Визвольник снів

Хлопець нерухомо сидів у потертому кріслі, оточений відсутністю світла. Здавалося, що він заснув за комп’ютером від перевтоми, але Денис тільки готувався до роботи. Екраном для нього були електронні окуляри, а пристроєм керування та прийому інших даних — шолом, який усі називали “павук” за схожість на масажер для голови. Хай навіть перед кріслом і стояв звичний комп’ютер, сьогодення змусило використовувати такі додаткові винаходи, якщо людина хотіла бути конкурентною або отримувати кращі враження.

— Можете починати, пане Денисе, клієнт увійшов у фазу швидкого сну.

— Я бачу, Пеп. Запускаю.

Фізично Денис перебував у власній кімнаті, а думками блукав у снах інших. Робота визвольника снів йому подобалася: сидиш у комфорті, під’єднуєшся до клієнтів через мережу і виправляєш їхні кошмари. Жодних зайвих контактів чи розмов. Казкова робота, в якій він уже більше року. Щоправда клієнтів останні місяці все меншає. Але Денис за це не хвилювався, адже знав, що люди завжди чогось бояться. А коли є страх або нереалізовані бажання — сниться погане. Тут його компетентність і знадобиться.

— Знайоме місце… — промовив Денис, оглянувши місцину серед дерев і акуратних пішохідних доріжок. Зазвичай він з’являвся в неприємних сценах снів або в майже суцільній темряві — останнє він не любив найбільше.

— Вже здійснив пошук схожого за зображенням. Спогади у сні викривлені, але найбільша подібність із Маріїнським парком, — приємний чоловічий голос пролунав ехом наче звідусюди.

— Невже місцева? На сторінці клієнта було лише фото рудої дівчини. Байдуже. Головне знайти страх, виправити і можна відпочивати. Слідкуй за параметрами та часом. На всю роботу залишилось не більше 15 хвилин.

— Зрозумів. Нагадаю, коли почнеться перехід фаз.

— Треба встигнути, не хочу чекати ще дві години. Сподіваюсь, це кошмар.

Кожен визвольник снів знає, що кошмари і жахи зовсім різні. Кошмари виникають і мучать людину у фазі швидкого сну. Вони часто повторюються, тому визвольники мають шаблонні рішення. Якщо людина тікає від переслідувача, достатньо його знерухомити. Падіння легко перетворюється на приємний політ. Буває, що сновида кудись поспішає, не може встигнути, в такому разі треба його огорнути чимось приємним, теплим, і бажання встигнути зникне.

Якщо ж трапився жах — нічка буде довгою і неприємною для обох. Жах ховається у фазі глибокого сну, тому прокинутися вольовим зусиллям набагато важче. Він завдає значних страждань, різке пробудження зазвичай шокує, навіть може спричинити травми, а людина майже ніколи його не пам’ятає. Визвольнику морока ще більша: треба шукати той жах упродовж довгої фази, часом до двох годин, а сам сон завжди унікальний, і доводиться подумати, щоб його звільнити.

Денис рушив викладеною з бруківки доріжкою до Маріїнського палацу: програма вказувала, що сновида там. На доріжках помітно поодинокі калюжі, хоч погода й була світлою, обсипане листя плуталось у ногах.

— Мало їй осені в житті. Краще полечу.

Він здійнявся в повітря і птахою понісся в бік палацу. Але ніякого палацу видно не було — на тому місці стояв величезний, сіро-холодний на вигляд середньовічний замок, оточений клішованим ровом із підйомним мостом. Перед мостом зібрався натовп незрозумілих створінь. Вони були схожі на м’яких іграшок тварин або несмішних чудовиськ, всі різних розмірів і яскравих кольорів.

— Усе очевидно — страх іграшок. Напевно, дитяча травма. Розігнати їх і сон врятовано, — мовив голос у просторі.

— Якщо це страх іграшок, то чому міст опущений і вони не заходять?

Дійсно, іграшки зібрались перед замком, але не переступали через міст. Складалося враження, що це саме вони бояться заходити. Визвольник залетів у замок через головний вхід. У центрі внутрішнього двору сиділа рудоволоса дівчинка, ще дитина. Вона мала на собі пишне біле плаття і закривала руками обличчя, згорнувшись у калачик.

Програма робить визвольника невидимим, тож іноді він відчуває себе божеством, яке сотворяє незбагненні чудеса, щоб зробити життя інших кращим. Все ускладнюється тим, що діяльність “божества” обмежена роботодавцем. Компанія зобов’язує мінімізувати втручання у сон, тому програмні інструменти взаємодії дають змогу впливати виключно на довкілля.

Денис на мить застиг, потім почав перебирати в думках варіанти проблеми. На страх іграшок це не схоже, на образу теж, беззахисності немає. Пробігла думка про давно знайоме відчуття вини і неправильності. Він пригадав своє самотнє дитинство.

— Це страх несприйняття іншими.

Хлопець підлетів до найбільшої з іграшок, схопив її за лапу і повів до середини замку, за першою потягнулися інші. Далі спрацювала магія фантазії та сну. Іграшки оточили дівчинку і закутали її в м’яких обіймах, вона відповіла голосним дитячим сміхом і взаємністю.

***

— Сеанс закінчено, — пролунав механічний голос, ці ж слова текстом повторились на екранах електронних окулярів.

Денис зняв окуляри, трохи розім’яв шию і плечі. Буденна темрява спричиняла мінімум незручностей — це робочі обмеження, до яких довелося звикнути.

— Пеп, коли наступне замовлення?

