Неймовірна пригода кота Марципана

Фея Валеріана прокинулася чудового літнього ранку. Велика фіолетова квітка, в якій вона жила, розпустилася з першими променями сонця і вчергове відкрила світу сліпучу красу феї. Вона мала довге золотаве волосся, очі фіалкового кольору, тонкий стан і легкі невагомі крильця, як у метелика. Крила її були легкі і барвисті. Як і дні феї Валеріани. Вона сиділа на сусідній квітці червоного кольору, чекаючи подругу. Ще вчора домовилися зустрітися і полетіти разом на сусідню галявину. Подейкували, що на тій галявині дуже ароматні квіти і симпатичні кавалери. Отож – треба було перевірити. Раптом небо навколо з блакитного стало сірим, вітер піднявся, а із хмар полився холодний і колючий дощ. Фея була заскочена зненацька і прожогом вилетіла з квітки. Проте вітер дужчав. А рідної квітки попереду як не було, так і немає.

Фея дуже втомилася. Її легкі і барвисті крильця так намокли, що стали важкими та ослабли і фея ризикувала ось-ось впасти. Не бажаючи ось так загинути, Валеріана почала шукати порятунок. Та, на лихо, галявина, яка ще вранці була така барвиста і затишна, нині зяяла пусткою. У момент, коли вона вже втратила будь-яку надію, перед нею з’явилося дерево. Згадавши, що у стовбурі дерева може бути дупло, вона дуже зраділа.

У запалі фея не зрозуміла, що ще вчора на галявині цього дерева не було. Ось уже чутно зловісний гуркіт з неба. А яскрава блискавка, що спалахнула, здавалося, зовсім близько від неї, прогнала будь-які сумніви, які могли би бути. Рятівне дупло Валеріана знайшла відразу і швидко залетіла всередину. Було так темно, що дослідити схованку можна лише навпомацки. Та вона була така втомлена, що щойно намацала рукою невеличке гніздо, умостилася в ньому і заснула.

Її розбудив сонячний промінь. Фея відкрила очі, озирнулася. Трішки роздивилася маленьке гніздо із гілочок та пір’я. Вилетіла назовні. Остовпіла! Дерево, яке стало порятунком для неї, вже не стояло самотою, а було оточене іншими деревами, кущами і... якимись химеріями з каменю. Вони були такі великі, що Валеріана просто злякалася, побачивши їх. Раптом з однієї такої химерії відхилилося щось, що схоже на дерево, відкривши діру. Фея не знала, що ці химерії були будинками, а шматки дерева – дверима. І от, із дверей будинку вийшли велетні. Їх було троє – високий чоловік, дещо низенька жінка і маленький хлопчик. Для Валеріани, яка, як і інші феї, була зростом з комаху, ці троє здавалися справжніми велетнями. Вона ніколи не бачила людей до цього, тому злякано витріщилася на них. А ті, в свою чергу, не зрозуміли, що стали об’єктами спостереження. Жінка і чоловік про щось розмовляли, а маленький хлопчик біля них крутився. Чоловік потріпав русяву голівку дитини. Помахавши рукою рідним, чоловік впевнено покрокував у бік автодороги. Жінка з хлопчиком зайшли у дім. Фея повернулася до дерева. І вклякла здивовано. Бо там, де було рятівне дупло – лише суцільна кора. Валеріана облетіла дерево з усіх боків, але дупла не знайшла. Вона сіла на велику помаранчеву квітку і гірко заплакала.

Кіт Марципан прокинувся на своїй улюбленій зеленій плюшевій подушечці. Потягнувшись усім своїм тілом, швидко зіскочив на підлогу. Посидівши і поміркувавши про те, з чого ж почати звичайний свій котячий день, він побачив високу дряпачку, яка була, як і подушечка, зеленого кольору. Вірніше, зелено-коричневою. Котик поточив об неї кігті. Це був постійний його ритуал, окрім днів відвідин ветеринара, про які Марципан згадувати не любив, бо як ненавидів ветеринарів, як кожен порядний кіт. Він упевненим кроком рушив до туалету. Раптом на шляху виник господарський синок і найбільший кошмар кота Марципана. Рудий зрозумів, що тікати. Але ж, якщо пропустить туалет – господиня буде лаяти. Тож котик не знав, як вчинити.

