — змивайтеся спати. Паб зачиняється.

​Чоловіки почали перезиратися. Хтось підвівся, хтось почав накидати плащ. Патрік поглянув на свій недопитий кухоль, підняв над столом і рішуче перевернув його догори дном. Ель хлюпнув на дубові дошки і з піни, з тихим дзенькотом, викотився важкий срібний шилінг, зупинившись прямо біля ліктя англійця.

​Джентльмен з вусиками підвів очі на Меб. У його погляді бриніла лють, але Руда лише ввічливо та невинно посміхнулася, змахнувши ганчіркою зі столу залишки піни.

​— Доброї ночі, панове, — тихо сказала вона чужинцям. — Бережіть своє срібло. У нашій ірладській волозі воно швидко тьмяніє.

________

Трюк рекрутерів-вербувальників з королівським шилінгом реальний. Саме через це, у пабах Британської імперії пішла мода на скляні кухлі. Аби завчасно побачити "сюрприз від короля".