— Наразі розклад вільний. Я порадив би Вам відпочити після роботи, а зранку прогулятися парком.

— Ще чого! Займуся чимось цікавішим.

Персональний помічник зі штучним інтелектом, якого Денис коротко називав Пеп, ще не надто розповсюджена річ. Він може замінити співрозмовника, стати персональним секретарем, другом чи навіть коханням на відстані. Якою б складною та продуманою не була ця програма, вона завжди підлаштовується під користувача, що й видає її штучність, але зважають на це не всі.

За вікном ледь почало розвиднюватися, київські висотки різали горизонт. Спати пізно, а щось робити ще не хочеться. Хлопець увімкнув екран комп’ютера і продовжив мозкову діяльність там. Малювання для нього занадто бентежний і нервовий процес, інша річ — створення віртуальних об’ємних картин. Помилитися не страшно, завжди можна відмотати на крок назад і не потрібно нічого, крім комп’ютера. Немає жодних обмежень в інструментах, темах чи навіть масштабах. Біда одна — на стіну цю картину не повісити.

За хобі пройшов цілий день, і наступний теж. Денис міг тижнями не виходити з дому, якщо назбиралось багато роботи, захопила крута ідея картини або непомітно підійшла прокрастинація. Саме в такий потік концентрації вклинився слабкий але помітний звуковий сигнал про вхідний електронний лист.

— Пеп, зачитай листа, — промовив Денис у процесі деталізації моделі броні чергового вигаданого персонажа.

Чіткий голос спокійно відтворив повідомлення:

«Відправник: компанія Снорятунок.

Тема: майбутнє.

Шановний Денисе! Компанія Снорятунок уже понад 5 років є лідером та інноватором сфери виправлення снів у всьому світі. Наша історія почалася ще раніше, з терапії ветеранів Української визвольної війни. Після розповсюдження павуків ми першими впровадили методику порятунку снів від жахіть, що суттєво покращило психологічний стан постраждалих. Ми розширились у цивільний сектор, з’явились представництва у десятках країн. Визвольники снів рятували сотні тисяч людей від недосипань, психологічних негараздів та неприємних спогадів. За всю історію нашого існування до компанії долучалися сотні хороших і розумних людей.

На жаль, сьогодні компанія почувається не найкраще. За останній рік ми втратили більшість клієнтів, які обирають простіші, але менш ефективні рішення. Тож ми з величезним сумом змушені суттєво скоротити штат у більшості країн і припинити Ваш контракт. Дякуємо за чудове і чесне виконання обов’язків. Всі документи і невиплачені кошти буде надіслано на Вашу адресу».

Денис відклав роботу, зняв павука, протер очі долонями. Він ще раз проглянув повідомлення на екрані. Складно назвати таке рішення справедливим, бо він вкладався у сон кожного клієнта і завжди вів себе професійно. Йому був знайомий шоковий стан, але контролювати таке складно.

— Зависокий тиск і пришвидшений пульс. Вам потрібно заспокоїтись і зробити кілька глибоких вдихів.

— Пеп, замовкни!

Кілька наступних днів Денис провів відімкнутим від мережі, думав про минуле і пробував щось змоделювати для нової сцени картини. В голову не приходило нічого раціонального, думки намотували кола, завертаючи в спогади прийнятих рішення. Ще за кілька днів акцент із самобиття минулим змістився на холодок від майбутнього. Хлопець пробував шукати роботу, та з’ясувалося, що його навички занадто унікальні, на інше він ще не був готовий. Кошти зменшувалися, напруга зростала.

— Пеп, як думаєш, чим я повинен зайнятись?

— Я не можу радити речі, які безпосередньо вплинуть на рішення людини.

Денис на кілька секунд задумався, але потім продовжив:

— Тоді що б ти порадив відповісти моєму другу, який не знає, що йому далі робити у житті?

— Нехай він робить те, що може, там, де це потрібно.

— От помічник! — Хлопець навіть не здивувався, взяв ще кілька секунд паузи і після глибокого вдиху додав: — Є одна річ, яку я змушений зробити, але дуже не хочу.

— Якщо не хочеться, чи дійсно вона так необхідна?

— Потрібно економити, тому я не зможу продовжити підписку на твій сервіс.

— Це погана новина, але я Вас розумію і підтримую.

— Для цього ти мені і був потрібен.

Минуло ще декілька днів, ніхто вже не доповнював дії порадами. Денис поспіхом переглядав сайти з вакансіями, обдумував, які навички він може запропонувати. Робота визвольника була першою і єдиною серйозною професією, відколи він пройшов тест у Снорятунку.

Дзвінок у двері трохи сполохав думки. Хлопець відклав електроніку, підійшов і відчинив двері. З того боку стояла руда дівчина, він одразу її впізнав — з останнього замовлення. Вона з поспіхом почала розмову.

— Ви Денис?

— Так.

— Я можу зайти?

— Не думаю, що знаю вас.

— Особисто ми не бачились, та я маю для вас роботу.

Денис не був певен, що це має перспективу, але нічого не втрачав. Дівчина на вигляд була не загрозлива, його віку. Синє пальто і яскрава хустинка трохи напружували, білі кросівки виглядали у цю пору року дуже непрактично. Він відступив і використав запрошувальний жест, дівчина зайшла і продовжила.

— Я Марина, і мені потрібно, щоб ви допомогли в одній справі. Мій батько…

— Як ви мене знайшли? — перебив Денис. Настільки прямий та бадьорий потік слів був незвичним і трохи його заплутав.