– Петрику! Ану не чіпай кота! Скільки разів тобі казати – зранку Марсіка чіпати не можна!

– Ну, ма-а-а-а... – заканючив хлопчик. У відповідь на це його мама вийшла з кухні в коридор і, взявши малого за руку, вивела його на кухню.

«Марсік! Що за сюсі-пусі такі недолугі? Звідки вони роздобули таке жахливе ім’я? Я Марципан! Я шанований в окрузі кіт! Яке щастя, що сусіди не чують, як мене ці двоногі прозивають!» – невдоволено подумав він, продовжуючи мандрівку до туалету. Кіт Марципан дуже не любив, коли його відволікали. Особливо – малий Петрик. Тож, попри все, він був вдячний господині, бо бешкетник слухався лише її. По закінченні ритуалу, останнього на цей ранок, Марципан обтрусив лапи біля туалета і таким же впевненим кроком рушив на кухню. А там – хлопчик зосередився на сирниках з медом. Тож кіт в свою чергу зосередився на своєму сніданку, користуючись моментом.

Нарешті хлопчик та кіт вийшли з дому. Щойно двері відчинилися, як з будки, котра стояла поодаль, вискочив великий кудлатий пес. Його світло-сіра шерсть розвівалася на вітрі, а міціні лапи наче і не торкалися землі. Петрик побіг на зустріч собаці. Скоро вони побігли навколо будинку, здіймаючи куряву. Мама з усмішкою подивилася на нерозлучних друзів – дитину і собаку – і зайшла у дім. Марципан зітхнув полегко. Нарешті він зможе спокійно пройтися околицями, погомоніти з сусідами. А потім – знайти затишну місцинку під деревом чи кущем – і влаштувати собі обідній сон.

Кіт Марципан уже повертався із прогулянки додому, коли почув у траві тихеньке попискування. «Миші? Давно я не полював! Вдома немає кого вполювати, лише доводиться стерегтися, щоб мене не вполювали!» – подумав собі. І принюхався. На його здивування, запаху мишачого не відчув. Але попискування не припинялося. «А, може, це пташеня випало десь з гнізда?» – знову подумав Марципан, ретельніше обшукуючи траву. Бо, хоч і не пахло мишами, але запах все ж був незнайомий, а не лише попискування. А ж ось – перед котом з’явилася лілія. Зазвичай у кущах були кілька суцвіть, але ця, помаранчева, чи то пак «тигрова», як її називала господиня, була особливою не лише кольором, а і тим, що у кущику розквітла лише одна квітка, а не дві чи три, як в інших. І на цій квітці кіт Марципан побачив її. Саме вона так дивно і приємно пахла і жалібно пищала.

Валеріана вже не знала, як довго сиділа і плакала. Єдине що було для неї важливим – фея якимось дивом опинилася дуже далеко від рідної галявини. Вона опинилася у світі, сповненому великих кам’яних химерій, дивних велетнів і абсолютно незнайомих їй квітів і трав. Врешті, вона витерла сльози і озирнулася. І перелякалася. Бо до квітки підійшов звір. Вона таких ніколи не бачила. Рудого кольору шерсть, великі лапи, вуха, що стирчали на маківці, довгі вуса. І великі-великі зелені очі. Вона закричала:

– Рятуйте! Не підходь до мене! Я зовсім, зовсім не смачна! – Марципану здавалося, що вона запищала – адже зросту була як комаха, навіть менше за мишку. Кіт витріщився на неї, як на якусь дивовижу.

