Танцюючи Артоган

Ніч повільно опустилася на величні гори й безкраї рівнини Артогору, огортаючи темрявою стародавні міста Вардан і Нокай. Легкий вітер ніжно колихав траву, а над землею панувала така тиша, що важко було повірити: колись саме тут вирувала одна з найкривавіших війн в історії країни.

Упродовж багатьох поколінь горинці та ліранці жили у запеклій ворожнечі. День за днем гриміли постріли, земля здригалася від вибухів, а гірські ущелини ще довго відлунювали людськими криками. Війна забирала батьків, матерів і дітей, руйнувала домівки та залишала в людських серцях лише біль, страх і ненависть. Здавалося, цьому кровопролиттю ніколи не буде кінця.

Та лише три роки тому сталося диво, у яке вже майже ніхто не вірив. Старійшини двох народів уклали мир. Замовкла зброя, перестали палати села, а люди вперше за довгі роки змогли заснути без страху, що прокинуться від вибухів чи куль. Колишні вороги почали вчитися жити поруч, будувати нове майбутнє й поступово залишати минуле позаду.

Саме в той час, під час великого Свята Миру, яке щороку проводили на берегах річки Варданії, доля звела двох молодих людей.

Алара, донька поважної родини горинців, з першого погляду закохалася в юнака на ім’я Тарен. Їхні почуття народилися так легко й природно, ніби між двома народами ніколи не існувало ненависті.

Та не всі були готові прийняти цей союз.

Тарен виріс серед ліранців, але в його жилах текла кров обох народів. Його дід був горинцем, і саме через це багато хто вважав хлопця чужим. Для одних він був недостатньо ліранцем, для інших — недостатньо горинцем.

Особливо категоричною була мати Алари. Вона не могла змиритися з думкою, що її донька покохала юнака, у жилах якого текла кров колишніх ворогів. Тому вона зробила все, аби не допустити їхнього весілля…