— Попрохала одного знайомого, він має ниточки у Снорятунку. Зі сторінки компанії ви зникли і замовити послугу тепер неможливо. На мене прекрасно вплинула ваша діяльність, тому я хочу, щоб ви допомогли моєму батьку з його жахами. Я заплачу як за десять звичайних замовлень.

— Нічого не вийде. Я вже там не працюю і не маю доступу до серверів із програмою для виправлень. Спробуйте інших визвольників.

Обоє змовкли, Денис досі розгублений, хоча шанс заробітку його підкупив. Шкода, що програму не дістати і навіть не придбати — це запатентована і захищена технологія. Марина не бажала йти ні з чим.

— Я не бувала у інших, а батько раніше відвідував. Безрезультатно. До того ж, є певні складнощі… Мій знайомий — хороший програмний інженер, він зможе знайти якесь рішення. Збирайтеся, поїдемо до нього.

— Я ще не погодився, — ледь встиг додати хлопець. Ця впевненість починала дратувати.

— То погоджуйтесь, чекаю біля машини.

Марина вийшла, Денис почухав потилицю. Він гарно робив свою роботу, але в авантюри не ліз. Проте гроші можуть дати йому час на пошуки нової діяльності. Пеп можливо щось би підказав. Та зараз рішення лише за ним. Якщо буде програма, то виправити сон він зможе, за умови, що в клієнта немає відторгнення чи хвороби. Денис накинув свою сіру куртку, взувся і попрямував у двір.

Дівчина стояла біля автомобіля і пускала дим від електронної сигарети. Тесла, машина не рідкісна, але навіть у Києві купують компактніші й дешевші електромобілі. Побачивши хлопця, Марина сховала сигарету і сіла за кермо, Денис умостився поряд, тихо рушили. Хмарно, але сонце продовжує боротись, накрапує легкий дощ: осінь мінлива і цим гарна.

— Знаєте, після нашого сеансу моя впевненість і самопочуття на висоті. Це складна робота — виправляти сни?

— Потрібно зрозуміти, чого сновида боїться або чого дуже бажає, але не може отримати. Далі все просто.

— На словах і справді просто. Сподіваюсь, батькові це допоможе.

— Якщо він не має патології сну і не унікальний випадок, усе може вийти.

— Він ветеран Української визвольної війни. Ніколи не розповідав про ті події, говорив, що перемога, потрібно святкувати та з гордістю згадувати наших полеглих героїв, але жахи його мучили завжди. Він кілька разів ходив до Снорятунку ще минулого року, але на нього це майже не подіяло.

— Боюсь, це той винятковий випадок, коли виправлення на сон не діють — глибоко вкорінені жахи миттєво повертаються.

— І все ж, хочу, щоб ви спробували. Я заплачу, якщо навіть не вдасться. Методи, які батько використовує сьогодні, тимчасово полегшують його стан, та мені здається, що стає все гірше. Мені самій було років десять, але навіть ті епізодичні моменти пригадую з жахом: вибухи, сирени, руїни, смерть матері.

— Мої батьки загинули в Маріуполі…

— Це сумна сторінка, але ми зобов’язані жити далі.

Далі сиділи мовчки, запалені спогади хотіли відпочити. Тесла заїхала на міст, пощастило, що машин ще не багато. У центрі постійно тісно, але зараз проїхати можна. Автомобіль зупинився в компанії менших братів, Марина та Денис вийшли на парковці біля немолодого будинку. Вони минули вузький дворик, зайшли до старого прибраного під’їзду та підійшли до квартири без номера. Після дзвінка звідти визирнув чоловік, на вигляд старший за гостей, але сивини в кучерявому чорному волоссі ще не видно.

— Привіт, Владе, — Марина не чекаючи відповіді зайшла всередину і затягнула Дениса.

— Я так розумію, це той хлопець, якого ти шукала. Що ще від мене хочеш?

Він провів гостей до робочої кімнати. Відкидне крісло посередині кімнати неначе викрадене зі стоматологічного кабінету. На щастя, запах тут набагато приємніший, і немає інструментів, від погляду на які свідомість десь губиться. Перед кріслом на столі три великі екрани, декілька напівзібраних павуків і окулярів, полички шаф у кімнаті акуратно заповнені деталями електроніки і книгами. Всі речі здається на своїх місцях, безлад — точно не характеристика цієї людини.

— Для однієї справи йому потрібна програма. Допоможеш?

— Я слухаю. І це тільки через те, що я працюю на твого батька. Але більше нічого не проси — і так забагато зробив, а зиску жодного.

— Денисе, говоріть, що саме вам треба, — звернулась до нього Марина.

— Добрий день… Мені потрібно під’єднатися до сну і змінити його. Для цього знадобиться програма, яка є у Снорятунку. Але я не маю до неї доступу.

— Знаю, про що ти, я сам раніше працював на них. У Забуття є подібний редактор.

— Яке Забуття?

— Ти що, в печері жив? Компанія Забуття теж займається снами, але принцип інший.

— Ніколи про неї не чув.

— То треба новини читати хоч трохи. Компанії менше року, але має шалений успіх. І все завдяки ось цим пальчикам, — Влад хвастливо покрутив перед собою кистями рук.

— То ви теж визвольник снів?

— Нам визвольники не потрібні. Все робить мій штучний інтелект. Ну не зовсім мій — компанії. Людина під’єднується до сервера і ШІ віддалено працює з її сном. Відмінність у тому, що Снорятунок сни виправляє, а Забуття — стирає.

— Але людині тоді нічого не насниться.

