Біла октава.

Двоногий-з-сивиною не знаходить собі місця, вже третій день. Його важкі кроки відлунюють крізь дошки підлоги прямо в мої подушечки лап. Туп, туп, туп. Це мене нервує. Я взагалі не люблю метушні. Його здобич зазвичай бувала така спокійна і тиха. Але остання... Мені теж було цікаво гратися з живою мишею, чути пискіт, слідкувати за її стрибками і спробами врятуватися. Але це було давно, коли я був ще молодим і дурним кошеням.

І все ж, я розумію мого двоногого.

"Е-м-м-а" — приємне ім'я, нагадує муркотіння. Не те що "Ад-рі-ан" — надто різке, як гавкання. Тому вже краще Двоногий-з-сивиною. Він думає про Емму. Усі ці дні.

​Вона була хорошою здобиччю. Рідкісною. Пахла вітром і сонцем. Її кров була чистою, солодкою, без гіркоти страху...

Ну от, знову він усівся на підлогу під отим своїм каменем і втупився кудись у простір. Наче дійсно споглядає щось невидиме. Марні спроби. Це котячий привілей

З мого ракурсу, від самої землі, світ влаштований інакше. Двоногі бачать лише те, що на рівні їхніх очей. Вони не відчувають, як під паркетом, глибоко внизу, дихає озеро і ворушаться раки, чекаючи на свою частку. Вони не бачать тіней, що лишаються на стінах, коли рештки вже винесені в мішках. А я бачу. Я — єдиний тримач рівноваги в цій кімнаті.

Невдоволено випускаю пазурі, потягуюся і поважно йду до нього.

Труся об ногу. Він підіймає лікоть. Не зволікаючи застрибую на коліна, вмощуюся зручніше. Звісно, для кота, що себе поважає, це принизливо, але ми відповідальні за тих кому даємося в руки...

Двоногий задумливо гладить мою шерсть. Сумує...

Якщо вже зовсім чесно, я теж трохи сумую. Я пам'ятаю як її пальці чухали мій живіт... і під підборіддям теж. Вона це робила добре. Пам'ятаю смак солі на її долоні... Живій долоні. І потім, на столі... Коли гриз ці самі пальці.

Двоногий теж останням часом почав чухати мене саме так. Ніби намагається відтворити кожен її рух у цій кімнаті. Закарбувати у пам'яті. Але я все одно пам'ятаю краще. Він теж спробував її на смак. Мені не потрібно було навіть цього бачити. Я відчув як змінився його запах... Дуже необачно, з його боку... Тепер він не забуде її як би не намагався. Якщо вже тобі щось так подобається, нащо руйнувати. Здобич є здобич. Його ж поведінка нагадує безмозкого собаку, який розідрав нову іграшку і сидить над купою набивки зі згорьованою пикою. Я б зовсім не був проти, якби ця його Емма гладила мене кожен день. Можливо я навіть застрибував їй на руки, коли б вона сама сиділа б на колінах в мого Двоногого. Це тепло і приємно. Зазвичай. Притулятися до того хто подобається, взагалі приємно. А він таку можливість прогавив. І тепер , замість того щоб згадувати, намагається уявити. От чому двоногі такі дурні?!

Що ж, зі свого боку, я зробив для неї все що міг. Коли її кров торкнулася мого язика, я не просто відчув смак — я впустив її в себе. Я поспішав з'їсти якомога більше її тепла, замикаючи її душу в своїй пам'яті, поки він готував її кістки для своїх звуків. Я рятував її від повного зникнення.

Двоногий полюбляє звуки. Знається на них. Я навіть готовий визнати, що він в цьому Майстер. Але ці звуки занадто різкі для моїх вух. А що ще чекати від сухої кістки, яку навіть не вгризеш?

Вона ж не перша, хто став музикою на металевому столі. Моя пам'ять тримає смаки всіх, хто став частиною цієї кімнати.

Перша... Він притяг її з вулиці вже не живу. Хоча й теплу. Вона пахла... дешево. Дешевий парфум, дешевий алкоголь, дешевий синтетичний одяг. І запах інших двоногих. Дуже багатьох двоногих. Теж дешевих.