Він принюхався до лілії та нової знайомої. А фея, побачивши, як дивовижний звір намагаєтсья її чи то з’їсти, чи понюхати – вона не могла від страху зрозуміти – знову закричала:

– Не їж мене! Я не смачна, навіть якщо пахну приємно!

– Мр-р-р-р-ряв, хто ти? На мишу не схожа! Стоїш на квітці, наче мої двоногі. То ти людина? – поцікавився кіт Марципан у нової знайомої. І перестав її нюхати. Фея Валеріана уважно подивилася на кота. Вона намагалася вловити у його погляді своє майбутнє. Дивовижно – але вона чітко зрозуміла його запитання. На її рідній галявині всі феї розуміли мови птахів, комах і дрібних тварин. Великих тварин Валеріана теж розуміє, виявляється. Тож, кіт чекав на відповідь, не намагаючись її чи то з’їсти, чи понюхати знову.

– Я... Мене звуть Валеріана. Ой, а ти не ховрашок і не мишка? – озвалася вона до кота. Він з усмішкою промуркотів:

– Ні, я кіт. Шанований в цій окрузі кіт, мене звуть Марципан. Але мої господарі з якогось дива мене звуть Марсік. Фу, ненавиджу це назвисько! Ой, ти перша, кому я зізнався, як звуть мене мої люди. Ти – дивовижне створіння!

Він і сам собі здивувався, що одразу виклав незнайомці свою найбільшу таємницю. Не зрозумів, що викликало таку відвертість з його боку. Бо ж перед знайомими котами тримався стримано, навіть гордовито. Що вже про людей та собак говорити.

– Звідки ти з’явилася, Валеріано? Я таких, як ти, ніколи в житті не бачив. – спитав кіт, на що фея відповіла:

– Я вийшла із дупла у дереві – вона показала рукою – он, бачиш? Раніше це дерево стояло на моїй рідній галявині. А ще раніше – його і там не було. Я вчора потрапила під дощ і бурю. Тікаючи додому, натрапила на це дерево, яке стояло самотою, і в якому було дупло, в якому я сховалася, щоб зігрітися. І заснула. А прокинувшись – опинилася разом з деревом тут, серед інших дерев і великих кам’яних химерій...

– Будинки. – уточнив Марципан – В них живуть люди. І ми, коти, разом з ними живемо там.

– А ми, феї, живемо на квітах. Кожна із нас ввечері сідає на свою рідну квітку, чекаючи, поки вона вкриє пелюсточками наніч. А вранці квітка розкривається і ми починаємо новий день. – мрійливо сказала Валеріана. І додала із сумом – Та тепер моїй квітці немає кого укривати пелюстками ввечері!

– Не треба знову плакати, Валеріано. – Марципан побачив, що в очах феї застигли сльози – Давай пошукаємо тобі іншу квітку. Ще кращу, ніж попер-р-р-редня.

– Дякую за турботу! Та мою рідну квітку ніщо не замінить. Жодна, навіть найгарніша квітка, не замінить мені мою, рідну.

– Ну, тоді ходімо! Будемо шукати шлях додому! – сміливо сказав кіт. І знову ж – він сам від себе не очікував, що надумає вирушати кудись. Бо ж раніше йому не було нічого милішого, ніж рідна зелена подушечка. Він відверто сміявся із сусідських котів, котрі щовесни дерли горлянки вечорами, а також тинялися вулицями, наражаючись на небезпеку від собак, людей та інших котів. Домашній котик Марципан відчув смак пригоди

Кіт Марципан посадив фею Валеріану собі на спину і вона, тримаючись за руду шерсть, сиділа на спині кота, наче на коні.

– Куди ми йдемо? – спитала вона.

– До ворожки. Люди, коли у них трапляється щось химерне, йдуть до ворожок. І ми, коти, теж так робимо. У людської ворожки живе кішка, яка теж вміє ворожити. І вирішувати химерні проблеми. Ми, коти, надто довго прожили з людьми, тому і набралися їхніх звичок. Хоча і не всі. Деякі коти і кішки геть людині не підвладні. Напевно, такі можуть жити лише окремо на галявинах, як ви, феї, або ж разом з ворожками чи чарівниками, як цих людей називають інші люди. – відповів Марципан, знайомлячи фею із цим новим для неї світом.