— То в цьому ж і перевага! Якщо є погані сни, легше їх стерти і забути. Декому навіть хороші сни заважають, та це винятки. Просто все стерти не вийде — це треба робити обережно, але штучний інтелект усьому навчився. Мінус у тім, що процедуру треба часто повторювати, якщо сни справді жахливі. Але навіть так надійніше і дешевше за виправлення, тому від Снорятунку більшість людей перейшли до нас. За перший рік роботи мільйони клієнтів!

— Як це мені допоможе?

— Програму, яку використовує ШІ на сервері, я створив спеціально під нього, але зможу за кілька годин переробити її для визвольника. Це буде груба і не така зручна версія, як ви, казуали, звикли, проте всі можливості редагування доступні, без жодних обмежень. Наробиш там хаосу — відповідатимеш за здоров’я людини сам.

— Це так небезпечно? — занепокоєно втрутилась Марина. Влад продовжив повчання.

— Не смертельно, але серйозно. Думаю, навіть Денис цього повністю не усвідомлює. Коли я займався серверами Снорятунку, ще на початку їхньої цивільної роботи, розкопав у документах кілька дослідів. Вони почали випробовувати створення снів з нуля. Обирали людей, у яких немає сновидінь, і моделювали в їхній голові стандартні приємні сюжети: прогулянка лісом, політ у хмарах, відпочинок на пляжі. Як наслідок, майже у всіх виникло відчуття, що вони прокидаються не в своєму тілі, або деякі ознаки божевілля. Одиниці були задоволені, але всім іншим доводилось вичищати ті сни з голови ще довго. Тож компанія вирішила займатися виключно редагуванням, максимально обмежено. А ми ще обережніші — просто видаляємо все зайве. Так от, інструменти в тебе будуть, але контролюватимеш свої дії самостійно.

— Це не проблема, я дію виключно в межах потреби, — вимушено відповів Денис.

— Є ще один нюанс — під’єднатися до сновиди через сервер не вийде. Доведеться тобі утворити зв’язок напряму, підключити його і себе до одного комп’ютера.

— Це вже складніше. Марино, ваш батько зможе прийняти мене вночі?

Влад здивовано поглянув на неї:

— Славко ж більше не пускає до себе мозкоправів!

— Я йому не скажу, — вимовила дівчина тихенько.

— Хочеш не сказавши копатись у його мізках? Ні, у це я лізти не буду. Ти в своєму розумі? Це взагалі злочин!

Марина опустила голову, підійшла до Влада, почувся тихий стукіт — на підлогу падали сльози. Вона рюмсала і говорила:

— Будь ласка, допоможи! Він мучиться щоночі, днями пересилює себе. Ваше Забуття майже не діє. Я не знаю, чи довго він так витримає.

Хлопці стояли мовчки і з жахливим ніяковінням дивилися один на одного. Денис думав про те, як і навіщо він у це втрапив. Влад дорікав собі, що втягнувся в сімейні справи. Але обидва були безсилі перед плачем дівчини.

— Заспокойся. Добре, я допоможу. Але ти маєш йому все розповісти.

— Після виправлення все поясню. Дякую, — прошепотіла Марина, витираючи сльози.

— Добре. Зранку надішлю програму Денису.

Гості вийшли, спустилися сходами, ніяковіння не відставало. Денис не хотів говорити, думати, лізти в такі стресові події. Ще тиждень тому він спокійно сидів у комфорті, ніщо не хвилювало і не напружувало. Чому він у це вплутався? Грошей не вистачало? Хотів допомогти? Нові враження? Ні, це просто випадковість. Але розпочате треба доробити. І допомагати іншим у скрутних ситуаціях. Так колись його вчили батьки.

— Сідайте, відвезу вас додому, — тихо промовила дівчина, витираючи серветкою потьоки на обличчі. Коли завела машину і рушили, вона продовжила.

— Ви ще не хочете відмовитись? — допитувалася Марина, не сильно тиснучи.

— Хочу, та відступати пізно.

— Ви ж навіть згоди не давали. А я зухвало наполягала. Використала ваш скрутний стан.

— Нічого не поробиш. Життя так працює.

— Не думайте, що я противна егоїстка. Та якщо є шанс допомогти батькові, зроблю все можливе. Він для того і створив компанію Забуття — самому забути жахи війни і допомогти іншим. Але в його випадку це не спрацювало. Повторює процедуру стирання майже щодня, а жахи повертаються знову і знову. Я сплю в сусідній кімнаті і постійно чую стогін, скрикування, це жахливі речі. — Обличчя Марини знову стало червонішим, очі закліпали швидше.

— Я досі не знаю, чи зможу допомогти.

— Інших ідей я зараз не маю. Можна на “ти”?

— Так.

— Якщо ти вимушений виправити сон на місці, як це має працювати?

— Потрібно під’єднати мій павук і…

— Святослава.

— Так… Під’єднати під час його сну наші павуки до одного комп’ютера, а потім запустити програму, яку дасть Владислав. Далі я знайду сновидіння і виправлю його. Це може тривати кілька годин. Можливо краще зробити це з дозволу Святослава?

— Він не погодиться. Батько не любить зайві втручання в наше життя. А про сни навіть зі мною говорити не хоче. Каже — це тільки його проблема. Доведеться прийти вночі і зробити все непомітно.

— Схоже на крадіжку.

— Це і мій дім, але за ризик я заплачу удвічі більше, ніж ми говорили раніше. Завтра Влад має все зробити, а пізно ввечері я заїду за тобою і здійснимо задумане. Домовились?

— Відкладати немає сенсу. Зробимо все завтра. — Хлопець сам не розумів, звідки взялась та впевненість, ехо від гупання серця било у вуха ще від початку поїздки. Може не хотів здатися боягузом?

