Біла октава.

Великий сірий кіт ліниво розтягнувся на широкій лежанці біля панорамного вікна. Сонце заливало студію густим золотим медом, і кіт муркотів від задоволення, підставляючи теплим променям свій пухнастий бік.

Він відчував себе єдиним повноправним господарем цього простору.

Студія займала весь другий поверх заміського будинку. Панорамне вікно і похилі мансардні вікна в даху створювали враження, ніби кімната висить між небом і гладдю лісового озера. На стінах — тепле дерево, на підлозі — старі тибетські килими з вицвілими мандалами. Згадки про Тибет заповнювали також скляні шафи й полички на стінах — ритуальні предмети: капали з черепів, канглінги з людських кісток, срібні чаші, статуетки дакинь. Поруч ескізи, олівцем і вугіллям. Пластилінові моделі скульптур у позах, зовні позбавлених динаміки, але сповнених прихованими емоціями. Закінчені полотна, де безмежний простір гір сперечався з безоднею космосу. За вікнами безтурботно співали пташки. Кожна порошинка в повітрі, у сонячному сяйві здавалася маленьким діамантом, а полірований металевий верстак у центрі кімнати сліпив, наче снігова рівнина.

Ідилію поламало торохкотіння автомобіля внизу. Кіт підняв голову й повів вухами, а коли почув знайомий скрип гаражних дверей і кроки на сходах — потягнувся, випускаючи кігті. Не більше.

Двері студії відчинилися.

Першим увійшов чоловік – високий, стриманий, з сивиною на скронях. Зручний літній одяг, у руках запітніла пляшка вина і два кришталевих бокали. За ним з'явилася жінка – бліда, з довгим чорним волоссям, у просторій лляній сорочці. Обоє босі, певно, залишили взуття перед сходами. Кіт, вітаючи хазяїна, видав низьке, ліниве «мрррр». Чоловік усміхнувся і проходячи повз, провів долонею по густій шерсті.

Дівчина ж зупинилася, роздивляючись тварину.

Кіт миттєво змінився. Лінь зникла. Він підняв голову і втупився в жінку жовто-зеленими очима. Погляд був сповнений абсолютного спокою і водночас хижого задоволення — погляд істоти, яка точно знає, що здобич уже зайшла в пастку і нікуди не подінеться.

Дівчина обережно простягнула руку, і кіт несподівано охоче перевернувся на спину, підставляючи теплий живіт.

— Як його звуть, Адріане? — промовила вона, почесуючи густу шерсть й прислухаючись до гучного муркотіння.

— Бардо, — промовив чоловік, усміхаючись і виставляючи пляшку й бокали на невеличкий дубовий столик. — Ви незвичайна людина, Еммо. Я ще не бачив, щоб він так одразу комусь беззастережно довірився.

Вона дещо втомлено усміхнулася у відповідь:

— Хороше ім'я. Бардо – стан між смертю та наступним переродженням. Коти, за своєю природою, постійно перебувають між світами. — раптово кіт обхопив долоню Емми лапами, випустив пазурі і прийнявся зосереджено вилизувати. Дівчина не опиралася.— Проте, дехто каже, що вони мурчать не через любов, а через те, що підібралися до когось досить близько і його легко вбити.

Адріан знову усміхнувся, хоча цього разу дещо напружено. Він вправно відкупорив пляшку і почав наповнювати бокали.

— Рислінг, — сказав він. — Крижаний. Допомагає зібратись з думками й відкритись для невимушеної бесіди.

Емма все ж звільнила руку, облишила кота і взяла свій келих. Підняла його до сонця, насолоджуючись золотавим сяйвом, окреслила пальцем форму.

— Знаєте, я була впевнена, що у вас повинні бути саме такі бокали, — сказала вона з ледь помітною іронією. — Зізнайтеся, Адріане, те, що ви тримаєте в руці, буквально, відбиток грудей страченої жінки, щось для вас важить? Сакральніше лише чаша з людського черепа.

Адріан тихо засміявся.

— Ви маєте гостре око. Це бокал «Марія Антуанетта». Мене завжди приваблювала ця межа між декадансом і ритуалом. У Тибеті п’ють з черепів учителів. Тут – з грудей королеви. І те, і інше підкреслює, що тіло лише посудина.