– А ця кішка дійсно зможе допомогти?

– Я вперше йду до такої ворожки, – чесно зізнався кіт – тому щиро сподіваюся, що мої приятелі не набрехали. Або ж вона, хоча б, порадить, до кого ще піти за допомогою.

І так вони йшли – рудий кіт та золотоволоса фея. Марципан вже давно лишив позаду квартал з одноповерховими будинками, в якому і жив з господарями. Дерев навколо лишалося все менше і менше, рослин – також. Лише великі багатоповерхові будинки. Валеріана дивилася на все це і мовчала. Вона міцно трималася за шерсть кота і тільки роздивлялася на всі боки. Аж раптом він зупинився навпроти одного із високих будинків. Почав ходити коло нього, щось видивляючись. Валеріана теж узялася видивлятися, намагаючись зрозуміти, що шукає Марципан. Тим часом, кіт сказав феї:

– А тепер тримайся міцно, бо я йтиму не прямою стежкою, а вгору. – і прожогом побіг до зовнішньої драбини, яка височіла просто таки біля одного з вікон першого поверху. Тож, кіт заліз спочатку на підвіконня того вікна, а потім досить таки незграбно, але заліз з підвіконня на першу сходинку драбини. Валеріана ж відчула, що її крила вже відпочили після вчорашньої пригоди і вирішила летіти. Щоправда, далеко від драбини не відлітала, щоб не втратити кота з поля зору. Марципан, тим часом, теж не втрачаючи фею з поля зору, ішов по драбині, час від часу стрибаючи на підвіконня, щоб зазирнути у вікно.

Все це він робив уперше. Раніше його подорожі обмежувалися лише рідним двором і парканом, з якого він час від часу перегукувася до сусідських котів і собак. І цього йому було достатньо. Аж тут – ось уже добрячі півгодини дерся по зовнішній драбині чужого будинку, скакаючи на чужі підвіконня, щоб знайти кішку, з якою раніше і не спілкувався. Наші подорожні підіймалися все вище і вище, а потрібного вікна не було. Аж ось, нарешті, Марципан побачив у одному з вікон мерехтливе сяйво. Заліз на потрібне підвіконня і почав шкребтися у шибку. Валеріана і собі стала зазирати у вікно, ставши поруч з Марципаном. Та побачити нічого не могла, бо вікно було зашторене. Лише мерехтливе сяйво пробивалося крізь щільну тканину. Аж ось штору відхилили і крізь шибку на гостей глянула похилого віку жінка. Вона поправила сиве волосся, яке неслухняно вилізло з тюрбана, і відкрила вікно. Потім відійшла трохи, чекаючи, поки гості зайдуть.

– Мряв! Кр-р-р-р-рас-с-с-сно дякую! – промуркотів Марципан і зайшов у кімнату з вікна. Валеріана і собі пропищала «Дякую!», схиливши голівку шанобливо, та залетіла слідом за котом. Господиня, тим часом, підійшла до крісла, що стояло у протилежному кутку кімнати та ховалося від денного світла. Жінка погладила рукою велику сіамську кішку:

– Вставай, дорогенька! До тебе гості. – Кішка лише відкрила одне око. Відкрила друге і невдоволено витріщилася на кота. Жінка, тим часом, вийшла з кімнати. Щойно за нею зачинилися двері, кішка скочила з крісла, вигнула спину, витріщила великі жовті очі та невдоволено зашипіла:

– Ви х-х-хто і що тут р-р-р-робите? – Марципан аж знітився від «гостинної» зустрічі. Він притиснув вуха до голови і аж присів, не розуміючи, як діяти далі. Валеріана, що досі тихенько стояла біля кота, злетіла над підлогою і наблизилася до кішки:

– Вельмишановна пані! Уклінно просимо вибачення за те, що потурбували Ваш сон, але тільки Ви можете мені допомогти! – сміливо промовила вона. Марципан отямився від страху і собі підійшов до кішки:

– Вельми ш-ш-ш-шановна Бастет! Допоможіть маленькій феєчці потрапити додому, підкаж-ж-ж... – та кішка і слова більше не дала вставити:

– З-забирайтеся! Ти, рудий жирний боягуз і ти, жалюгідна комахо! Не знаю, де ти взялася тут, і знати не хочу! Забирайтеся! – і з цими словами вона кинулася на Марципана. Обоє почали бігати по кімнаті, звалюючи на підлогу все, що траплялося на шляху. Бідолашна Валеріана тільки заламувала руки і благала зупинитися. Врешті, Марципан побіг в бік вікна, а фея своїми маленькими ручками відхилила штору, щоб кіт міг безперешкодно залізти на підвіконня. Щойно кіт зник з підвіконня, фея прожогом вилетіла у вікно, ледве встигнувши уникнути кігтявої лапи негостинної сіамки Бастет.

Назад ішли мовчки. Марципан лише зітхав і дивився під лапи, шукаючи дорогу назад. Валеріана намагалася підбадьорити:

– Не журися, Марципанчику! Ти ж допомогти хотів! Ця Бастет насправді брехуха і ніяка не ворожка і не чаклунка! От на моїй галявині на великій білій квітці живе справжня чаклунка. І вона нікому не відмовляє в допомозі. Ех, якби ж до неї якось звернутися...

– Ми обов’язково знайдемо шлях до твого дому, Валеріано! – відповів на те кіт. – Ти маленька, але відважна. І я поруч з тобою стаю хоробрим. Тому я дуже хочу тобі допомогти.

Раптом з обох боків почулося зловісне шипіння. І от, Валеріана побачила, що їх оточує зграя котів. Великих, різнокольорових, проте таких же злісних, як і Бастет, котів. Щоправда, то були вуличні коти і їм бракувало доглянутості та блиску шерсті, як у Марципана. Але вони тим не переймалися.

– Ану забирайся звідси! – великий чорний кіт підійшов надто близько і зашипів. А потім грізно заволав. Марципан і собі у відповідь заволав:

– Я не суперник тобі! Я просто шукаю дорогу додому, тож відступися і розійдемося миром.

Але зграя миру не хотіла. Вони всі дружно зашипіли. Раптом, розштовхуючи інших котів, до Марципана і Валеріани підійшла маленька сіра кішка. Вона обнюхала кота, роздивилася його з усіх боків, потім уважно глянула на фею. Кілька разів зашипівши у бік зграї, вона тихо сказала:

– Ходіть за мною! Не бійтеся! – і пішла. Коти так і заклялки. Марципан і фея рушили за сірою кішкою.

– Хто ти, добра кішечко? – спитала Валеріана, коли зграя котів лишилася далеко позаду. Сіра кішка відповіла так само тихо:

– Я Мур’яна. Хоча люди звуть мене Мурою. А ти хто? Марципанчика, домашнього котика – на цих словах Мур’яна засміялася – я знаю, а тебе бачу вперше.

– Я фея Валеріана. Лихі чари занесли мене у цей великий світ, де до мене були добрими лише Марципан і ось ти. – жалібно проказала фея.

Двоє котів і маленька фея зупинилися біля маленького будиночка. Марципан і Валеріана сіли на лавочку, щоб перевести подих, а Мур’яна зникла у відчинених дверях будинку. Вийшла, а разом з нею – старенька бабуся. У простій хустині, в руках тримала мисочку з молоком. Простягнула кішці:

– На ось, Мурочко, попий! О, то в тебе гості?! – бабуся помітила Марципана – Ходи, котику, попий молочка! – підійшла і погладила. Кіт був приємно вражений. Бо після бурхливої подорожі незнайома бабуся перша, хто був до нього ласкавий. Поки Марципан пив молочко, Мур’яна погукала фею:

– Ходи сюди і розкажи, як ти сюди потрапила.