Машина саме доїхала до вулиці Дениса, сонце вже засоромилося. Біля під’їзду зупинились, він мовчки вийшов, поглядом провів машину. Дивна дівчина. Довіряти їй, чи остерігатися? Хлопець зайшов у квартиру, давно в нього не було таких емоційних днів.

Заснути не виходило. Думки гризли, ноги хололи, серце досі калатало. Що, як він не впорається? Буде незручно підводити Марину. А якщо його помітить Святослав? Чому він не відмовився? Це співчуття, чи щось інше?

Невідомо, коли, але сон таки переміг. Наснилася руда дівчинка в білому. Вона блукала у лісі. Ні, це був парк. Дівчинка шукала вихід. Вона помітила Дениса, підійшла і протягнула йому пусту долоньку. Хлопець відчував, що давати власну руку не варто, але не міг контролювати сон. Він протягнув свою руку, вона її схопила. Його груди одразу наповнились чимось гарячим, очі помутніли, хотілось упасти і лежати. Але він полетів, дівчинка тягнула його за собою, вони з величезною швидкістю мчали повз будинки, дерева, вогники, зірки. Денис відчував острах, невпевненість, несвободу, але йому це чомусь подобалось. Аж поки він не помітив, що летить назустріч величезній стіні. Він не може зупинитися. Ще мить і кінець.

Денис прокинувся раптово, з обтяженим диханням і збуреним волоссям на шкірі, була вже обідня година. Він не хотів думати про цей кошмар, вирішив відкласти на потім. До креативу теж не тягнуло, а до вечора ще довго, тому він поснідав і вийшов на прогулянку. Сьогодні осінь відмовилась вмивати дерева, Денис і не проти. Голова не випускала думки про справу. Але з обдумуванням варіантів розвитку подій з’явилася впевненість. Хлопець згадав про обіцяну програму, повернувся перевірити пошту.

До пізнього вечора Денис розбирався з інтерфейсом нової програми і системою підключення павуків. Він все ще обдумував слова Марини і свої думки про власні висновки. Дзвінок у двері витягнув із рефлексійної пастки. Марина із завзяттям очікувала чогось нового, її білий плащ і такі ж кросівки пасували до сірої куртки Дениса.

— Готовий?

— Поїхали.

Денис захопив свого павука, електронні окуляри, завантажив програму на флешку. Майже нічна поїздка минула швидко, зупинилися біля того самого Маріїнського парку. Людей було небагато, вуличне світло викривало неприбрані стежки.

— Прогуляємось? Я хочу дещо обговорити. — Денис кивнув у відповідь. Розмови з Мариною його не лякали, але напруга відчувалася. Обоє вийшли і рушили пізнім освітленим парком.

— Я хотіла поговорити про мій сон.

— Кошмар повернувся?

— Ні, все добре, маю чудовий стан зранку. Але чому він виник і чи повернеться?

— Причиною твого кошмару був страх несприйняття власної особистості. Таке стається, коли людина боїться, що її не зрозуміють і відторгнуть, якщо вона вийде з образу, створеного нею ж або іншими. Через це вона ще сильніше поглиблює той образ і пригнічує істинне Я.

Марина на мить відвернулася, над чимось задумалась, здалося, що вона трохи почервоніла.

— Зміна снів впливає на особистість?

— Редагування, або як ми це називаємо — визволення — не має впливати. Людина з часом може усвідомити причини своїх страхів. Або зрозуміти бажання, яке вона насправді хотіла реалізувати.

— А що стається, коли кошмари стирають?

— Складно сказати, бо я цим не займався. Можливо, людина просто ігноруватиме власні приховані страхи і бажання. Усвідомити проблему їй напевно не вийде, але кошмари вночі мучити не будуть, — після коротких роздумів відповів Денис.

— Виходить, що це відкладання проблеми у довгу скриню.

— Так, але коли не вдається виспатись, про такі дрібниці не думаєш, — іронічно підсумував Денис. Згадавши деякі моменти, він додав: — Якщо твій батько власник Забуття, то чому ти скористалася Снорятунком?

— Я не хотіла знищувати ту частинку себе, навіть якщо вона приносила незручності. Для мене це здалося… неприроднім. А тобі сняться погані сни?

— Мені вже давно не сниться нічого, — останній сон Денис вирішив не враховувати. — Я бачив усіляке у снах інших, і знаю чому таке стається. Тому перестав боятись багатьох речей і переживати, для цього уникаю стресів, складних і небезпечних ситуацій. До вчора це виходило. Також я припинив бажати чогось неймовірного.

— Якщо не бажати неймовірного та ігнорувати емоції, то для чого жити? Щоб насолоджуватися незмінністю власної бульбашки?

— Краса життя не лише у змінах.

— Коли немає змін, як ти дізнаєшся, чи була краса до цього?

Денис образливо зиркнув на Марину, вона вміла зачепити.

— Після цієї пригоди відчуваю, що змін мені вистачить.

Шлях вивів їх до палацу і відкрив потужний пейзаж. Вигляд нічного Дніпра трансформовувався кожен рік. На березі виростало більше споруд, ті, що стояли давно, ставали вищими, вогні яскравішали. А сам Дніпро не змінився, він впевнено рухається крізь дрібні перешкоди, які створюють люди на шляху до моря. Він підлаштується, але не зміниться і через сотні років.