Він зробив ковток.

— Я запам’ятав вас ще з виставки. Ви стояли перед «Білою октавою» хвилин сорок. Рідко хто затримується більше ніж на п'ять. Для них канглінг усього лише труба з людської кістки, оздоблена сріблом. А ви запитали, чим оплачені ноти є в його музиці.

— А ви відповіли, що всі ноти оплачені. Краса й естетика походять з плоті і крові, — луною закінчила вона.

Він відсалютував бокалом зі щирою усмішкою.

— Тут моє життя. — Він далі вів її вздовж вітрин. — Те, що виніс з Тибету і намагався всотати в себе. Ось, наприклад, «квітка п’яти почуттів», вигравіювана на сріблі: очі, вуха, язик, ніс і серце. Символ того, що йоген має віддати.

Емма між тим повільно крутила келих, немов й не слухала.

— Знаєте, що мене найбільше дратує у вашій публіці? — запитала вона. — Їхнє лицемірство. Вони захоплюються естетикою розпаду, але варто натякнути на справжню ціну звуку, як вони стають жалюгідними.

Адріан призупинився. Усмішка згасала. Він уважно дивився в спину дівчини що продовжувала крокувати далі. Її голос не змінився:

— Сучасна культура, це заміна крові вишневим сиропом. Люди хочуть бачити ацтекські орнаменти без серця на вівтарі. Вони з придиханням оспівують єднання з природою папуасів, але воліють забути, що ті практикували канібалізм задля виживання племені. Проте ті ж самі естети щодня пожирають одне одного без жодної мети.

Вона зупинилася біля низького кам’яного постаменту в кутку:

— Ви погано відмили його, Адріане. Це не вино. І це не символічна жертва. Припинимо цю лекцію. Я знаю, що цей вівтар чекає, — вона ніби й не помітила, як смикнувся м'яз на його обличчі. — Скільки часу мені залишилося бути людиною, перш ніж я стану вашою новою музикою?

Адріан поставив келих на металевий верстак. Звук кришталю пролунав як постріл.

Емма ж невимушено розглядала експонати. Сонячне світло відбивалося від скла болісно засліплюючи очі. Нарешті він заговорив, його голос звучав трохи хрипко:

— Якщо ти так добре усе розумієш, то чому не тікаєш? Чому взагалі погодилася поїхати в дім підозрілого самітника?

Емма повернулася до нього. Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася глибока, виснажена втома:

— Я провела майже три роки в Індії та Тибеті. Сиділа на небесних похованнях, співала чод, коли вітер ніс запах смерті, а грифи кружляли над головою. Я намагалася відсікти его. По-справжньому. Не питай мене чому... Знаєш, що я зрозуміла?

Вона зробила паузу. Адріан чекав. І не рухався.

— Усе це — театр. Навіть найсильніші вчителі, навіть ті, кому я довіряла найбільше, врешті хотіли лише зберегти себе, своє дорогоцінне тіло. Останній з них використав мене під виглядом «тантри»... — Емма відвернулася, блукаючи поглядом по ритуальним предметам і водночас витворам мистецтва. — Після цього я остаточно зламалася. Повернулася порожньою. Але ще я зрозуміла, що не хочу бути «метафорою», символічними частинами тіла, виліпленими з масла.

Вона підійшла до Адріана впритул, дивлячись в очі. На його обличчі читалася суміш недовіри і якогось благоговіння. Емма продовжила:

— Я чула звуки твоїх канглінгів там, на виставці, і вони дійсно прекрасні... — вона відвела погляд, — проте не ідеальні. Я розумію, яку ноту ти шукаєш.... Найкращий канглінг виходить з кістки дівчини, яка померла насильницькою смертю. Чистою, без гріхів і его.

— Ти дійсно усвідомлюєш, що це означає? Дійсно готова до того, що від тебе не залишиться нічого, крім однієї вібрації? Єдиної чистої ноти? — промовив він усе ще з сумнівом, хоча вже чудово розумів, ця дівчина щира.

— Так, я не хочу самогубства. Тільки справжня жертва має право стати вічним звуком. І тому я хочу справжнього ритуалу чод. Справжнього знищення. Без залишку ілюзій. Щоб хтось став для мене голодним духом, який з’їсть мене повністю.