І Валеріана детально розповіла про свою рідну галявину, про бурю, в яку потрапила, про дивне дерево, яке, здавалося, і перенесло фею в цей світ. Мур’яна слухала уважно, не перебиваючи. Аж ось, сказала:

– Ми з бабусею давно живемо, різні химерії бачили. – Марципан відволікся від молока, уважно слухаючи кішку – Але ти – найхимерніше, що довелося зустріти мені. Спробуй дочекатися такої ж бурі, яку ти застала тоді, а потім під час негоди пошукай на тому дереві дупло.

– І все? Так просто? – недовірливо сказав рудий кіт.

– Розумію твою іронію, Марципане. Але спробувати варто. Принаймні, зрозуміємо, чи дерево це дійсно чарівне Може, це дивні ворота між світами. І ви, Марципане і Валеріано, їх знайшли.

– Мр-р-р-ряв! Як цікаво!

– Дякуємо тобі, Мур’яно! Ти така добра до нас! – сказала з усмішкою Валеріана.

– Рада допомогти. Але поспішайте! Сьогодні буде сильний дощ із грозою. Тож буря може бути близько!

Нарешті вони добігли до дерева. Дерева, з якого все почалося. А з неба упали перші краплі дощу. Вони зачаровано дивилися на стовбур. Та нічого не відбувалося. Пройшло, здається, вже півгодини. Раптом позаду них загриміло. Та так голосно, що Марципан аж затремтів від страху. Проте намагався не показувати Валеріані, як він боявся. Вона ж, здається, ні гуркоту, ні блискавок не помічала, лише вдивлялася у візерунки кори дерева. Аж ось по стовбуру знизу вгору почали підніматися дивні світлі візерунки та чудернацькі лінії. І в одному місці ліній та візерунків було так багато і були вони такі яскраві, що Валеріані аж очі засліпило. Вона закрила їх, а відкривши – не повірила своїм очам. Перед нею було дупло. Та не одне, а навіть двоє. Бо дивне дерево перетворилося на своєрідний портал, з іншого боку якого виднілася така рідна і далека тепер галявина. Галявина купалася в сонці, незважаючи на те, що навколо лютувала гроза. Вона лише сказала:

– Дякую тобі, Марципане! Ти добрий та смілийвий кіт! Я тебе ніколи не забуду!

– Це я тобі дякую, феє Валеріано! Завдяки тобі я мав неймовірну пригоду! І завдяки тобі я знову щасливий бути вдома! Ой, поспішай, поки чари не зникли! – сказав кіт Марципан. Фея Валеріана піднялася у повітря, помахала востаннє Марципану і швидко залетіла у портал. Щойно вона зникла у дуплі дерева, як воно зникло просто таки на очах. Марципан довго вдивлявся у стовбур дерева.

Дні ішли за днями. Фея Валеріана довго згадувала дивовижну пригоду. І все ж вирішила надіслати Марципану звістку, про те, що вона вдома і вона його пам’ятає. Довго шукала, а все ж знайшла фею-чарівницю, яка пообіцяла передати послання.

Дні ішли за днями. Кіт Марципан після пригоди пережив і позапланове купання, і відвідини ветеринара. Проте витримав ці випробування стійко. Бо побачив, що його люди про нього піклуються. І що дім його людей для нього – як рідна галявина – для дивної феї Валеріани, за якою він дуже скучив. Одного вечора він сидів біля вікна на улюбленій зеленій подушці. Раптом побачив у вікні Мур’яну.

– Я ненадовго! – сказала вона, коли кіт вийшов до неї на веранду. – Прийшла передати звістку від Валеріани. Я спала і мені наснилася фея, схожа на неї, тільки зі сріблястим волоссям. Вона просила передати тобі подарунок від Валеріани. – і з цими словами сіра кішка простягла йому квітку із золотими пелюстками.