Настала ніч, час робити заплановане. Вони повернулися до Тесли і рушили, шлях вів за місто. Минули виїзд із Києва, ці околиці Денис не знав. Навіть в цей час ходили люди, світилися вогні магазинів, будинків і ліхтарів. Дорога вела ще далі, де світло не так турбувало, а вуличний галас зникав.

Марина вимкнула світло машини, Денис зрозумів, що вони близько. Ніч не була суцільною, проте обом довелось одягнути електронні окуляри. Цей пристрій призначений для передавання зображення від комп’ютера, але може працювати й у режимі доповненої реальності. Для цього окуляри покращують картинку в умовах пониженої освітленості, тобто є своєрідним приладом нічного бачення.

Вигляд світу кардинально змінився. Вони опинились у просторому дворі, поодинокі дерева створювали тінь, яка зараз була не потрібна. Трохи далі стояв триповерховий приватний будинок у сучасному стилі — місце сьогоднішніх справ. Машина обережно під’їхала під дім, у гараж, прибудований ззаду будинку.

— Я надіслала оплату на твій рахунок, — тихо сказала Марина, зробивши декілька кліків на смартфоні.

— Сподіваюсь, вона буде заслуженою, — відповів Денис, він відчув себе крадієм ще сильніше.

Вони вийшли з автомобіля, ніяково переглянулись, та в окулярах цього погляду не помітили. Марина махнула рукою, вказуючи напрямок руху. Світло не вмикали, та окуляри давали зображення як удень. Двері з гаражу вели на перший поверх будинку. Тут була велика кухня, яка могла вмістити півсотні гостей. Денису здалося, що всі ті можливі гості дивляться саме на нього і чогось чекають — інакшого пояснення своєму емоційному стану, підкошуванню ніг, тиску в скронях він не знаходив, але мав припущення.

Сходи вели на другий поверх, куди вони без поспіху піднялися. Марина кивнула на двері ліворуч, рукою вказала Денису чекати. Вона підійшла і прочинила двері, зазирнула, секунди тримали в напруженні обох. Звідти доносилось тихе сопіння, чулося важке дихання. Марина повернулась і кивнули, вони зайшли до кімнати.

Кімната не була великою, але простору вистачало для різних справ. З однієї сторони стояла шафа для одягу, трохи далі спортивний тренажер і кілька рушників, на стіні висіли нагороджувальні листи, дипломи, медалі. З іншого боку розмістився робочий дерев’яний стіл з комп’ютером, на столі великий монітор, клавіатура та декілька менших предметів. У центрі столу чекали на підпис або вивчення різні документи, помітно договори, рахунки, розклад. Лівіше кілька баночок із таблетками і три фотографії. На одній Святослав, міцний чоловік зі світлим волоссям, в окулярах і військовій формі. На вигляд він був трохи старший за Марину, а поруч декілька чоловіків у такій самій формі. Друга фотографія, де загорілий чоловік із темним волоссям стоїть поруч зі світлою дитиною на фоні озера, вони удвох із награним зусиллям тримають невелику рибу і смішно дивуються. Останнє фото — це молодий Святослав і гарна усміхнена жінка, між ними стоїть мала дівчинка в білому платті. Велике ліжко займало центральну частину кімнати, у ньому спав чоловік, готовий до сьогоднішньої порції кошмарів.

Марина плавно наблизилась до батька, вона помітила, що павук уже на його голові. Здалося, що від поглядів він ворухнувся, або почав бачити те, що йому не подобалось. У цей час Денис подумав, що його ноги зараз полишать тіло і підуть додому самі, якщо знайдуть дорогу. Все ж, він опанував себе і підключив окуляри до комп’ютера, щоб не вмикати екран і не світити в кімнаті. Комп’ютер уже працював, Святослав очікував запланованого сеансу Забуття. Хлопець надягнув свого павука і теж під’єднався до системи. Програма Забуття може завадити його роботі, десь має бути кнопка для зупинки процедури. Червона з написом “Перенести сеанс” має спрацювати. Після активації нічого суттєвого не відбулося, адже сон ще не розпочався. Тонкими пальцями Денис дістав із кишені флешку та встановив редактор Владислава — тепер можна починати.

Денис напружено сидів у кріслі, переглядаючи параметри сновиди. Кожен професійний визвольник знав, що зміна частоти мозкових хвиль, активності різних частин мозку та інших фізичних параметрів покаже, чи людина почала сновидіти. Екрани окулярів вивели цифри про те, що Святослав увійшов у фазу швидкого сну.

Марина граційно сиділа на кутку ліжка і спостерігала за новим для неї процесом, який виявився дуже нудним навіть у таких нервових умовах. Денис зосередився, поглядом пробігся по всіх параметрах, чекаючи на потрібні зміни. Минуло майже двадцять хвилин, а сновидіння не було, настала фаза глибокого сну. Невже сьогодні так не пощастило? Почекавши ще десять хвилин, він помітив перші зміни, це зрозуміла і Марина — збоку почувся тихий неспокійний стогін. Денис ввів команду на вхід у сновидіння, не підозрюючи, що увійшов не тільки він.

***

Океан. Нескінченна гладь тихої темної води. Краплини легкого дощу псували рівну поверхню. Попереду на воді стоять низько посаджені споруди, з невисокими насипами навколо. Денис покрокував до них, вода не поглинала його у свої чорні надра, але і літати він у новому редакторі не міг. Непроглядну ніч розбивав місяць, який світив ніби з горизонту, але окреслював тільки силуети об’єктів навколо. Зблизька хлопець помітив молодого чоловіка, Святослава, який активно розмахував лопатою за насипом. З малої відстані стало видно, що ці споруди — окопи з бліндажами.