Двоногий -з-сивиною тоді ще не вмів як слід поратись зі своїм залізним кігтем. Вошкався довго... Як же він тоді здивувався! Коли відійшов на кілька хвилин, повернувся до кімнати і побачив мене на столі. Як я об'їдаю обличчя його здобичі.

Здивувався... Але не прогнав.

Раніше, коли під час його роботи я крутився біля його ніг, вимагаючи законної уваги, легко міг отримати під ребра босою ногою. Жорстко, але справедливо: „Брись, Бардо, не під руку“. І я відступав, поважаючи його. Тепер він лише дивився. Довго. Я відчував як змінюється його запах. Відчував страх. І був гордий від цього. Страх і повага пахнуть по різному, але мене влаштовувало.

Тепер ця перша двонога здобич — флейта оздоблена сріблом. Він тримає її у дальньому кутку вітрини. Ніби соромиться не досить вдалого досвіду. Його право — Майстру видніше.

​Фух, здається трохи відтаяв... Він гладить мене і дивиться на верхню полицю, де стоїть дамару — подвійний ритуальний барабан. Я пам'ятаю день, коли цей барабан ще ходив на своїх ногах.

​Ввалисися з гаміром і безладом. Брат і сестра. До їхньої спорідненості не треба було й принюхуватись. Однаково брудні, обшарпані, від них пахло якоюсь горілою травою, нудотною хімією і хворобою, яка випалювала їх зсередини. Їхня кров виявилася густою, темною і гіркою, як отрута, — мені вона не сподобалася, я лише раз лизнув зі столу і пішов геть. Коли вони були ще живі то постійно сварилися. Не замовкали ані на хвилину. Якби Двоногий не вгамував їх, пригостивши напоєм з мигдальним ароматом, клянуся, я б зробив це сам. Власними пазурями й зубами. Ці двоє були такі кволі й незграбні, що я б легко впорався. Таку здобич точно не варто було тягнути в дім. Але Двоногий бачив інакше. Він забрав їхні черепи. Зрізав верхні частини, з’єднав їх тім'ячко до тім'ячка, перетворивши на талію барабана. Натягнув їхню ж бліду шкіру. Тепер, коли Двоногий крутить дамару в руках, а прив'язані на шнурках намистини б’ють по ній, брат і сестра нарешті розмовляють красиво. Без хрипу, без брудних слів. Чистий, сухий звук ритуалу.

​Були і інші. Хтось приходив сам. Когось Двоногий приносив на руках. Вони пахли по різному. Але одна нота запаху в них завжди була спільна — нота самотності. Вони просто засинали на цьому столі, навіть не знаючи, що їхні ребра стануть основою для великих гонгів, а хребці — чотками. Вони не кричали, як Емма. Їхня смерть була тихою, як подих вітру в очереті на озері. Нудною.

Він був моїми руками у цьому світі. Тим, хто розмикає замки живих тіл. А я був його провідником у світ тіней — тим, хто приймає їхню останню суть через першу гарячу краплю на столі.

​ Але тепер від Двоногого віє тією самою нотою. Він затих. Його пазурі сховалися. Він не торкається заліза. Не хоче вставати зранку. От чого так перейматися через здобич? Якщо вже обрав шлях хижака? Так, Емма була найкращою. І іншу таку він навряд чи знайде. Я це теж розумію. Але він застряг між світами, і тінь Емми тримає його за горло.

Мені потрібен мій сильний Двоногий. Без нього цей дім перетвориться з храму звуку на звичайну трупарню.

Я застрибую на верстак, де досі залишився ледь помітний запах її волосся. Дивлюся на Двоногого жовтими очима. Зверху-вниз. Неквапливо випускаю і ховаю пазурі. Якщо хижак перестає вбивати — він помирає. Моє муркотіння заповнює кімнату , важке, як далекий грім, нагадуючи йому про це.

Озерні раки внизу теж хочуть їсти. Ми чекаємо, Майстре.