Вона простягнула руку і приклала до грудей Адріана, навпроти серця. Від тепла її доторку він мимоволі здригнувся. Промовив, не розриваючи контакту поглядів:

— Востаннє... Ти розумієш, що, як би то не було, простягаєш руку вбивці, Еммо? Усі мої… — він кашлянув. — Хотів сказати «музи», але якщо вже ми вирішили бути відвертими… мої попередні жертви йшли з життя непритомними. Вони навіть не відчували, що помирають. Для мене вони були лише матеріалом.

Вона не відвела погляд. І він продовжив:

— Але ти, Еммо… Ти не боїшся того, що я можу зробити з твоїм тілом? Після смерті… або поки ще будеш живою? Не боїшся зґвалтування? Глуму? Наруги? Чому ти мені довіряєш?

— Ти не пропонуєш просвітлення. Ти не граєш у «духовність». Ти дієш як справжній демон, зриваючи смертну оболонку і залишаючи лише те, що чогось варте. Я бачу, перш за все митця, який не сплюндрує шансу створити шедевр. Саме тому я тут. Це єдиний чод, який ще має сенс.

Вони вдивлялись одне в одного довго. Він шукав в її очах страх, але бачив лише ясність і божевільну рішучість.

Нарешті вона ледь усміхнулася — втомлено, але щиро.

— Ти шукав ідеальну жертву. А я шукала того, хто не злякається, коли жертва сама подасть йому своє тіло і скаже: «їж і розбирай». Не непритомною. У свідомості.

Очі Адріана розширилися, пальці стислись у кулаки, він хотів був щось заперечити, але Емма повільно пройшла повз нього до вікна й поставила пустий келих на край столика, поряд з пляшкою. Зітхнула і раптом зловила погляд котячих очей, що уважно слідкували за нею увесь цей час. Простягнула руку і почухала Бардо під підборіддям.

— Цей кіт… Його погляд… — тихо сказала вона. — Він відіграє роль грифів у тибетському похованні? Я не помиляюся?

Адріан глянув на кота, потім на Емму.

— Ти дуже прониклива. Але якщо ти проти...

— Зовсім ні, — м’яко відповіла вона, не відводячи очей від тварини. — Я рада. Останній акт милосердя – дарування своєї земної оболонки іншим живим істотам. Значить, тут усе як і повинно бути. До речі, що ти зробиш з... тим... що залишиться зайвим?

Адріан відповів одразу, без роздумів:

— Я знаю сенс повної анігіляції плоті, щоб душа ні за що не чіплялася... Озеро. Раки. Тут їх мільйони. Тисячі маленьких клешень залишать ідеально чистий скелет швидше за будь-яких птахів.

Емма замислилася на якийсь час, ствердно кивнула. Облишила кота й почала повільно розстібати ґудзики лляної сорочки.

Адріан відвів погляд до вікна.

— Це не обов’язково, — сказав він тихо. — Я не ґвалтівник. І не садист. Я не отримую задоволення від приниження.

Вона коротко, гірко засміялася:

— Це так наївно, що навіть мило. Але я не наївна... Розчленування неможливе без оголення, і ти побачиш все у будь-якому разі.

Сорочка ковзнула на підлогу. За нею — решта одягу. Емма залишилася абсолютно оголеною посеред залитої сонцем студії — бліда, струнка, з довгим чорним волоссям, що спадало на плечі. Вона була схожа на мармурову статую, яка зійшла з п’єдесталу.

Без поспіху, майже ритуально, вона підійшла до металевого верстака і сіла на нього в позу лотоса. Сонце продовжувало заливати студію нещадним золотим світлом, роблячи кожну лінію її тіла непристойно чіткою.

Адріан приклав зусилля, аби відвести погляд. Він важко пішов до середньої вітрини, на ходу позбуваючись одягу. Він відчув її погляд спиною і відповів не обертаючись:

— Це практичність. Змити кров легше, ніж намагатись відіпрати речі.

Заперечень він не почув.

Його пальці торкнулися холодного скла. За ним, на вицвілому чорному оксамиті вітрини, спочивало те, що західні колекціонери необачно назвали б «екзотичною зброєю», а він знав як інструмент остаточного визволення.

