Розділ 6. Таємничі грабіжники
Глибокої ночі, коли Васильков уже давно спав, у двері його готельного номера хтось наполегливо постукав. Сонний Федір підвівся з ліжка й поплентався відчиняти.
На порозі знову стояв Альварес.
— Федоре, я все продумав. Швидко вдягайтеся, у нас обмаль часу, — схвильовано промовив він.
За годину…
Темними залами крадькома пробиралися дві чорні постаті. Вони ступали повільно й майже безшумно. Лише зрідка тихо шаруділи їхні одежі.
— Педро, це схоже на музей. Навколо самі експонати, — пошепки сказав Васильков. — Ви ж хотіли показати мені визначні місця? Може, екскурсії музеєм краще проводити вдень?
— Тихіше, Федоре, ми тут не на екскурсії, — також пошепки відповів Альварес. — Ми маємо дещо звідси забрати.
— Уночі, потайки й без дозволу — це називається крадіжка, — знову озвався Васильков. — Ви розумієте, що за це ми можемо опинитися у в'язниці?
— Корида — це національне надбання Іспанії, — пояснив Педро. — І заради її порятунку я готовий навіть сісти за ґрати.
— А я — ні! — обурився Федір. — Так, я хотів побувати в Іспанії, але аж ніяк не в ролі в'язня. Я не хочу до тюрми!
— То давайте постараємося туди не потрапити, — відповів Альварес і зупинився. Потім додав: — Здається, ми прийшли.
Вони зупинилися перед двома опудалами середньовічних лицарів, закутих із голови до п'ят у залізні обладунки.
— Саме це нам і потрібно, — схвильовано промовив Альварес, облизнувши губи.
За дві години…
На арені стояли два лицарі й скрипіли обладунками при кожному кроці.
— Педро, ці обладунки важать кілограмів сорок, не менше. Я ледве можу ходити, — приглушеним голосом сказав Васильков.
— Я й сам ледве тримаюся на ногах. Треба трохи до них звикнути, — відповів другий.
— Ви вирішили замінити кориду лицарським турніром? — поцікавився Федір, піднявши забрало шолома.
— Ні. Обладунки — це наш захист від шпаги тореадора, — пояснив Альварес. — Надягайте на себе шкуру бика. Я слідом за вами.
— Ви жартуєте? У мене ліва нога не згинається, а праву руку взагалі заклинило! — обурився Федір.
— Які тут жарти? Це все ж краще, ніж отримати шпагу між ребра, — заперечив той.
Прововтузившись хвилин сорок, вони насилу залізли в шкуру й почали тупцяти на місці, безперервно наступаючи один одному на ноги.
Альварес при цьому мукав, наслідуючи бика.
Щоправда, це було більше схоже не на мукання бика, а на мукання самого Альвареса.
Невдовзі до них підійшов помічник Педро — Філіп. Побачивши цю картину, він не втримався й голосно зареготав.
— Філіпе, це схоже на бика? — запитав його Педро.
— Ні, — відповів той. — Це схоже на те, як два лицарі-бевзі в шкурі бика тупцяють на одному місці.
У цю мить Васильков перечепився через свого напарника й завалився набік, потягнувши його за собою.
Пролунав гучний брязкіт металу.
— Ми впали, Федоре, — констатував Альварес.
— Я помітив, — важко дихаючи, відповів Федір. — Падати — це, мабуть, єдине, що в цих обладунках у нас виходить добре.
— Нічого з цього не вийде, — сумно мовив Педро, лежачи на землі.
— Не варто впадати у відчай. Здається, я знаю, що нам робити, — сказав Федір. — Тільки спершу допоможіть мені підвестися, бо сам я не зможу. Обладунки надто важкі.
— Ха! Хотів би я, щоб хтось допоміг мені! — іронічно відповів той і закричав:
— Філіпе! Філіпе! Зніми з нас цю кляту шкуру й ці кляті обладунки, поки ми тут не задихнулися!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!