Денис почав із малого — захистив від дощу навколишній простір невидимим зонтом. Далі він перемкнув свою увагу на місяць — той став випромінювати жарке і потужне світло, це дещо заспокоїло внутрішнє хвилювання обох. Прояснилися деталі довкілля: окопи були наче у воді, зроблені з води, але не розливалися. Святослав у військовій формі затято продовжував копати воду, вона поводилась як прозорий ґрунт. Показники чоловіка все ще свідчили про стан переживання і бентеги. Схожий стан відчув і Денис, коли у нього на окулярах з’явилося повідомлення:

«Шкідливе втручання… Ти тут зайвий».

— Хто це? — перелякано вигукнув хлопець. Добре, що редактор сну блокує мову і рухи справжнього тіла, а Денис маніпулює тільки своєю проєкцією у сні.

«Забуття — єдиний порятунок».

— Я ж переніс сеанс… — Денис був впевнений, що все зробив правильно для відкладання процесу стирання. Можливо, у сервера Забуття є доступ до цього редактора? Якщо в сон зайшов той штучний інтелект, задача ускладниться.

Світло зникло, залишились лиш силуети та їхні віддзеркалення. Насипи навколо окопів розчинилися. Святослав панічно роззирався, тихе ляпання води перетворилось у сильний ливень, який пробив зонт і потужно вдарив по чоловіку і його роботі. Святослав руками вигрібав воду за окоп, серцебиття пришвидшилося, активність його мозку зростала. Хлопець знову підсвітив сцену, але цього разу зробив м’який червонуватий відблиск місяця. Звуки негоди стихли, на фоні почувся веселий крик дітей, вода потеплішала. Показники Святослава не покращились, але стабілізувалися.

«Чому ти заважаєш? Сон небезпечний. Це може зашкодити людині», — виникло нове повідомлення перед очима Дениса.

— Ти не розумієш людей. Якщо вирізати шматок сну, краще не стане. Сон потрібно переосмислити і усвідомити власну проблему. Я з цим допомагаю, а ти змушуєш людину відкласти цей процес на колись.

«Я надаю людям видалення сновидінь як можливість уберегтися від змін і вижити. Завдяки мені люди не страждають, ігнорують нездійсненне та продовжують існування».

— Люди змінюються постійно і несвідомо: під впливом звичайної розмови, нової емоції, діяльності чи знайомства. Справжня смерть — це припинити мріяти і стати незмінюваною істотою.

«Виявлено суперечність... Конфлікт».

Тиша. Окопи зникли, залишився один, Святослав зігнувся, він ледь вміщався у викопаній ямі. Це не окоп — це могила. Чоловік задихався, почав копати руками. Він вигрібав прозору землю з-під себе, а вона розчинялась в руках, окоп навпаки ставав усе меншим, поки не перетворився у рівну поверхню води, як усе навколо.

Розпочався буревій. Краплі падали, а потім полетіли горизонтально, ніби їх хтось кидав над водою. Ледь червоний місяць потонув за небокраєм, пітьма перемогла. Вдарили блискавки — тільки вони періодично освітлювали сцену. Святослав бив руками об воду, він болісно стогнав, намагався викопати хоч якусь яму. Він вкопував руки у прозору землю, а піднімав потоки води. Вода, океан і дощ забарвились у криваво-червоний колір.

«Критичні зміни сну. Термінове очищення».

— Дурна програма! Я тебе зараз сам очищу! І створю заново. — Денис втратив контроль, він махав руками, розбиваючи краплі дощу. Ситуація паскудна, треба зібратися, взяти контроль і почати з нуля... Це ідея і єдиний вихід — все почати з нуля! Зробити нову сцену, вибудувати її самостійно. Але що створити, щоб це закріпилось і не розсипалося? Денис пригадував, що він знає про Святослава. Про що той думає, які в нього спогади, травми і бажання?

Вода провалилася, Денис і Святослав почали тонути у кривавому океані. Це був сон, але обом здавалося, що вода справжня, як і загроза життю. Показники критичні, шанс пробудження високий, і все ж, це просто поганий сон. Денис заплющив очі, перестав вигрібати руками, припинив думати про воду в його роті та носі, він завмер і повільно опускався в глибини.

Розплющені очі побачили новостворену картину. Сліпить сонячний день, повітря вібрує від гомону дерев, вони огорнули в кільце океан — тепер це невелика водойма в тіні. В гармонійні вібрації співу природи вливається воркіт пташок і тихенький шепіт людей. Розмова лунає з дикого затіненого берега, вкритого пишним зіллям і стиглими квітами. Біля води на прим’ятій траві сидять двоє — дитина і чоловік. Їхні саморобні вудки звисають над горизонтом води і чекають на кльов. Ясноволосий хлопчина спостерігає за вудкою і щось шепоче до дорослого, чоловік по-батьківськи огортає малого, обидва вдихають манливу красу з краєвидів. Поплавок затріпотів, від вітру або допитливого мальця, але батько і син тут не для цього.

«Загроза. Блокування доступу».

***

На чорному зображенні в окулярах замиготів надпис «Сеанс закінчено». Денис зняв окуляри, протер напружені очі: після світлих картин вони нічого не бачили в темряві кімнати. Почувся гучний викрик, яскраве світло знову засліпило очі, хлопець затулив їх рукою, а коли обернувся, побачив направлений на себе пістолет.

— Ти хто і що тут робиш?! — гучно але впевнено запитав Святослав. Він стояв біля ліжка у спідньому, зате зі зброєю в руках і максимально злісним обличчям. Язик Дениса ніби замінили на камінь, а щелепи перетворились у суцільний шматок, який неможливо розтулити.