Адріан опустив долоню і взяв ніж. На дотик руків'я було нерівним, шорстким і дивно важким. Відлите з темної латуні у формі половини ваджри, ритуального скіпетра. Чотири спиці гніву збігалися до центральної сфери, ідеально лягаючи в долоню, ніби цей артефакт вже чекав на саме його хват.

Саме лезо – серпоподібна смуга темного кованого заліза – заломлювало сонячні промені зовсім інакше, ніж скло. Воно не блищало. Воно вбирало світло, лишаючись похмурим і матовим. Вигнута дуга півмісяця, призначена для безжального, чистого зрізання плоті з кісток, завершувалася гострим гаком, схожим на кіготь хижого птаха. На пласкій поверхні металу, під шаром столітньої патини, вгадувалися тонкі, майже невидимі лінії вигравіюваного полум'я — застиглий вогонь первісного гніву, що спопеляє будь-яку подвійність розуму.

Повернувшись до Емми, він підняв катрику на рівень своїх і її очей. У цю мить тиша студії здалася йому ілюзією, готовою розлетітися від першого ж удару цього леза.

Адріан підійшов ближче. Його вільна рука мимоволі піднялася. Пальці торкнулися ключиці Емми, потім ковзнули нижче, по грудях, по лінії талії. У цьому дотику не було грубості, лише голодний захват перед формою, яку він мав незабаром знищити.

Емма не відсахнулася. Вона подивилася йому в очі — спокійно, з гіркою іронією.

— Ось воно? Навіть ти, «чистий майстер», все ж таки хочеш не тільки розчленувати мене, а й спочатку увійти. Тіло — така зрадницька річ…

Вона м’яко, але впевнено взяла його руку за зап’ястя і відвела від себе, хоча її пальці затрималися на його шкірі на мить довше за потрібне.

— Можеш. Якщо дуже хочеться — візьми мене прямо тут, на цьому верстаку. Я не буду опиратися. Але тоді весь наш великий ритуал перетвориться на банальне вбивство після траху. Ти залишишся без своєї ноти. А я…

Адріан перервав іїї без слів, вони були зайві, він приклав руку до серця і схилився у поклоні поваги.

Емма кивнула, випросталася в лотосі, підняла підборіддя. Вказала поглядом на катрику у його руці.

— Почни з лівого коліна. Відітни ноги по суглобах. Потім — лікті. Я хочу відчувати, як тіло поступово зникає. І не зупиняйся, навіть якщо буду кричати. Крики — теж частина підношення.

Адріан мовчав довго. Дивився на неї з сумнівом і захватом водночас. Проте й з підсвідомим спротивом. Він відступив на крок, намагаючись повернути контроль.

— Це все ж таки моя студія і моя музика, — тихо, але твердо сказав він.

Емма подивилася на нього і м’яко, зі співчуттям, усміхнулася.

— Звичайно, твоя. Як і я сама. Але сьогодні музика гратиме через мене. Ми використовуємо одне одного. І це найчесніша угода за все моє життя.

Вона кивнула на катрику:

— Починаймо, Адріане. Сонце скоро сідатиме. Я не хочу вмирати в темряві.

Перший надріз був майже беззвучним — ледь чутне «хрусь». Натягнута шкіра зігнутого коліна миттєво розійшлася, нагадуючи химерні вуста. Під сонцем яскраво-червона, насичена киснем кров сяяла, як розплавлений рубін, і слухняно заструменіла у жолобки сталевого верстака.

Емма різко втягнула повітря, її тіло напружилося, пальці вп’ялися у власну шкіру на стегнах. Але голос залишився дивно рівним:

— Добре… Далі. Не зупиняйся.

Адріан працював швидко й точно, хоча руки ледь помітно тремтіли. Коли лезо катрики пройшло крізь хрящ колінного суглоба, вона зробила довгий видих, що перейшов у низький стогін.

— Дихай, — сказав він, хоча сам відчував, як у грудях щось стискається.

— Я знаю, — крізь зуби відповіла вона і криво усміхнулася. — Як звук проходить крізь флейту… Але зараз це не метафора.

Ніби щось згадавши, він швидко зробив крок до вітрини з канглінгами, вхопив і підніс до її губ найстаріший з них:

— Спробуй. Перетвори це на звук зараз. Склич усіх духів і демонів, що здатні чути.

Емма вхопилася за кістяну флейту обома руками, як потопаючий за соломинку. Студію заповнило хрипке, пронизливе ревіння. Не просто звук, а щось стародавнє, священне. Звук, у якому змішалися сонце, агонія і відлуння тибетських кладовищ.

В цю мить сірий кіт зіскочив зі своєї лежанки. Пройшов по сорочці Емми на підлозі, швидко її обнюхавши. А потім застрибнув на верстак. Наполегливо тернувся головою і боком об поперек дівчини, обвив талію пухнастим хвостом. Адріан не заважав, він був зосереджений на процесі. Емма вигнулася, задихала частіше, поглянула вниз. І тихо засміялася хрипким, нервовим сміхом. Кіт зосереджено лакав її теплу кров просто з полірованого металу. На лобі дівчини виступив піт.

Вона повернула голову до Адріана, очі були каламутними від болю, але в них досі горіла та сама ясність. Проте голос почав зриватися.

— Принаймні, один демон... відгукнувся... на мій призов.... Це мій чод...

За кілька болісних хвилин катрика розітнула останній клапоть шкіри й гомілка зі ступнею глухо впала на верстак. Бризки крові розлетілися на всі бокі. Деякі потрапили на Адріана, він рефлекторно розмазав їх по спітнілій шкірі.

Щойно він відпустив стегно, за яке тримався, її поза лотоса розпалася. Тіло хитнулося. Адріан підхопив Емму, допомагаючи лягти на стіл. Чорне волосся розсипалося по металу, змішуючись із червоними струмками.

Бардо відступив до самого краю верстака, аби не забруднити лапки. Він спостерігав за всім без жодного звуку. Його жовто-зелені очі були абсолютно спокійними.

Адріан обійшов стіл не відводячи від неї погляду. Тіло Емми конвульсивно сіпалася. Щироко розкритими очима вона дивилася в стелю, щохвилини облизувала й кусала сухі губи. Слизькі від крові і поту поту руки заважали вхопитись як слід. Рухом голови він відкинув з обличчя мокре пасмо й міцно притиснув ногу до металу. Заніс катрику. Емма міцно стулила повіки, відкрила рота й дрібно задихала в передчутті нового болю.

І перший же надріз на другому коліні викликав вже справжній крик. Дикий, тваринний. Крик здався Адріану нескінченним, захлинувшись на найвищій ноті. Він намагався працювати якомога швидше. Серце калатало як скажене. Крик повторився. Ще і ще раз.

Нарешті і права гомілка віділилася від тіла.

Не зволікаючи. Адріан забрав з рук Емми канглінг, який вона все ще притискала до грудей. Міцно взяв її за праве плече, підносячи лезо катрики до ліктя. Саме в цей момент Емма розплющила очі й лівою долонею судомно вхопила його за зап’ясток. Пальці були вже холодними й липкими.

— Боляче… — прошепотіла вона. Зуби голосно стукотіли. — Я не думала... що буде так боляче… Не можу... більше терпіти… Не така... я вже і сильна... Як виявляється.

Вона гірко усміхнулася крізь сльози, що котилися по скронях.

— Припини це… швидше. Але спочатку… — її голос затремтів, — я хочу відчути ... бачити, як ти коштуєш... мою плоть. Зроби це... мій голодний духу… Хочу... забрати це знаття... з собою.

Адріан застиг. У його очах промайнула ціла буря — подив, бажання, співчуття і темний, первісний голод. Він мовчки кивнув, не відводячи від неї погляду.

Адріан нахилився повільно. Губи торкнулися її лівої груді. Спочатку м’яко, ніжно, він обхопив сосок губами, посмоктуючи, дозволяючи йому набрякнути у теплій волозі. Емма тихо, протяжно застогнала — у цьому звуку переплелися біль, полегшення і глибоке, тваринне задоволення. Її тіло, попри втрату крові, мимоволі вигнулося назустріч.

А потім він прикусив.

Гострий біль змусив її здригнутися всім тілом. Емма видихнула хрипкий, вібруючий стогін, у якому вже майже не було страждання — лише екстаз останньої віддачі. Адріан відчув, як теплий, солоний смак наповнює рот. Він проковтнув, маленький комочок, не відриваючись від її тіла, ніби виконував найдавніший ритуал. Він спрагло втягував в себе густувату вологу, скільки вистачило дихання.