— Тату, я знаю його і сама запросила сюди! — Марина намагалася пояснити і заспокоїти, але вийшло занадто емоційно.

— З тобою ми окремо поговоримо! Чужій людині дозволила копатись у моєму мозку? Чому б одразу не віддати всі мої секрети і гроші?

— Ми тут не для цього! Я хотіла допомогти!

— Мовчи! Геть у свою кімнату, — наказав Святослав і звернувся до хлопця: — А ти пішов звідси, поки я не розніс тобі голову! Це приватна власність і я маю повне право.

Денис не усвідомлював, як він опинився на невідомій темній вулиці за Києвом — ноги самі його винесли, а потім повернули керування тілу. Він викликав роботаксі і за п’ять хвилин уже їхав додому. Хлопець не відчував злості, несправедливості чи образи. Тіло якийсь час ще пробирали мурахи, але він переводив увагу на будинки за вікном авто і міркував, що пішло не так і чи закріпився той сон. Як би там не було, а пригода вийшла енергійною, він навіть відчув легке задоволення. Заробивши трохи грошей, Денис мав ще кілька місяців, щоб знайти собі роботу. Він обдумував навіть серйозну зміну діяльності. Як щодо волонтерства? Або стати гідом десь на курорті в Криму чи Карпатах? І все ж, щось не давало йому зосередитись і повністю забути останні події.

Наступний день наче був створений для творчості. Денис пірнув у моделювання своїх віртуальних картин, наче це був його порятунок від усього світу. Образи нескінченно приходили, а мозок і руки не встигали змальовувати об’єкти та форми у просторі. Вечір зажадав відплати за витрачені сили, тож Денис був змушений прийняти приємний і міцний сон. Останнє сновидіння повернулося: парк, дівчина в білому, взявся за руку, політ. Денис із дівчинкою летіли над нічним Дніпром, вкритим яскравими вогниками. Хлопець відчув силу, потужність, впевненість річки, це ж він знайшов і в собі. Вони летіли до місяця, у приємну вічність, поки не залунав дзвінок. Дзвінок? Хлопець прокинувся в розгубленості, був пізній ранок, дзвонили у двері. Він без думок і здогадок накинув вбрання та відімкнув двері.

— Доброго ранку. Я хочу вибачитись. — Денис не докінця прокинувся, але збадьорився, відчувши міцні обійми Святослава. Марина стояла позаду і посміхалася, їй подобалося, що все склалось саме так.

— Я так довго мучився, а твоя робота мені допомогла. Дякую за це прекрасне відчуття вільності, — продовжував чоловік із щирим завзяттям.

— Я вже отримав своє, — відповів ще спантеличений хлопець.

— Якби ти знав скільки тривав цей жах! Забуття трохи допомагало, але на ранок находило наче помутніння, я не знав, що роблю в цьому світі і навіщо. Витягала мене тільки Маринка... Ти не думай, що я просто прийшов набридати. Я маю пропозицію. Забуття потрібно знищити, видалити ШІ. Це лиш відкладання жаху, з яким людина зіткнеться пізніше. Ми з тобою створимо нову компанію. Будемо переписувати сни людям, які страждають від жахіть, і створювати нові тим, хто не бачить нічого. Ми допоможемо величезній кількості людей, надамо їм стимул діяти і жити щасливіше. Що про це думаєш?

Денис зрозумів, від кого у Марини така прямолінійність і швидкий перехід до справи. Він не був впевнений, що прокинувся. Хлопець торкнувся голови, відчув скуйовджене волосся і подумав, що у сні виглядав би гарніше. Прилив енергії від обіймів нарешті дістався до голови і закрутив вир думок:

— Люди ще не вміють правильно створювати нові сни. У мене вийшло, бо я достатньо дізнався про вас. Та якщо робити це для кожного — творець снів потребуватиме багато даних і часу для вивчення людини. Ідея хороша, але це не так просто.

— Почнемо з малого, партнере. Я організую мережу творців снів, а ти їх навчатимеш.

Чоловіки міцно потисли руки. Денис відчував піднесеність, він допоможе багатьом і робитиме це із задоволенням. Марина стояла позаду і все слухала, вона тішилась, що батько нарешті позбувся жахіть. Коли Святослав пішов, вона звернулась до Дениса:

— Я хотіла тобі подякувати, але не встигла.

— Я отримав набагато більше, ніж міг мріяти. Тож це я дякую.

— Ти певен, що це будуть ті ж самі люди? Навіть після детального вивчення всіх захоплень, думок, спогадів ви створите штучний, нав’язаний сон. Як дізнатися, чи це те, що справді потрібно людині, чи вона дійсно цього хоче?

Таке запитання змусило Дениса задуматися. Він перевів погляд у підлогу і якийсь час поміркував.

— Якщо людина прийде до нас без примусу, значить їй це потрібно, це буде її рішення. Ми лише дістанемо підсвідомі бажання і покажемо їх.

Хлопець думав про ще одну річ, яка не стосувалася справ і на яку він нарешті наважився.

— Марино, підеш зі мною в кіно? — це пролунало не дуже впевнено.

— Я думала, ти пречудово поживаєш у своєму беземоційно стабільному світі, — провокативно відповіла дівчина, вона із вдавано зухвалою посмішкою вичікувала, що ж на це відповість Денис.

— Той світ не бачив інших світів і засохнув.

— А мій світ занадто динамічний. Якщо не боїшся вибоїн на шляху, я не проти.

— Боюсь, та цей шлях мені подобається.