Коли він нарешті випростався, його губи і підборіддя блищали червоним. Емма дивилася на нього затуманеним поглядом.

— Так… — прошепотіла вона. — А тепер... Обіцяй... що я залишуся... останньою.

Адріан відступив на півкроку.

— Але ж... Ти не дізнаєшся, чи втримаю я слово...

— Обіцяй...! — те що мало бути криком, вийшло щемким, тихим схлипом.

Адріан обережно накрив її очі долонею. Відповів ледь чутно:

— Обіцяю... Прощавай, Еммо. Ти завершила свій чод.

Рух ножа по горлу був швидким і жорстоким. Короткий, вологий хрускіт розітнутого хряща потонув у різкому, булькаючому клекотанні — повітря з легень із сипінням вирвалося крізь яскраво алу кров, що миттєво залила сталевий верстак важким, хлищучим потоком…  Тіло Емми сильно здригнулося, пальці на мить сильніше стиснули його зап’ясток — і потім розслабилися. Вона пішла з ледь помітною усмішкою на губах. Проте, Адріана не зупинився. Ще кілька сильних рухів — він поспішав позбавити труп людської подоби. Звабливості, якої він боявся і прагнув уникнути. Тріск, чавкотиння і відділена голова  встановлена на верстак. Заплутана у павутину скривавленого волосся.

У студії запала дзвінка тиша.

Сонце продовжувало заливати кімнату. За вікном співали птахи, озеро іскрилося, а великий сірий кіт Бардо, незворушний наче сам Будда, сидів на краю столу і спостерігав за тим, як швидко скляніє погляд дівчини.

Адріан довго стояв над тим, що залишилося від Емми. У роті все ще відчувався її смак — суміш солі, металу і чогось незбагненно солодкого.

***

Сонце вже схилилося до горизонту, і студія наповнилася густим, червонувато-золотим світлом. Те, що кілька годин тому було Еммою, тепер лежало розібране з холодною, хірургічною точністю.

Адріан працював мовчки. На темному кам’яному постаменті він завершив «Квітку п’яти почуттів». Не метафоричну — справжню. П’ять елементів були акуратно розкладені у формі лотоса:

Очі — що ніби досі шукали справжнє.

Вуха — маленькі й досконалі.

Язик — той самий, що говорив про лицемірство світу.

Ніс — тонкий, аристократичний.

І в центрі — серце. Важке, темно-червоне, ще зберігаюче останнє тепло.

Адріан повернувся до сталевого верстака з розібраними рештками. Окинув його спокійним і зосередженим поглядом майстра.

Усе, що піде в роботу, вже було акуратно відкладено:

Стегнові кістки для потужних канглінгів. Один він залишить собі, другий… можливо, подарує тому, хто колись зможе зрозуміти. Череп — найкраща капала, яку він коли-небудь робив. Чаша для найсвятіших підношень. Хребці для намистин чоток. Ребра — оздоблення барабана. Плечові кістки — на руків'я інструментів...

На мотузці, протягнутій поперек кімнати, сушилося чорне волосся Емми, яке перетвориться на тонку міцну нитку для підвішування ритуальних дзвіночків і прикрас на канглінгах, а також два пласти білої, майже бездоганної шкіри. Адріан вже бачив у них листи пергаменту, на якому він намалює тушшю її портрети. Живої, у сонячному світлі.

Тиша у студії здавалася абсолютною. Навіть птахи за вікном замовкли. Лише великий сірий кіт сидів посеред столу й, заплющивши очі, ласував плоттю дівчини, яка нещодавно чухала йому живіт. Бардо почав ритуал поховання, який судилося закінчити озерним ракам цієї ночі.

Адріан раптом похитнувся і сів на підлогу перед вівтарем, обхопивши коліна руками.

Не так він уявляв тріумф здійсненої мрії. Холодна порожнеча в грудях. Порожнеча в думках. Проте, з цим ще можна жити. Набагато глибше в собі Адріан відчував Її. І вже знав, що цього відчуття не позбутися. Це було страшніше за все.